Першодрук

Юрій Федькович

Малий Юрко учився дуже добре, а дядик купили єму за тото ножик файний, складаний, з роговими черенками. Але один школяр, Павлик звався, уздрів у нього той ножик, тай гадає собі: я у нього украду сей ножик, він не буде знати, а я буду мати ножик. Тай украв у Юрка ножик.

Юрко шукав, шукав ножика, а далі сказав дядикові, що пропав єго ножик, а дядик ще й налаяли на нього, чому він на свої річі ліпше не уважає. Аж Павлик приносить ножик до свого старшого брата тай показує:

– А дивіть, бадічку, каже, який я ножик маю!

Брат обіздрів тай став питати:

– А ти відки сей ножик маєш?

– Та я найшов, бадічку, – каже Павлик, тай почервонів, як грань. Але брат поніс ножик до дядика, тай показує, я дядик до Петрика:

– Хлопче! ти сей ножик украв?!

– Ні, дядичку, бігме ні! я єго найшов на дорозі.

Аж як дядик єго притисли добре, то ніяк було не вповісти.

– Я, – каже, – сей ножик у Юрка украв, я ‘му завтра віддам.

– Іди, та таки зараз віддай! – кажуть дядик.

Павлик мусів зараз піти, та ножик віддати.

Більшого сорому відай вже нема на світі, як злодійство. Та ще хотіли Павлика і з школи вигнати, та аж дядик з тяжкою бідою упросили та умолили пана учителя, що Петрика у школі лишили. Кілько ж то сорому набрався Петрик від своїх товаришів, ніхто не хотів з ним ні сидіти, ні бавитися, а всі стерегли від нього своі речі, і скоро кому що пропаде, так зараз було на нього спихають, злодієм називають, трусять, а дома ще й карають. Гірко відпокутовав Петрик своє лакімство й зарікся не рушати більше чужої речі. Діти! Стережітся чужого, як вогню; бо чуже не гріє.

Примітки

Подається за виданням: Федькович Ю. Писання. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., т. 2, с. 246 – 247.

Друковано в «Бібліотеці для молодіжи», 1890 р., с. 127 – 128.