1. Корсунський козак Данило Цимбалюк

Адріан Кащенко

Багато подій з минулих часів життя України бачив Корсунь. Невелике те місто тепер, невелике воно було й за часів козаччини, а проте багато важило у житті України через те, що стояло в осередку козачих земель, і до того – на битому шляху з Запорозької Січі та Чигирина на Білу Церкву, а далі на Київ, Львів та Варшаву.

Через той битий шлях Корсунь зазнавав багато лиха, бо як тільки татари набігали на Київщину або Білу Русь, то вже вони не минали Корсуня, у пізніші ж часи, коли почалася боротьба України з Польщею, Корсунь не один раз переходив з рук до рук. Скільки-то разів Корсунь було руйновано й випалювано до останньої хати, так того ніхто й не злічив би, а все ж таки після всякого руйнування люде, що переховувалися під час руїни по лісах та байраках, знову збиралися до своїх зруйнованих осель і відбудовували їх удруге, бо дуже вони любили свою рідну, крутоберегу Рось та свої кучеряві садки й зелені левади, що широкополим килимом слалися до Росі в захисному куті річки.

За тих часів, що про них піде наше оповідання, себто за часів великого руху українського народу під приводом Богдана Хмельницького, у Корсуні було не менше як сот три хат та дві невеликі церкви; на високому ж клині, що Рось обмивала з трьох боків, стояв невеликий замок, збудований власником Корсуня Вишневецьким.

Край міста, недалеко від Росі, стояла причілком до вулиці хата реєстрового козака Цимбалюка. Та хата була велика, під новим солом’яним дахом, з чотирма обведеними суриком вікнами у двір, широкою, навкруг хати, призьбою. Усередині хата була поділена на дві половини. У праву руку од сіней було дві світлиці, де містився Цимбалюк з жінкою й дочкою, просто проти сіней була пекарня, а в ліву руку од сіней була одна невелика світлиця. Ту світлицю Цимбалюк прибудував до хати торік, маючи надію, що його єдина дочка Пріся, що саме стала на виданні, житиме у рідному куточку й після одруження.

Данило Цимбалюк козакував з молодих літ. Першим походом, що у ньому Данило брав участь, був славний похід гетьмана Сагайдачного на турецький город в Криму, Кафу, року 1616-го. У тому поході він добув досвід, як рубати ворогів, лазити на ворожі мури та башти й визволяти земляків з бусурманської неволі. На другий рік він руйнував, з тим-таки Сагайдачним, турецький Трапезонд та палив околиці Царгорода. Після того він одбув кільки походів на Москву, а року 1621-го рубався з турками під Хотином, де Сагайдачний, зрятувавши польське військо од загибелі, на віки прославив козаків – синів України.

Звикнувши за часів Сагайдачного мати поляків за братів, Цимбалюк і за пізніших часів був тієї думки, що треба жити з поляками у згоді і що всі, які чиняться на Україні козакам та селянам кривди, є випадкові, чиняться панами без волі й відома короля і колись минуться. Через такі свої міркування під час повстання Тараса Трясила він не тільки не пристав до запорожців та повстанців, а, навпаки, ремствував на козацьку молодь за те, що та єднається з запорожцями і, дратуючи тим польське панство, накликає на Україну нові утиски.

Під ті часи ворожнеча поміж козаками реєстровими, себто такими, що мали од польського сейму права на волю та власність, і позареєстровими, себто запорожцями, виключеними з реєстрів, була велика, і Цимбалюк, оберігаючи свої права, був таким щирим прихильником поляків, що коли коронний польський гетьман Конецпольський під час війни з гетьманом Сулимою надумав добути того зрадою, то він був одним з перших козаків, що згодилися йти у табір Сулими і, вдавши з себе товаришів та однодумців, захопили гетьмана зрадою й привели до Конецпольського на катування й страту.

Проте за останні роки погляди й міркування козака дуже одмінилися. Він побачив, що вільний за його юнацьких часів український народ польські пани що далі все дужче, за згодою короля, підвертають під себе, не вважаючи на те, що українські селяне до того часу або зовсім не брали участі у повстаннях козаків, або участь їх була малопомітна. Коли таким чином Цимбалюкові впала з очей полуда, він зрозумів, що утиски на селян – то не кара за повстання, а робляться з тим, щоб повернути всіх українців у невольників.

