Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Д / Дніпрова Чайка / Переклади / Мцирі-чернець

Переклади

Мцирі-чернець

М. Лермонтов
переклад Дніпрової Чайки

(Уривок)

1

Багато літ цьому нема.

Там, де сестрично обійма

Куру Арагва і шумлять,

І, злившись, далі вже біжать, –

Був монастир. Ще з-за гори

І досі видно, що стоять

Стовпи поламаних воріт,

І башти, і церковний звід,

Та вже не синіє під ним

Пахнучий ладановий дим,

Не чуть ченців, щоб в пізній час

Співали, молячись за нас.

Тепер один лиш сивий дід.

Руїни сторож немічний,

Забутий смертю і людьми,

Змітає сміття з тих гробів,

Де підпис славу давніх днів

Повідає мертвенними устами,

Як в тім краю поміж царів

Один втомився царювати

І, здумавши вінець свій зняти.

Давно колись в такий-то год

Оддав Росії свій народ.

І божа благодать зійшла

На Грузію. Вона цвіла

Безпечно в холодку садків,

Не боячися ворогів

Під дружнім захистом штиків.

2

Колись-то руський генерал

В Тіфліс з-за гір’я проїжджав;

Дитину-бранчика він віз.

А той заслаб, не Переніс

Ваги далекої путі.

Він був, здавалось, літ шести,

Гнучкий, тоненький, як лоза,

Лякливий, дикий, як коза,

Але в йому хвороба зла

Батьків дух славний розвила.

Без жалощів томивсь малий,

І навіть стогін, крик слабий

З дитячих вуст не вилітав,

Він мовчки їжу одпихав

І тихо, гордо помирав.

Чернець малого пожалів –

Знаючий дід за ним ходив,

Аж поки зовсім його спас,

І хлопець у ченців зоставсь.

Цурався він дитячих втіх,

Тікав він спершу від усіх,

Один скрізь мовчки він бродив,

На схід, зітхаючи, глядів.

Гніли думки його смутні

Об рідній дальній стороні,

А потім став він привикати,

Став їхню мову розбирати.

Святе хрещеніє прийняв.

І так як світу він не знав,

То вже хотів у цвіті літ

Себе в ченці теж присвятить.

Коли це зразу він пропав

Вночі. Обитель облягав

Густий та темний ліс, і там

Шукали скрізь його – дарма,

Аж три дні – все його нема.

Та згодом вже його знайшли

В степу без пам’яті, взяли

І знов в обитель привезли.

Він страшно був худий, блідий,

Мов працю, або голод злий,

Або хворобу потерпів.

На допит дати не схотів

Він їм одвіту, все мовчав

І кожен день примітно в’яв.

І наближавсь його кінець.

Тоді прийшов старий чернець,

Питав його, молив, благав;

Той гордо слухав, потім встав,

Останні сили всі зібрав

І довго, довго розмовляв.

3

«Прийшов ти сповідать мене,

Спасибі, дякую тебе.

Все ж буде легше, як мою

З ким-небудь душу розпов’ю.

Я людям не подіяв зла,

І затого мої діла

Не дуже вам цікаво знати,

А душу як же розказати?

Якби я вільний, я б змінив

Таких два віки за один.

Та повний щастя й хуртовин.

Одній лиш думці я коривсь,

В душі моїй неначе звивсь

Огненний змій, – в мені він жив,

Сточив всю душу і спалив.

Та хіть думки мої тягла

З тісної кельї од мольби

В той край тривог і боротьби,

Де хмари скелі облягли,

Де люди вільні, як орли.

Ту хіть я викохав вночі,

Гіркії сльози іллючи;

Хай свідчить небо і земля,

Не боячись нікого, я

Ту хіть сьогодні признаю

І в вас прощення не молю».

4

«Дідусю! Чув я вже не раз,

Що ти мене од смерті спас –

Нащо? Я сумно, дико зріс,

Як збитий в хуртовину лист,

Дитина серцем молодим,

Чернець життям своїм нудним.

