1. Заручини Демка Рогози
Адріан Кащенко
На горбочку біля Базавлука, там, де річка, падаючи в Дніпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великі Води, за часів Запорозької Січі стояли три хати, а понавколо хат, поприсідавши до землі, мов паляниці на черіні, жовтіли солом’яними стріхами комори, повітки, сажі й інші будівлі хліборобсько-скотарського господарства. За межею тих будівель, далеко нагору, розстилався степ, а од хат униз збігали до лиману кучеряві садки та зелені, обсаджені тополями й вербами, левади.
То були зимовники трьох товаришів, старих запорожців: Балана, Лантуха та Луб’яного. Багато вже років жили вони тут під захистом недалекої Запорозької Січі тихо та спокійно, випасуючи понад лиманом на вільному степу великі косяки коней і гурти товару та засіваючи невеликі лани всякою пашницею.
Того вечора, що з нього починається моє оповідання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрію, вигравало на блакитному блискучому просторі лиману своїм жовтогарячим промінням, на призьбі найближчої до лиману хати сидів з люлькою в зубах власник одного з зимовників сивовусий дід, запорожець Дмитро Балан. Глибокі зморшки, що вже давно склалися на чолі старого козака, за останні тижні вдвічі поглибшали, а в довгих його вусах посивіли останні волосини й уже не нагадували про те, що цей сивий дід був колись чорнявим, бравим січовиком. Люлька запорожця, на велику йому докуку, сьогодні чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно, бо в нього була тільки одна права рука; замість лівої ж у рукаві сорочки теліпався тільки невеличкий цурупалок.
Коли старий козак позбувся своєї руки, у Січі Запорозькій ніхто не пам’ятав, бо тому вже минуло більш ніж п’ять десятків років. Сталося те ще тоді, коли Балан був зовсім молодий, – за часів кошового Гордієнка.
– Було це тоді, – оповідав сам Балан тим цікавим, хто про його розпитував, – коли запорожці з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли від ворогів Стару Січ на Чортомлику… Та так обороняли, що всі січові окопи своїм трупом завалили… Хто ж не поліг на смерть, як сам Богун, ті лишилися навіки каліками.
Видужавши після того нещастя, Дмитро пішов до свого роду під Білу Церкву та там і одружився, щоб було кому біля каліки походити. Проте жив Балан на Правобережній Україні недовго, бо там панували й хазяйнували поляки й гнітили український люд ще гірше, ніж перед часами Богдана Хмельницького. Він переїхав на Гетьманщину, маючи на думці спокійно дожити віку, та тільки трохи не вскочив там у пазурі кріпаччини. Тоді згадав Балан вільні степи й просторі лимани Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля, й з розпукою в серці покинув улюблену Вкраїну, перейшов з дружиною на Запорожжя й осів зимовником біля Базавлука. Тут, біля лиману, насадив він садок, упорядкував пасіку й господарство й прожив з своєю дружиною, не маючи дітей, більше як тридцять років. Після смерті ж жінки одружився з дочкою свого сусіда Лантуха й з нею прижив Івана та Галю.
На велике горе старого козака, через десять літ померла й друга його дружина, лишивши йому двох дітей-недолітків. З того часу старий запорожець оддав усю свою душу дітям і найбільше Галі, бо вона нагадувала йому свою матір, котру старий січовик любив більше за свою власну душу.
Хоч і дуже тужив старий за своєю укоханою дружиною, а проте, втішаючись дітьми та працюючи біля господарства, забував він потроху своє горе. Тільки останнім часом старого запорожця обступили турботні й тяжкі думи, й, мов рій бджіл, вони крутилися, гуділи й боляче шпигали його чоло.
Вже три тижні старий Дмитро ходить смутний, ні з ким не розмовляє й не любується, як бувало щодня, своїми добрими кіньми, що цілими косяками вільно ходили по степах, ні круторогими волами, що викохав він собі на втіху, ні кучерявим садком, що власними руками насадив він і виростив. Ніщо не миле тепер Дмитрові й ніщо не може його розважити, бо сталася тяжка й зовсім не зрозуміла для нього подія: прийшло до Запорозької Січі російське військо, закувало січову старшину в кайдани, а в товариства одібрало зброю та звеліло всім іти, хто куди знає.