Коли ж після того почалися утиски й на православну віру і одна церква у Корсуні була примусом повернута на уніатську, а друга була віддана в оренду жидові, Цимбалюк зрозумів, що поляки напосілися на Україну, щоб примусити всіх українців стати поляками; коли ж врешті за останні роки поляки, не вважаючи на спокій України й бездоганну вірність реєстрових козаків, одібрали у них право обирати свою старшину вільними голосами та приставили до них свого старшого й своїх полковників з польської шляхти, старий козак засумував, що козаччині приходить край, і покинув служити, записавши до козацького реєстру замість себе свого єдиного сина Василя.

Доживаючи тепер свій вік у Корсуні, Данило дуже сумував і каявся у помилках свого молодого життя; найбільше ж його мучило сумління за тим, що він зрадою згубив славного козацького ватажка й гетьмана запорозького Сулиму.

Під ті часи у Корсуні з’явився козак Микита Галаган, що десять років пропадав з Корсуня невідомо де.

Микита Галаган був козак, як тоді говорили, «з діда й з прадіда», а що від часів гетьмана Сагайдачного всі козаки мали обов’язок давати своїм синам освіту, то й Микитин батько дав своєму синові освіту у бурсі Київського братства. Ця освіта, що провадилася тоді під керуванням самого митрополита Петра Могили, вийшла на велике лихо самому Микиті й на велику користь та втіху України, бо коли року 1637-го гетьман запорозьких козаків Павлюк підняв на Україні проти польського панування повстання, Микита не звернув уваги на те, що більшість реєстрових козаків, забезпечених грунтами й волею, лишилася на польському боці, а перейшов до запорожців, бо ті обстоювали за права всього українського люду, поневоленого поляками, і за православну віру, утиснуту католицтвом та уніатством.

Після того, як це повстання скінчилося перемогою поляків, Микиту Галагана за участь у ньому було виписано з реєстру козаків, а разом з тим він позбувся й усіх козацьких прав: у нього було одібрано батьківщину разом з хатою й худобою, а його самого записано у підданці, себто у хлопи панів Вишневецьких.

Галаган не скорився тій карі: він покинув рідний Корсунь і втік на Запорожжя, маючи думку повернути собі свої козацькі права збройною рукою. З тією метою через рік він разом з запорожцями та козаками «виписчиками» знову ходив на поляків, під приводом Остряниці та Гуні, але й ця війна скінчилася нещасливо, і Микита разом з запорожцями мусив тікати на Січ за пороги.

Та й на цьому не скорився завзятий Галаган: через два роки з запорозьким ватажком Півторакожухом знову ходив він на Україну піднімати повстання; коли ж і це повстання не довело ні до чого, то не знаючи, до чого прикласти своє завзяття, Микита пристав до отамана Максима Гулака, що за гроші взявся допомагати турецькому султанові проти персів, і ходив з ним за Кубань і далі через Кавказ аж у перську землю. У тому поході Галаганові поталанило: він добув багато золота і, повернувшись з ним до Січі, почав шукати собі свої козацькі права.

Почувши, що Богдан Хмельницький, який був у гетьмана Остряниці за військового писаря і добре знав Галагана, тепер був чигиринським сотником, Микита подався до нього і, розказавши про свої пригоди й бідування, просив поради. Хмельницький був дуже прихильний до всяких прохань. Через одного свого приятеля-шляхтича чигиринський сотник полистувався с Яремою Вишневецьким, і той за п’ять тисяч золотих згодився забути про всі провини Галагана і, виписавши його з своїх підданців, приписав до корсунських міщан; про те ж, щоб повернути Галаганові козачі права й маєтки, Вишневецький і слухати не хотів, та те було і не в його владі. Таким чином, року 1647-го, після десяти років змагання за свої права, Галаган повернувся нарешті до Корсуня вільним, маючи до того деякі гроші, і хоч був приписаний до міщан, але на те не вважав, а носив при боці шаблю і звав себе козаком.

