Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Адріан Кащенко / Історичні повісті / Славні побратими / 4. Богун обороняє Вінницю

Славні побратими

4. Богун обороняє Вінницю

Адріан Кащенко

Того ж дня, як вороги знущалися над тілом славного Нечая, до города Вінниці біг конем молоденький хлопець у польському вбранні. Він сидів охляп на коні і, придержуючи однією рукою біля боку торбу, другою скільки духу гнав коня.

Вбігши в місто, він попростував до полковничого будинку. Вартові біля будинку пізнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, і впустили його просто до Богуна.

– Пане полковнику! – ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. – Ти нічого не знаєш, не відаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на світі немає!.. Його біле тіло вороги порубали на дрібні шматочки і вкинули в річку під лід. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тільки я врятувався – через те, що переодягся в оце вбрання польське… Я привіз з собою… голову славного полковника!.. – Голос у хлопця затремтів од сліз, у горлі стисло…

– Голову? – спитав Богун, жахнувшись. – Ти ж кажеш, що ляхи порубали і вкинули Нечаєве тіло в річку?..

– Так, пане полковнику! – одказав хлопець. – Та тільки голову я одрятував: я, перебраний, вільно увійшов у замок саме тоді, коли Нечаєва наречена однімала у панів його порубане тіло. Під час колотнечі я непомітно вхопив голову свого названого батька, сховав її під полу, виніс і привіз тобі, щоб хоч голову поховати як годиться…

– Де ж… голова?.. – спитав зрушений Богун.

– Ось!.. – одказав хлопець і витяг з торби голову Нечаєву.

Богун охнув, тяжко вражений:

– Це він! Це побратим мій Данило! – скрикнув вінницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очі. Голова була мерзла, бо саме був місяць лютий і стояли добрі морози.

Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився… та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце!

– Чому ж ти, братику мій нещасний, – говорив він немов до себе, – не подав мені звістки про ворогів? Я подав би тобі помочі, і не загинув би ти передчасно… Говори, джуро, все, як сталося це лихо.

Петрик розповідав про все, що бачив і чув.

Вислухавши тяжкі вісті, Богун одвіз Нечаєву голову у монастир, що стояв біля Бугу, і наказав ченцям зараз правити по душі славного козака панахиду. Далі він послав по писаря, щоб написати гетьманові про наскок ляхів і просити помочі, а осавулові наказав послати по всіх сотнях звістку, щоб усі збиралися до Вінниці.

Другого дня відбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарі біля монастиря викопали яму; з одного боку стало кілька сот козаків з мушкетами, а по другому боці мало не всі мешканці з Вінниці. Коли скінчилася у церкві одправа, Богун і сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою і почали спускати її в яму. Попи заспівали «вічну пам’ять», а козаки без ліку палили з мушкетів на честь славному лицареві козацькому.

Після того, як яму засипали, Богун голосно сказав:

– Пером тобі земля, побратиме мій Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України і придбав собі й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокійно і будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься!

Поховавши побратима, Богун почав готуватись до війни з ляхами. Він знав уже, що в Калиновського й Лянцкоронського війська удесятеро більше, ніж у його, оборонити всю Вінницю своїм повком він не зможе, а тільки вигубить своє військо. Одначе й покинути Вінницю він нізащо не хотів, бо тим способом відчинив би двері Калиновському до руйнування всієї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир і засісти там усім повком, поки гетьман подасть помочі.

Монастир стояв на острові річки Бугу, і підійти до його полякам можна було тілько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське військо, щоб легше було з ним змагатись. З цією метою він звелів попрорубувати уподовж річки великі ополонки і через ніч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снігом.

Через кілька день до Бугу наблизився Лянцкоронський з половиною польського війська, Калиновський же лишився трохи позаду. Щоб заманути поляків у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Лянцкоронському назустріч за Буг і, наказавши козакам трохи постріляти з мушкетів, кинувся мовбито тікати до монастиря, обережно обминаючи ополонки.