Ту лиху вість приніс Баланові з Січі його син Іван і розказав ще, що сивоусі січовики, мов осиротілі діти, умиваючись сльозами, розійшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотіла оддати своєї зброї, поплила з Січі Дніпром до Дунаю, покинувши навіки рідний край.
Не дивно, що звістка про цю подію одібрала у старого запорожця й сон, і спокій, і веселість, бо з малих літ йому було відомо, що Січ Запорозька була ще й за дідів-прадідів, і в голові козака зовсім не тулилися докупи думки про те, що буде далі та як житимуть запорозькі степи та Великий Луг без своїх синів і оборонців – запорозьких козаків.
Поки Дмитро Балан сидів з своїми сумними думами під хатою, на березі лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими віттями зелені верби, сиділо з вудками в руках двоє парубків, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишній траві й степових квітках, сиділо двоє дівчат. Парубки були в білих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Вкраїні всі люде, але їхні червоні штани й закручені за вуха оселедці виявляли, що парубки були не прості селяне, а запорозькі козаки.
Молодший з запорожців був Іван Балан, син власника зимовника. Він був зовсім ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям і блакитними веселими рухливими очима. У постаті його зовсім не було запорозького завзяття, й, на велике горе Івана, в нього ще мало помітні були вуса.
Старшому козакові було теж небагато, років двадцять. Це був Демко Рогоза.
Під час зруйнування Запорозької Січі у ній було аж четверо братів Рогозяних. Вони були дітьми козацького сотника з Канева, й усі виховувалися в Київській бурсі; коли ж під час великої пошесті вони посиротіли, то старший брат Петро, що під той час був уже січовиком, не маючи куди притулити своїх братів-недолітків, забрав усіх їх на Січ та повіддавав: середніх – Демка та Гната – у молодики, себто чурами до значної старшини, а меншого, Василя, – до кухарів на послуги.
Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки й мав вигляд запорозького козака, бо його запалене вітрами обличчя й хоч невеликі, а проте, чорні вуса та карі, з рішучим поглядом, очі надавали його постаті мужність..
Балан та Рогоза не пішли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий – через те, що не пустили очі Іванової сестри Галі.
Галя Баланівна, що тепер сиділа тут на березі вище козаків і плела собі з синеньких волошок та червоного, маку віночок, була дуже вродлива й причарувала б усякого. хто б на неї глянув. Кругленьке та рум’яне її обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними вузенькими бровами та червоними, як коралі, губоньками, що мимохіть усе складалися в ухмилку, дихало весною й радістю життя; ясний же погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дівчини й натякав на щастя її кохання.
Причарувала вона Демка Рогозу ще по весні, до зруйнування Січі. Молодий козак з ватагою запорожців рибачив тоді на лимані та, почувши Галину пісню, приїхав човном до левади Балана й застукав дівчину під вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тоді втекла від Демка, як сполохана пташка, і заховалася в коморі, та тільки козак не зважив на те та й пішов до її батька гостювати, так що хоч і соромилася дівчина молодого запорожця, а довелося їй по волі батька частувати його й медом, і вечерею.
Ще до зруйнування Січі Галя й Демко справили заручини, а тепер уже повинні були б узяти шлюб, та тільки скасування Січі так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не сміли навіть розмовляти про своє майбутнє щастя.
Подруга Галі Ївга, що крутилася зараз біля неї, була ще майже підлітком. Смуглява й чорнява, як жученя, і рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидіти на однім місці та все то одбігала набік, щоб зірвати якусь найпоказнішу квітку, то підбігала до Галі та вплітала ту квітку їй у віночок.
Зимовник Ївжиного батька, Луб’яного, стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ївга з малих літ зростала біля Галі. Інших дівчат вона не знала, ба навіть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дід Лантух тільки з своєю старою дружиною, і більше на всіх зимовниках не було ні одної дівчини й ні одного хлопця.