Нікому я не міг сказати

Святого слова «тато», «мати»,

Ти, звісно, діду, мабуть, хтів,

Щоб одцурався я тих слів

У вас навік в монастирі –

Дарма! Родилися вони

В моїх грудях. І бачив я

У других – хата є, сім’я,

А я не мав, хоч би й хотів,

Не тільки рідних, а й гробів!

І, не ллючи даремне сліз,

Тоді ж я серцем побоживсь.

Що хоч на хвиленьку одну

До свого серця пригорну

Я серце вірної рідні,

Хоч не знайомої мені.

Шкода! Тепер думки мої

Всі згибли в розкоші своїй,

Як жити довелось мені,

То так і вмру на чужині

В неволі бідний сирота –

Така вже доленька крута».

5

«Могила не зляка мене:

Там, кажуть, лишенько засне

В холодній темряві німій,

Та шкода лиш життя мені.

Я ж молодий – дідусь, тобі

Думки відомі молоді?

Чи ти забув, чи ти й не знав,

Коли ненавидів, кохав.

Як билось серце молоде,

Тоді, як сонечко святе

Обійме золотом степа.

Глядиш з високого стовпа.

Повітря свіже. На стіні

Дитя чужої сторони,

Голубчик – грому ізлякався

У щілю притуливсь, сховався.

Нехай тобі тепер набрид

Оцей чудовий божий світ,

Ти немощний і сивий став

І всі бажання занехав.

Що ж з того? Вже ж ти, діду, жив,

Чи маєш чим життя згадати,

Тобі є що запам’ятати.

Ти жив, я б жити теж хотів».

6

«Тобі цікаво знать, що я

На волі бачив? Там поля

Розкішні, там згір’я кругом

Дубами вкриті, як вінком,

Що грають листячком, як ті

В танку веселому брати.

Я бачив чорних скель купки,

Що розділила на шматки,

Ллючись між ними, течія.

Тих скель думки увідав я;

Мені те, мабуть, бог так дав!

Давно в повітрі простягли

Свої обійми кам’яні,

Але біжать віки і дні,

А не обіймуться вони.

Я бачив там і гір рядки.

Хороші, вільні, як думки,

Коли на світовій зорі.

Курились, наче вівтарі,

Блакитні їхні маківки,

Коли за хмаркою хмарки,

Ночліги кинувши свої,

На схід прямуючи, пливли.

Неначе птича зграя біла.

Що в край далекий залетіла

Крізь сиві легкі тумани,

Далеко бачилось мені,

Як грали вікові сніги,

Мов ті каміння дорогі,

А серед їх Кавказ старий

Нерушний, дужий і сідий.

На серці легко так було,

Я й сам не відаю чого!

Таємний голос говорив

Мені, що й я колись там жив,

І прояснилися мені

Мої минулі давні дні…»

7

«Згадав я рідний батьків двір,

Крутіж поміж високих гір,

Де геть розкидавсь навкружки

Аул, сховавшись в холодки.

І вчулось, що табун гуде,

Коли додому з поля йде,

І брех знайомий псів своїх.

Я пригадав дідів старих.

В промінні місячнім вони

Сиділи, тихі і сумні,

Близь батька там на рундуці

З повагою на всім лиці;

Кинджалів пишнії пахви

Блищали… Все це в голові,

Як сон, смутною чередою,

Знов пробігало предо мною.

А батько мій? Немов живий,

З’являвсь в одежі бойовій.

Згадав – рушниця як бряжчала,

Згадав, і зброя як блищала,

І погляд гордий і твердий,

Згадав сестер моїх ясних.

Вогонь хороших оченят,

І мову, й пісню, що співали,

Коли мене ще колихали.

По балці річечка текла

Шумлива, дарма, то мала.

І там, на золотім піску,

Гуляв я півдня в холодку.

На ластівок я все глядів

І їх очима проводив:

Перед дощем вони літали

І хвилю крильцями черкали.

Згадав я хатоньку мою

І ввечері коло огню

Оповідання, як жили

Давніші люди, ще коли

Все було краще на землі».

8

«Питаєш ти, що я робив

На волі? Там я тільки й жив!

Без цих трьох днів, щасливих, милих

Мені б життя було б остиле,

Ще гірше, ніж тобі твоя

Похила старість. Здавна я

Надумав глянуть на поля,

Пізнать, чи добра там земля,

Щоб знать, для волі чи тюрми

На світ цей уродились ми?

