Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Історичні повісті / Славні побратими / 2. Побратими Данило Нечай та Іван Богун

Славні побратими

2. Побратими Данило Нечай та Іван Богун

Адріан Кащенко

У чистому полі, на широкому роздоллі, ледве помітним шляхом, їхала на добрих конях ватага козаків. Попереду тих козаків у червоних жупанах, сяючи на сонці дорогою зброєю, басували кіньми славні побратими Данило Нечай та Іван Богун.

Ці два запорозькі ватажки мали кожен окрему вроду і вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кінь видержував на собі; Богун же був не дуже великий, але кремезний і такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий і гульні не любив, Нечай нічого не страхався і, воюючи, кидався на ворога осліп; Богун же завжди обмірковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб і самому лишитися цілим, і не вигубити товариства…

Запорожці дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу і дуже поважали Богуна за його спритний розум. Ніколи не було кращого побратимства для військової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєві поради, як перемогти ворогів, а той перемагав.

Обидва козаки давно покинули рідні оселі й пішли на Січ, бо тільки там і була воля, звідтіля тільки й можна було допомагати рідній Україні. Не було ні одного повстання, щоб у йому побратими не брали участі. Вони ходили на поляків, на Крим та на турецькі землі, і в тих походах та війнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смерті.

Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький підняв повстання проти поляків.

Хмельницького побратими знали добре. Він для січовиків був свій. Через те, коли Хмельницький прибув до Січі збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього і під час всієї війни ставали йому у великій послузі.

Тепер, після перемоги над польським військом під Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пішли піднімати на поляків Брацлавщину, Поділля та Волинь.

Вийшовши з Білої Церкви з кількома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загін і йшли Київщиною на Поділля, лишаючи позад себе попалені панські будинки та зруйновані замчища.

Попереду побратимів розійшлися в усі боки вірні товариші, як оті Морозенко з Полуяном, і намовляли людей узброюватись та вставати на поляків, так що Нечаєві й Богунові доводилося ставати до бою тільки там, де в панів були цілі хоругви жовнірів, вояків або де пани ховалися по великих та міцних замках.

– Не до вподоби мені, Йване, оця війна по замках! – говорив Нечай, їдучи. – Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та під Корсунем! Там було де розійтись, а тут і шаблю можна пощербити!

– Не журись, – одповів Богун, – ще не один раз доведеться нам зійтися з ворогами в чистому полі! Шкода мені з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час мені повертатися на південь.

– От заїдемо до моєї неньки. Відпочинеш трохи, та й розійдемося, бо справді наш загін дуже побільшав і час його поділити надвоє.

Ластівкою вилинула з хати стара Нечаїха назустріч синові. Де поділася й кволість її, й неміч, навіть очі заблищали, як у молодої! Підбігла, впала синові на груди. Син пригорнув матусю, й пішли обоє до хати.

Та недовго довелося матері, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привітати дорогих гостей хлібом-сіллю, як у хату ввійшов пристаркуватий чоловік і вклонився Нечаєві.

– Рятуй мою дитину, Данило! – мовив він, привітавшись.

Нечай пізнав дядька Оверка, материного сусіду.

– Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?

– Чи ти мою дочку, Прісю, пам’ятаєш?

У думці в Нечая встали його дитячі літа і маленька дівчинка, сусідова дочка, що все крутилася біля його, як він ще хлопцем бавився на леваді з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дівчинка було заплаче, коли він відіпхне її, щоб не лізла під ноги; і як йому зараз же робилося жаль маленької Прісі, і він знову жалував та пестив її.

Далі згадалися Нечаєві ті часи, коли він уже козаком вернувся з походу після нещасливого повстання отамана Павлюка. Пріся була тоді вже дорослою – чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто співала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як він через рік знову збирався виїздити до Січі і як тоді Пріся несподівано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тоді на думці лише гостра шабля та добрий кінь, а проте, Нечай всі ці вісім років, що він не бачив Прісі, часто згадував її, і жаль йому було тієї товаришки дитячих літ.

Всі ці спогади блискавкою пробігли в голові козака, і він, збентежений, спитав:

– А що ж там сталося з Прісею? Де вона? Певно, давно заміж пішла?..

– Пішла, у Красне, за Мельника, тільки не мала долі, бо через рік і вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тім тижні пробігав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхів з Красного, але як тільки він пішов далі, вороги наші знову повернулися з військом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалічили, що страшно глянути: кому вуха одрізали, кому носа розсікли! Серце в’яне й душа болить… То ось тепер ляхи вхопили Прісю у власній хаті та й забрали в полон, до замку.