Через недовгий час після повороту до Корсуня, проходжуючись понад Россю, Микита зустрівся з Прісею Цимбалюківною, саме коли вона підходила до річки з відрами. Завзята постать загартованого у походах та бойовищах козака, його довгі чорні вуси та пекучі очі зразу вразили молоду дівчину. Вона засоромилась і, почуваючи на собі пильний погляд козака, мов не своїми ногами увійшла у річку, не своїми руками набрала у відра води, хапаючись, почепила їх на коромисло і, піднявши на плечі, хутко побігла берегом, підвертаючи до стежки, що простувала до батькової левади.

Микиті теж зразу впала в око ніжна, гнучка постать дівчини, бо краси тієї постаті не мали сили заховати від його очей ні біла мережана сорочка, ні коротенька різнокольорова плахта, що так щільно обгортала її стрункий стан.

Поки Пріся набирала воду, Микита стояв на березі, стежачи очима за всіма рухами дівчини; коли ж вона вийшла з води, козакові схотілося глянути на неї зблизька, і він, перепинивши Прісі дорогу та піднявши трохи шапку, промовив:

– Дозволь, дівчино, напитись води!..

Пріся спалахнула рум’янцем і, підставляючи козакові переднє відро, теж йому вклонилася; коли ж козак нахилився пити, стиха проказала:

– Доброго здоров’я, пивши…

Микита, нахилившись над відром, не стільки пив, скільки очі попасав на Прісі, і добре тепер розглядів, що у дівчини великі, карі, з довгими віями очі, а над очима рясні та вузенькі, мов шнурочки, чорні брови. У волосся дівчини було встромлено кілька хрещатих барвінків та червоний мак, що найвлучніше припадав до її чорнявого волосся й смуглявого обличчя.

Зустрівшись очима з поглядом козака, Пріся ще дужче засоромилася і, щоб не зустрітись поглядами вдруге, одвела очі набік, дожидаючи з хвилюванням, поки він нап’ється.

– Та й солодка ж у тебе, дівчино, вода, – сказав Микита, відхиляючись нарешті од відра.

Його голос був любий Прісі, і їй зразу чогось стало весело.

– Яка в Росі – така і в мене! – сміючись, одповіла дівчина і, кинувши на козака ще один погляд, побігла стежкою до левади.

От з того й почалося… Пріся щовечора ходила до Росі по воду, а Микита саме тоді й проходжувався понад Россю. Козак та дівчина скоро розбалакалися, розпиталися і врешті одно в одно закохалися.

Микита не ховався з своїм коханням і, як тільки зрозумів, що кохає, пішов до Цимбалюкової хати.

Старий козак зустрів його привітно, але дивився на нього здивовано, пригадуючи, де саме його бачив.

– Щось, козаче, – сказав він, – мені твої очі дуже по знаку. Чи не бачив я тебе коли?

Галаган зразу пригадав, де бачив Цимбалюка, і почував себе дуже ніяково. У нього навіть промайнула в голові думка, чи варто й починати про Прісю розмову, бо він боявся, що, як тільки її батьки довідаються, хто він, то, певно, піднесуть йому гарбуза. Проте молодий козак не хотів ховатися.

– Не гнівайтеся на мене, дядьку, за те, що давно минулося… Ви пам’ятаєте, як під Голтвою Потоцький з польським військом насідав на Остряницю з запорожцями?

Цимбалюк здивовано підняв свої рясні сиві брови.

– Так оце ти, – сказав він напівсуворо, напівжартливо. – Ти той самий, що влучив мені шаблею по плечах? Та ще тепер, вражий сину, і до хати моєї прийшов?

– А що ж я мав чинити, коли ви билися поруч з ляхами, ворогами нашими? – сміло дивлячись старому в очі, одповів Галаган. – Пробачте, дядьку… бо коли б воно й зараз так трапилося…

– То що б було? Доказуй!..

– То й тепер було б вам од мене те саме, що й ляхам!

– Ах, ти ж, ланець! – вже зовсім жартовливо говорив старий козак, і вся його висока могутня постать затрусилася од сміху. – До моєї хати прийшов та ще на мене й нахваляється! Ні, козаче, – додав він далі вже без сміху, – тепер того вже не може бути… Тепер я зрозумів свій гріх, що на своїх воював… А ти, козаче, митець битись. Бачив я, як ти рубався: бодай би не коштувати – досі на негоду плече ниє. Ну, кажи ж, хто ти сам єси?