І в глупу ніч, в страшний той час,

Як грім лякав до смерті вас,

Як в церкві долі, збившись, ви

Лежали, наче неживі –

А я утік, я був би радий

Братерськи бурю обійняти,

Я оком хмари пильнував,

Рукою блискавку хапав.

Скажи, що б ви он там знайшли,

На віщо б замінять могли

Братерство серця із грозою,

Недовгою, але живою?..»

9

«Я довго біг. Куди я біг

І де, того б сказать не міг:

Зірки на небі не блищали

І шлях мені не осіяли.

Я тільки одному радів,

Що дихав вільно, як хотів,

Що в груди стомлені мої

Вривався вітер лісовий.

Годин чимало вже я біг,

Втомивсь і в бур’яні приліг,

Прислухався – не чуть ніде

Догоні. Грім замовк. Іде

На землю з неба неясного

Проміння смуга світового.

Нерушно, мовчки я лежав.

І інколи між гір шакал,

Мов по-дитячому, кричав,

Лускою блищучи, змія

Ховалась в щілині. А я

Тоді нічого не боявсь,

Я сам, як звір, людей цуравсь».

10

«Десь глибоко попідо мною,

Набравшись сили за грозою,

Сердито річка десь шуміла,

Здавалось, наче гомоніло

Із сотню разом голосів.

Я розібрав, хоча й без слів,

Оту сердитую розмову

І вічний лемент невгамовний

З твердою кучею каміння.

Той гук вмовкав, то голосніше

Скрізь розлягався серед тиші,

А ось десь високо в тумані

Защебетало птаство раннє.

І сонця схід озолотивсь,

І вітерець заворушивсь,

І мокрі колихнув листки,

Дихнули заспані квітки:

І, як вони, назустріч дню

Підвів я голову мою,

Огледів я й – не потаю –

Вжахнувся: на самім краю

Страшної вирви я лежав,

Де хвилі бились і ревли;

Там східці кам’яні були,

Та там лукавий лиш ходив,

Коли його бог з неба скинув,

І він в безодні десь загинув».

11

«Кругом, як рай, все процвітало,

Веселчастим убранням сяло,

Квітки і слід небесних сліз

Бринів на їх. На віті ліз

Скрізь виноград, круживсь, чіплявсь,

Як кучері, і красувавсь

Прозорчастим зеленим листом,

А ягідки, як те намисто,

Висіли пишно. Птича зграя

До їх частенько прилітає.

Я знову до землі припав

І прислухатися почав

До тих чудових голосів;

Вони шептались між кущів,

Ніби розмову повели

Про тайни неба та землі;

В хвалебній пісні голоси

Тоді зливалися усі;

Мовчав в святий великий час

Лиш чоловічий гордий глас.

Все, що тоді я почував,

Минуло, навіть слід пропав.

Але я б хтів те розказать,

Щоб жить хоч думкою оп’ять.

А небо чисте так було,

Що око б послідить змогло,

Як в йому янгол проліта,

Була прозорчаста, ясна

Блакиті рівна глибина;

Душею й оком потопав

Я в їй, аж поки не настав

Палючий жар і згага зла

Мене томити почала».

12

«Тоді вже з кручі до ріки,

Хапаючи гнучкі гілки,

На камінь з камня я, як міг,

Почав спускатися. З-під ніг

Зривався камінь і котивсь

Униз, і слід за ним куривсь.

Він гув, котився і плигав

І в синій хвилі пропадав;

Я над безоднею стояв,

Та вільна молодість така,

Що смерть її не заляка!

Мені, як з кручі я сходив,

Вітрець назустріч прилетів

Од хвиль холодних горових,

І жадно я припав до їх.

Коли це йде хтось – голос чуть.

Миттю в кущі я вспів стрибнуть

І сам невільно затремтів,

Я погляд зляканий підвів

І пильно прислухатись став:

І ближче, ближче все лунав

Грузинки голос молодий,

Такий був простий і живий,

Такий солодкий, наче вмів

Найменувать лиш друзяків.