– А, сто чортів їм у печінки! – гукнув Нечай і скочив з лави. – Що ж там робиться у замку?

– Що робиться? Бенкетують вражі ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж дві хоругви жовнірів.

Нечай поправив на собі зброю і вдався до Богуна:

– Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?

– Згода… Поїдемо!

Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:

– Світе мій ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш?

– Не плачте, мамо, – одповів син, – та поблагословіть у поход іти. Не задля гульні покидаю вас, а щоб рятувати земляків від неволі й знущання!

– Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! – І стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина.

Через який час до Красного наближалася чимала валка козаків з обома славними ватажками. Сонце тільки що сховалося за лісом, і на заході ще червоніла зоря; зірки одна по одній неначе виринали з неба; на річку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквітчані зеленими садками й запашними квітками… Тихо та любо було навкруги, неначе в раю… Здавалося, що спокій та щастя панують по всій тій країні… Проте це так тільки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братові завдавав тяжких мук!..

Ще за кілька гонів до Красного козаки почули крик і стогін людей. Той стогін і благання рвали їм серце, і, поспішившись на той лемент, козаки побачили три вбиті в землю палі з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покарані за те, що розказували поміж себе про повстання Хмельницького.

– Кари ворогам! – загукали козаки, знімаючи мучеників з паль і погрожуючи у бік Красного. – Нікому милосердя, коли так!

Всі, вкупі з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив раніше виманити з замку жовнірів та вибити їх, а тоді вже йти на замок. Нечай пристав до тієї думки, і, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козаків у залогу недалеко від замку, а сам з сотнею увійшов у місто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхів.

У замку тим часом ішов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панів з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привітав усіх як гостей. У замку було дві хоругви жовнірів, і пани були певні, що хлопи не насміють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що він далеко.

У великій горниці замковій стояли чотири довгі столи, а за ними сиділи пани й пані і, весело розмовляючи, вечеряли.

Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; після вечері ж мали бути ще танці, музики й інші забавки.

Аж ось серед веселого сміху й розмови у горницю увійшов один хорунжий і пошепки мовив до вельможного господаря:

– У місті неспокійно, ясновельможний пане! Прибуло увечері біля сотні козацької наволочі, підбурюють і наших хлопів до повстання!

Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне.

– Яке нахабство! – скрикнув господар. – На палі їм схотілося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всіх, що зібралися на майдані, без жалю та подбайте, щоб козаків якнайбільше живцем перед мої очі поставити, – я їх завтра порозсадовлю по палях по всіх околицях!

Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, і вони почали знову гукати йому «віват» та наливати келихи, а жовніри почали виходити з замку й лаштуватись до бою.

Скоро у повітрі пролунав постріл. То Богун стрельнув з пістоля, щоб подати гасло Нечаєві. Сам він почав з козаками відходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, ніби він їх злякався, звелів селянам ховатись поза тини.

Жовніри зраділи, що вся юрба тікає, і кинулися за козаками у вулицю, та не вспіли вони втягтися натовпом поміж тини, як Богун гукнув:

– Стійте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолі та зустрівайте списами!

Козаки спинилися, випалили з мушкетів і кинулися на жовнірів хто з чим. Жовніри з несподіванки спинилися, далі ж, розглядівши, що козаків небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнірів стало чутно брязкіт зброї й тупотіння коней, – то вихором летів Нечай з товариством. Ще мить – і важка його шабля почала ходити по головах ворогів.

– За волю, панове-товариші! – гукав Нечай. – За козацьку волю! Не пускайте ляхів до замку! Ні одного не пускайте!

Здавили козаки жовнірів з двох боків, толочили їх кіньми, кололи списами, рубали шаблями, і незабаром від тину до тину, через усю вулицю, лягла купа трупу.

Дехто з жовнірів, перескочивши через тини, хотів утікти до замку городами та садками, так селяне перепиняли й тих.

– Ану, тепер до замку! – гукнув Нечай, і подався з козаками до замкової брами.

Жахнулися пани, почувши, що Нечай, мов Божа кара, біжить на їх. Не насміли вони оборонятись і віддалися на ласку козаків. Та не було від козаків їм помилування за їхню кривду, всіх козаки порубали шаблями. Тільки власника замку Нечай лишив живим і звелів йому показати в замку всі скарби.

– А де ж ти переховуєш живий скарб? – спитав його Нечай після огляду всіх горниць та льохів. – Де красуня Мельничка та молоді наші дівчата?

Пан привів Нечая до одного замкненого покою. Не відаючи нічого про те, що коїлось у місті, у тім покої сиділи, вмиваючись сльозами, замкнені дівчата й молодиці, що на своє лихо породилися на світ вродливими, і з тяжкою журбою дожидали своєї гіркої долі…

Аж ось упали двері від могучого плеча Нечаєвого, сполохані красуні, розглядівши козаків, радісно сплеснули руками.