– Та ви ж, певно, пам’ятаєте Петра Галагана, лейстровика?

– Ну ще б пак! То ж мій приятель був… пером йому земля!

– А я його син, Микита!

– Дивись! Та я тебе ще малим знав! Ну, давай почоломкаємося!

Козаки тричі поцілувалися.

– Де ж ти був увесь час? – розпитував далі Цимбалюк.

– У бурсі я був, у Києві, аж сім років, а тоді зразу почалися війни з ляхами…

– Ганно! – гукнув Цимбалюк.

З другої світлиці вийшла літня, чепурна, худенька жінка у чорній запасці, з парчевим очіпком на голові. Жінка й Микита земно уклонилися одно одному.

– Це, Ганно, покійного кума Петра син, Микита. Поклопочися ж про що треба, щоб нам чимсь привітати гостя!

Ганна вже чула від Прісі про Микиту і з її оповідань зрозуміла, що козак дівчині до вподоби. Проте чоловікові вона не говорила про Микитине залицяння, бо боялася, щоб той не заборонив Прісі ходити до річки. Побачивши тепер Микиту у хаті, Ганна дуже зраділа, що здійснюється Прісине бажання.

– І коли воно те сталося? – промовила Ганна, дивлячись на козака. – Чи давно ти, сину, бігав з хлопцями повз нашу хату без штанців, а тепер, дивись, який бравий став та показний.

Хитаючи головою жінка пішла до пекарні і, зустрівшись в сінях з дочкою, наказала їй принести з льоху меду та тернівки.

Пока Ганна й Пріся клопоталися, щоб чемно привітати гостя, козаки розбалакалися, і оповідання Микити про його пригоди й десятирічне поневіряння без захисту та про бідовання у степах, про безвіддя й безхліб’я глибоко зворушили душу старого козака, бо й він у свій час чимало зазнав того лиха. Наприкінці Микита розказав, як то тяжко було йому повертатись до рідного міста, не здійснивши своїх бажань, – не переможцем, повернувши свої козацькі права, а з поклонами, випрошуючи панської ласки.

– І на Січі так, – додав він, – всі неначе занепали духом після двадцяти років тяжкої боротьби з ляхами. Проте я думаю, що це так тільки до якогось часу. Полум’я вщухло, але багаття жевриться… І як тільки подихне вітер – знайдеться певна, досвідчена в військових справах людина, що подасть гасло встати знову за свої стародавні, стоптані ворогом, права, та й знову прокинуться всі і підуть битись ще завзятіше, ніж досі.

Під ту хвилину у світлицю увійшла рум’яна з хвилювання, мов маків цвіт, Пріся і, вклонившись гостеві, почала застеляти стіл чистим настільником.

– Оце – моя дочка Пріся, – сказав Цимбалюк, – єдина вона в мене, а проте, не вихваляючись, скажу – поштива й слухняна дитина.

Засоромлена Пріся вибігла з хати, а Микита скористувався з нагоди і признався Цимбалюкові, що вже знає Прісю і навіть закохався у неї, просив згоди, щоб прислати до неї старостів.

Старому козакові Микита зразу припав до серця через свою щирість; до того ж він був стародавнього козацького роду, добре відомого Цимбалюкові. Правда, він тепер позбувся маєтності, але це то й було Цимбалюкові до мислі, бо він завжди бажав мати такого зятя, щоб пішов до нього в прийми, а не завіз би його укохану дитину Бог знає куди. Що ж до Прісиної матері, то вона бажала тільки того, чого хотіла доня та на що була воля чоловіка. Таким чином, за півгодини Микита дістав згоду Прісиних батьків, щоб прислати старостів.

Поки про все те перебалакали, на столі вже стояв срібний баклажок з горілкою та кухоль з медом, а навколо виглядали з полумисків ковбаси, сало, пряжені печериці, печена курка та гарячі вареники.

– Ну, гостю дорогий, – сказав Цимбалюк, вставши з лави, – тепер просимо з нами хліба-солі з’їсти… та дай, Боже, щоб і довіку нам усім до одного столу сідати та разом святий хліб уживати.

З тим він повернувся до образів, голосно проказав «Отче наш», і, поклонившись так, що правою рукою дістав до долівки, сів до столу, посадивши гостя поруч себе.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 6 – 12.