9. Поляки спалюють Корсунь
Адріан Кащенко
Коли гетьмани верталися з оглядів шанців, поміж ними виникла суперечка. Потоцький був тієї думки, що Корсунь та Стеблів треба поламати, бо вони лишаються поза шанцями і ними можуть скористатися вороги; а Калиновський доводив, що це буде не на користь полякам, бо тоді вони не матимуть звідки добувати собі харчі.
Гетьмани сперечалися довго й гостро про те, що зробити з Корсунем та Стеблевом, про те ж, що станеться з тими польськими підданцями, що живуть по тих містах, жоден з них і не подумав.
Суперечка гетьманів скінчилася на тому, що Потоцький привселюдно сказав:
– Не діло польного гетьмана керувати військом, а діло – виконувати накази коронного гетьмана; я ж наказую, щоб звечора повки виходили з міста на становисько за шанці; Корсунь же та Стеблів щоб цієї ночі були попалені. Замок Корсунський спалимо завтра ранком.
Таким чином доля Корсуня й Стеблева була вирішена. Калиновському нічого не лишалося, як виконати наказ Потоцького. Він так і вчинив, але, турбуючись про харчування війська, передаючи полковникам наказ коронного гетьмана, додав від себе подбати про те, щоб жовніри та драгуни, раніше ніж запалювати хати та повітки, збирали всі харчі й усяку худобу та перетягали все за шанці.
Полковник Друцький, повернувшись увечері до замку, почав складати своє добро, бо завтра доводилось вивозити все геть у поле, до військового становиська. Упоравшись з цим і повечерявши добре з венгерським вином та старим медом, він згадав про Прісю. Заходила остання ніч, що молодиця була тут, біля нього… Завтра ранком її доводилося або віддати катам, або випустити на волю, а й те і друге, як зважив Друцький, залежало від того, чи згодиться вона сьогодня бути, нарешті, до нього ласкавою чи ні.
Маючи надію, що, потуживши за чоловіком шість день, молодиця вже звикла до думки, що вона вдова, і сьогодня буде прихильніша, старий полковник сів, як звичайно любив сидіти після смачної вечері на подушках, простягши ноги на стілець, і звелів привести до себе Прісю.
Страхаючись панського гніву, гайдук не наважився сказати полковникові, що без нього молодиця собі заподіяла, через скільки хвилин привів її в світлицю. Пріся була зап’ята мало не з очима чорною хусткою і спинилась оддалік од пана.
– Давно ми з тобою, молодице, не бачилися, – сказав Друцький. – Чи не надумала ти чогось нового?
– Надумала, пане полковнику! – одповіла Пріся і скинула геть з голови хустку.
Друцький як опечений схопився на ноги. Перед ним стояло якесь страховисько з покарбованим, опухлим і рясно вкритим червоними струпами обличчям. Ніщо у цій почварі не нагадувало красуні козачки, і тільки чорні як ніч очі з пекучим докором дивилися на нього з сумних руїн колишньої краси.
– Як це тобі сталося? – з жахом скрикнув полковник.
– Це я навмисне зробила, пане, щоб уже вас до мене не вабило.
Друцький не мав сили дивитись на Прісю: її погляди били його, мов батоги катів. У душі його заворушилося сумління, – молода жінка знищила свою вроду через нього, а що ж може бути дорожчого жінці за її вроду?
– Запнись! – сказав він і, хвилюючись, почав ходити по горниці. Йому стало соромно самого себе. Скілька хвилин обоє мовчали, нарешті він спинився й сказав:
– За твою вірність чоловікові, молодице, я дарую тобі життя і волю. Чоловік твій, певно, живий. А що ніби його четвертовано, я сказав тобі неправдиво.
Ці слова поляка знову перевернули змучену Прісину душу. З одного боку, надія на те, що Микита живий, освітила її промінням радості, а з другого – страх стати йому на очі такою огидливою розривав її душу надвоє, і бідна жінка в одчаї впала навколюшки.
– Пане, пане!.. Що ж ви зо мною зробили?! Буду ж я тепер нелюба моєму чоловікові! Коли б була знала, що він живий, була б краще я терпіла ваше катування до загину, а не зробила б собі каліцтва.
– Тепер і мені тебе шкода, молодице! – сказав Друцький. – Чи гадав же я, що знайду у хлопки таку душу й таку волю?
Він плеснув у долоні. Увійшов гайдук.
– Одведи молодицю за браму!..
– А як велите, вельможний пане… – спитав гайдук. – Чи повісити її, чи голову стяти?
– Ось я тобі самому, – скрикнув полковник у запалі, – звелю голову стяти за те, що не доглянув молодицю! Щоб і волос з голови її не впав, бо таких жінок небагато є на світі. Одведи її за браму і пусти йти додому.
Пріся пішла за гайдуком і вийшла на двір замку на свіже повітря, що його так давно вона не почувала. Ніч була хмарна, і Прісю вразило, що на заході хмари були червоні.
«А, мабуть, пожежа у Стеблеві», – подумала Пріся і, поспішаючись, вийшла за браму.
З майдану вона побачила, що й над Россю у Корсуні вибухнуло полум’я, і крізь віти тополів можна було розглядіти, що зайнялися хати.
Пріся прискорила ходу. На майдані вона побачила багато польського війська, вулицями ж була страшенна метушня. З боку Росі сунули купами піші й кінні поляки, гонячи поперед себе товар і всяку живність. Жовніри гнали вози, навантажені всяким скарбом. У повітрі стояв несамовитий галас: репетували люде, ревла худоба, герготала перелякана серед ночі птиця, скрипіли вози, вили собаки… І не встигла Пріся схаменутись, як Корсунь зайнявся з усіх боків.
Злякана, думаючи, що набігли татари, молодиця хвилину вагалася, куди бігти, але пригадавши, що мати, мабуть, сама у хаті, вона кинулася вулицею додому.
Пріся бігла, обминаючи вози й ватаги жовнірів, не чуючи під собою землі. Один вершник, мабуть, у жарт, вдарив її нагаєм, але вона не спинилася і бігла далі, обережніше обминаючи вершників. Тільки коли з однієї хати виліз чоловік і, скривавлений, упав їй під ноги, скрикнувши: «Зарізали ляхи», – Пріся зрозуміла, що грабунок чинили не татари, а поляки.
До хати Цимбалюків од замку було далеченько, і поки Пріся добігла до неї, вулицею займалися одна по одній хати, повітки, клуні й скирти сіна та соломи. Небо стало червоне, як жар. Від величезного полум’я схопився вихор: розносив обхоплену полум’ям солому по всьому Корсуні. Дихати ставало важко, бо повітря розпікалося. Жах обхопив Прісю: їй здавалося, що настав Страшний Суд Божий.
У нестямі вона добігла до рідної хати саме тоді, коли та займалася. Ще на її очах ті самі улани, що жили у них, розпалювали клоччя й кидали на стріху.
– Що ви робите? Чи ви ж люде? – скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлиці. Там було темно, і тільки при сяйві пожежі, що світила у вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері і намагався підняти її з ліжка.
– Матінко! Тату! – скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері.
Данило пізнав голос своєї дочки і перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину.
– Устань, доню! – сказав він. – Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам’яті і, мабуть, довго не проживе. Швидше, Прісю… швидше, бо стріха вже горить.
– За що ж вони нас, тату? За що?.. – з риданням питала Пріся.
– Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку Україну та вірно служили польському королеві.
Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно і понесли з хати. У дворі вже не було нікого, і полум’я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям, старий козак з дочкою донесли матір до садочка і там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейка.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 56 – 59.