Хоч проста пісня та була,

Мені в думки вона лягла,

Мені, як землю ніч вкрива,

Незримий дух її співа».

13

«Держала глек над головою

Грузинка й стежкою вузькою

Ішла до річки, спотикалась

Не раз об камінь і сміялась.

На їй убраннячко вбогеньке.

Вона йшла легко і швиденько,

Одкривши завивало біле,

А літо їй позолотило

Лице і груди. Губи й щоки

Пашіли, оченьки глибокі

Так про кохання говорили –

Мої думки вони смутили!

Я пам’ятаю, що дзвеніла,

Ллючись у глек, тихенько хвиля,

Та шамотню – ото й всього.

Коли ж очумався я знов

І одлила од серця кров,

Вона далеко вже була.

І легко, хоч і тихше, йшла,

Гнучка й під вагою тяжкою,

Як та тополя серед поля…

Поблизу в холодку були

Дві хатки, наче приросли

До скелі вкупці. На одній

Димок крутився голубий.

Я бачу, наче це тепера,

Як тихо одчинились двері

І зачинились знову тихо…

Мого ти не вгадаєш лиха.

Мою б тугу не зрозумів,

А якби й так – то я б жалів…

В мені хвилини ті живуть,

Зо мною вмісті і помруть».

14

«Блукаючи цієї ночі.

Стомивсь я, ліг під тінь, і очі

Невільно сон мені склепив…

І знову я вві сні узрів

Тії дівчини личко миле,

І знову серце защеміло

В солодкім й чуднім почутті.

Я довго силкувавсь зітхнути

І пробудивсь. Вже місяць сяє,

його хмаринка настигає,

Неначе здобич наганя,

Обійми хижі розкрива.

Мир божий темрява вкрива,

Лиш гір верхи передо мною

Блищали срібною кальмою

Та в берег річечка плескала.

В знайомій хатці світло сяло,

Тремтіло, гасло, погасало.

Бажав би я… Але ж іти

Туди не смів я. На меті

В країну рідную пройти

Було у мене, й я терпів

Голодні муки, як умів.

Ось вибравсь я на шлях прямий

І йшов, лякливий і німий,

Аж поки в лісі загубив

З очей я гори й заблудив».

15

«Я роздратований, сердитий,

Даремне рвав несамовито

Терни, що з хмелем поплелись:

Скрізь ліс був, темний вічний ліс,

Щочасу все страшніш ставало,

Поміж гілками визирала

Скрізь нічка чорними своїми

І незчисленними очима…

Крутилась в мене голова,

Я дратись став на дерева;

До обрію той же темний ліс,

На всі боки геть розстеливсь.

Тоді додолу я упав,

Несамовито заридав

І гриз сире лице землі,

І сльози, сльози потекли

На ню гарячою росою…

Але я й помочі людської

Не хтів би, вір… Для їх навіки

Я був чужий, як звір той дикий,

І хоч би крик мені малий

Ізрадив, я клянусь, старий,

Я б вирвав мій язик слабий».

16

«Згадай – я змалку сліз не знав,

А тут без сорому ридав.

І хто б побачив? Темний ліс

Та місяць, в небі котячись!

І поле промінням облите,

Піском і мохом все укрите

І скрізь оточене стіною,

Непролазною лісовою,

Геть розстелилось передо мною.

І зразу тінь по їй майнула

І іскри з двох очей сипнула,

А потім звір якийсь-то плиг!

Він з лісу вискочив і ліг,

Мов грався, навзнак на піску.

То був пустинний неборак,

Барс хижий. Він сирий маслак

З веселим вереском глидав,

Кривавий погляд устромляв,

Ласкаво крутячи хвостом,

І на йому тоді, здавалось,

Шерсть, наче срібло, відбивалась.

Рогату гілку я узяв

І часу битви дожидав.

І серце зайнялось тоді

Бажанням крові, боротьби…

Еге! другим шляхом вела

Мене фортунонька моя.

А ниньки, в тім вже певен я,

Що бути б міг в краю батьків

Не з послідніших юнаків…»


Примітки

Подається за виданням: Дніпрова Чайка Твори. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., с. 374 – 386.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 804

Модифіковано : 21.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.