– А, прокляті хлопи!.. – гукав услід козакам Лянцкоронський. – Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному!

І він з кількома хоругвами найкращого війська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бігли польські вояки льодом – простісінько на ополонки!.. Враз затріщав тоненький лід під вагою, під людьми та кіньми, і мало не всі польські вояки опинилися разом з кіньми у воді. Багатьох з них підхопила бистрина, і вони враз пішли під лід; інші ж билися у воді, топили коней своєю вагою і хапалися за кригу, намагаючись вилізти; проте, дуже мало хто врятувався. Тільки ті вояки польські, що не встигли добігти до ополонок, лишилися цілі і, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Лянцкоронського, подалися з ним назад до свого війська.

Почувши, що Богун вигубив найкращі хоругви польського війська, Калиновський запалився і приступив до Вінниці всім військом. Зразу він обступив монастир і почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсіч.

Побачивши, що козаки стоять міцно, Калиновський одійшов трохи од монастиря, поробив окопи і почав бити монастир з гармат. Але Богун і сього сподівався та зарані наготовив кілька сот лантухів з піском, щоб гасити ворожі бомби та закидати у пробитих стінах дірки.

Так минув цілий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам діється мало шкоди від його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тоді Богун, щоб не дати польському війську зруйнувати монастиря, зробив серед ночі з двома сотнями козаків несподіваний на ворогів наскок. Польське військо саме спало, і через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолі однієї своєї сотні рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожі гармати, а поки поляки прийшли до пам’яті та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зібрав своїх козаків і повернувся до монастиря.

Щоб помститись, Калиновський на другу ніч наказав війську несподівано напасти на монастир. Він сподівався, що після вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночі пильнував на башті. Отож він і побачив, що ляхи нишком обступають монастир… Тоді Богун навмисне звелів вартовим не стріляти і вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо підняв увесь повк і поставив козаків поза стінами.

Зрадівши, що козаки сплять і не стріляють, поляки почали приставляти до стін драбини і натовпом підійшли до брами; але тільки що вони полізли по драбинах, як на їх враз полетіло з стін каміння й цілі колоди, і засвистіли кулі. Під стінами монастиря зчинився страшенний шарварок – і, як морська хвиля відбігає од міцних скель берега, так і ляхи відшахнулися од монастирських стін.

Та й це не минулося польському військові, бо зараз Богун з кількома сотнями вершників вибіг з-під брами, доганяв ворогів і рубав їх.

Прогаявши під Вінницею ще два тижні і бачачи, що Богун нічого не боїться та мало не щоночі робить на переднє польське військо наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, від чого загинув Нечай, і послав до його посланців, а через тих посланців вихваляв Богунове звитяжство і передав у дарунок козакам десять кухов горілки, а самому полковникові красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою.

Богун подарунки прийняв і з своєї руки просив передати від його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок.

– Вклоніться від мене його ясновельможності, – сказав Богун наприкінці посланцям, нишком сміючись, – та перекажіть, що подаровану горілку мої козаки питимуть тоді, як польського війська вже не буде на Вкраїні.

Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору.

Тільки посланці вийшли, як Пріся, що ввесь час стояла біля дверей, зап’ята чорним запиналом, впала до ніг Богунові, ридаючи:

– Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибениці! То ж через мене загинув твій побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила мені тепер жити на світі!.. Лихо мені – я кохала його з малих літ!

– Устань, удово! – спокійно сказав Богун. – Якщо ти любила Данила, то Бог тобі й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачністю. Живи тут у монастирі, поки скінчиться війна, а тим часом обміркуєш, як тобі жити далі. Хоч ти й «подарована» мені, як бранка, та звісно ж – я вертаю тобі волю!

Мельничка вклонилася Богунові й одказала:

– Не буду я думати довго, пане полковнику, як мені жити далі: я піду до старої Нечаїхи; біля неї я росла з дитячих літ, тепер доглядатиму її до самої смерті.