Пріся враз пізнала Нечая.

– Данило! – скрикнула вона. – Це ти прийшов мене рятувати?! Чи пізнав же ти мене, орле мій! Чи пізнав ту Прісю, що малою бавив?

Не стямившись від щастя, молода удова припала до Нечая. Він приголубив її й заспокоїв, а потім сказав усім дівчатам і молодицям, що вони вільні. Радісний крик і гомін знявся в покої, всі поспішилися вийти з неволі.

Через півгодини Нечай послав вельможного власника замку яко бранця до гетьмана, а сам сів з козаками бенкетувати за ті самі столи, за якими ще так недавно сиділо пишне панство.

Богун незабаром покинув той бенкет і, поставивши разом з Морозенком варту навкруги міста, ліг спати біля замку, в садку; Нечай же звелів повикочувати з панських льохів усі кухви з горілкою й вином та почав частувати всіх – і козаків, і селян.

– Пийте, пани-брати! – гукав він. – Пийте, гуляйте! Пийте за вашу волю, за щастя неньки України й за славу нашого гетьмана Богдана!

– Нехай живе Україна! – гукали на те козаки. – Забудемо своє лихо! За здоров’я славного Нечая!

Пив Нечай, і гуляв, та товариство частував, а на очах у нього все стояла красуня Пріся… І що більше він пив, то все дужче його до неї вабило.

Незабаром на майдані з’явилися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомітно з замку і сказав показати йому хату Мельнички Прісі.

Вернувшись додому після визволення з замку, Пріся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже удовою побачила милого їй з дитячих літ Данила.

Аж ось застукотів хтось у двері. Пріся метнулася туди і радісно привітала Нечая.

Для дорогого гостя у молодиці знайшовся той добрий, давній мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнірів, і, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати.

Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молоді літа; далі ж Пріся засмутилася і, схилившись до козака, спитала:

– Чому не взяв мене за себе, як дівчиною була, та помандрував до Січі? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобі не люба була?

– Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? – одповів козак. – Чи для мене ж тепла хата та м’яке ліжко? Не такий я собі вдався: гостра шабля – то моя вірна дружина; темний байрак – то моя хата; зелена травиця – то моя постеля! Невже ліпше було б, коли б я з тобою одружився та й покинув тебе? Отже, й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти мені й до сподоби, – бо в нас тільки що починається війна з ляхами і буде війна затяжна й затята!..

Пріся заплакала, а козак почав її голубити та розважати… і розважав, аж поки вона знову не глянула на нього весело:

– Ну, – сказала Пріся крізь сльози, – хоч не судилося мені бути за тобою, а проте, кохатиму тебе довіку…

Аж три дні гостював Нечай у Прісі. Дарма Богун двічі приходив умовляти його, щоб рушати далі, – не схотів Нечай: «Мені, – каже, – тут любо, – чого я піду з цієї привітної хати». Тільки на четвертий день він схаменувся, – убрався як годилося, узброївся і виїхав до козаків на своєму вороному коні.

Полуян та Морозенко зустріли Нечая непривітно. Вони, як і Нечай, були запорожці, а запорожцям заборонено було знатися з жіноцтвом.

– Чи не забув ти, козаче, – звернувся до Данила суворий Полуян, – про те, що на Січі роблять тим, хто стрибає у гречку?

– Добре пам’ятаю! – весело одповів Нечай. – Киями б’ють на смерть – от що! Бийте й ви мене, панове товариство, коли така воля!

– А що ж ти думаєш? – обізвався Морозенко, закручуючи свої довгі чорні вуси. – Думаєш, що як ти Нечай, так задля тебе ми будемо запорозькі звичаї ламати? Ні, голубе, те дарма! Так одчухраємо киями, що більше вже й трави не топтатимеш!

Почувши, що гомонять запорожці, селяне й міщане з Красного заступили Нечая й загомоніли разом:

– Не дамо бити Нечая! Він наш земляк й наш оборонець! Немає од нас йому догани за те, що погуляв з удовою, – вони ще змалку любилися!

Після того Морозенко й Полуян розсердилися і, підмовивши кількох товаришів, поїхали на південь збирати собі окремий загін повстанців, а побратими Нечай та Богун, вийшовши разом з Красного, теж скоро розлучилися: Богун пішов піднімати повстання аж понад Дністром, а Нечай пішов понад Бугом.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 104 – 110.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3076

Модифіковано : 6.07.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.