Богун на те сказав:

– І добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душі буде найліпша спокута; Нечаєву ж матір, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старості. Іди з Богом!

Щоб віддячити Калиновському за його лукаві подарунки, Богун тієї ж ночі перейшов з трьома сотнями козаків за Буг і вскочив у табір самого Калиновського. Як Божа кара, крутився він по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лівого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герці. Тим часом польські вояки потроху впорядкувалися і, роздивившись, що козаків обмаль, почали оточати їх колом.

Усіявши ворожий табір трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всі повернули назад, але поміж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, і незабаром Богун помітив, що лишився сам. Се помітили й поляки і, пізнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його.

Одбиваючись од ляхів шаблею з усіх боків, Богун через хвилину був уже біля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забіг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнірів, і один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневі, навіть вже підняв над козаком свою шаблю…

Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнірові! Голова самого жовніра покотилася від Богунової шаблі раніше, ніж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном від корогви по голові, а два польські вояки з радісним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, – і загинув би другий славний козацький ватаг, – та не стерявся Богун, і не схибла його міць: метнув він могутніми плечима, і обидва вороги, як груші з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибіг на лід.

Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений січею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досі не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав він про них тільки тоді, коли кінь його вже завалився. Проте й у цій пригоді не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневі, почав він плавати біля нього, держачись тільки за гриву.

Радісні гуки та глузування залунали з польського боку, і вороги знов уже бігли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кінь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, виліз і полковник. Тим часом Богунові козаки, роздивившись, що між ними немає полковника, вже бігли від монастиря назад і, радо вітаючи свого славного ватага, підхопили його й помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря.

Другого дня, коли до Богуна зібралися сотники, він весело жартував:

– Добре вчора скупали мене ляхи в ополонці! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночі знову дати їм себе взнаки!

І він таки й справді знову показав себе ворогам: знову зробив несподіваний наскок і вигубив скілька сот ворожого війська.

Місяць минав, як Богун був в облозі. За цей місяць чимало вигубив він польського війська і дуже втомив ворогів своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в війську й не дуже була помітна, бо до його все підходила свіжа поміч – то з-під Кам’янця, то з-під Станіславова і навіть з Варшави, – та все ж таки давнішого войовничого запалу у польському війську не було.

Одначе довідавшись, що до Богуна йде підмога, Калиновський, щоб не покинути Вінниці, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тільки й сей раз витримали козаки і дали таку одсіч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу.

Ще не скінчилося це бойовище, як з монастирської дзвіниці побачили козаки, що йде до їх поміч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух.

Незабаром Богун почув пальбу з рушниць і козацьке вигукування. Козаки, уманці, увійшли у ту частину Вінниці, що звалася Нове Місто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо поміж Новим Містом і монастирем стояв з військом Лянцкоронський; вибити ж Лянцкоронського звідти Глухові було трудно, бо треба було переходити річку, а лід уже завалювався.

Прождавши ще день і не діставши від уманців помочі, Богун вийшов з монастиря і вдарив на ворогів усім своїм повком. Молодецький був той наскок, і вороги не встояли, передні їх хоругви почали тікати шляхом до Бара, Калиновський та Лянцкоронський кинулися слідом, неначеб на те, щоб завернути втікачів, але й самі вже не верталися; військо ж, довідавшись, що проводарі втекли, подалося й собі геть з міста.

Богун захопив усі польські гармати, всі вози з награбованим добром і як шуліка полетів за поляками.

– Віддячимо, пани-брати, за славного Нечая! – радо гукали козаки і чимдуж гнали ворогів.

Два дні гнав Богун поляків, лишивши на шляху мертвими більше двох тисяч їхнього війська, і тільки на третій день, коли потомлені козацькі коні не мали вже сили бігти, він повернув до Вінниці.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 117 – 124.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 990

Модифіковано : 10.01.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.