Поки Галин батько сидів під хатою з своїми тяжкими думками, молоді козаки й дівчата на березі лиману пустували й сміялися собі, не згадавши й разу про те, що розкраяло серце їх батькові,- – про скасування Запорозької Січі. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, чого побиватись і жили щастям хвилини.
– Глянь, Галю, – обізвався між жартами Рогоза до своєї нареченої. – Яка чудова смуга на лимані від сонця!
– Справді, – одповіла дівчина. – Неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарівне царство, де всі будинки вкриті золотом, а. в садочках срібні яблука ростуть.
Козак підсів до своєї нареченої й пригорнув її.
– Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радісне й чарівне, як отся щирозолота смуга. А нащо, Галочко, ми його відкладаємо? Нащо марнуємо дні?
Дівчина глянула на нього з коханням.
– Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та тільки от… як тато?
– Попросимо сьогодні батька, щоб скоріше поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись?
Галя соромливо сховала свої очі.
– Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам.
– Про що ж то ви хочете мене просити? – почувся журливий голос позад молодих, і з-поміж верб левади вийшов старий Балан.
Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покірливо проказавши:
– Хотіли ми, тату, просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти.
Старий козак докірливо похитав головою.
– Це ти, козаче, замість того, щоб неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе шлюб, козаче… та й Галя ще не перестаріла.
Од такої відповіді Демко засмутивсь і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до плеча й поцілувала його в руку.
Серце старого запорожця зразу пом’якшало від ласки дочки й, погладивши рукою Галине волосся, він сказав, сідаючи на землю:
– Сядемо, діти, та поговоримо…
Галя сіла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку.
– Як його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, – почав старий запорожець, – коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали матір Січ…
Молодий козак не хотів так легко піддаватись.
– Та що ж, тату?.. – сказав він. – Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі не вернемо. Отже, й люде, трапляється, вмирають, а живі посумують деякий час та й знову про живе думають… Старий журливо похитав головою.
– Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки лихо наше, що Січі вже немає… Не вперше руйновано Січ Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька… Тепер же Січ умерла навіки, бо ви зганьбили її – от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано після того, як залито кров’ю її шанці… Та смерть була б недовговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає парості й веде за собою нове життя; це ж смерть, що ви заподіяли Січі, – смерть ганебна, а може, боронь, Боже, й довічна. Нема чого й говорити, ви самі власними руками задавили свою матір!
– Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли стати за свою правду й скорилися лихій долі?
– Не знали ви, що робити? – в запалі скрикнув Балан. – Та коли б за моїх часів був такий кошовий отаман і така старшина, як отсе у вас, так ми нагодували б їхнім тілом у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за козацьку волю й честь! От що!
– От ви, тату, й у цьому мені докоряєте й до мене неприхильні стали… А ми ж мало не так і вчинили, як ви говорите: ми скинули, було, всю старшину й обрали іншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на окопи… Так що ж, коли тут вийшов панотець Володимир з хрестом і сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося. Що тут було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того, щоб обороняти Січ, посідало на човни та й помандрувало на Дунай!..
– Тяжке горе! Смерть козацькій волі!
– Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька – от і все.
– А тут же?.. Тут що буде з нашими безкраїми степами, Що ми від дідів-прадідів обороняли й од бусурманів, і від поляків?
Молодого козака дивувало, що старий бідкався про степи.
– А що має статися з степами? – сказав він. – Степи несходимі… безкраї… їх ні переорати, ні кіньми випасти. Хоч би й чужі люде понаходили сюди, так і то на всіх вистачить землі, і людей навіть непомітно буде. Чого, справді , вам так журитися? Ну, нехай Запорозька Січ од вас трохи далі буде – на Дунаї, а проте, ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу – будемо обоє вашу старість доглядати. – Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до батька та цілувала його в руку.
– Ох діточки мої, – сказав старий козак, зовсім уже пом’якшавши й цілуючи дочку в голову. – Знаю, що молоді ви й вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце віщує… Чи буде ж ваше життя щасливе?
– Та якого ж, таточку, ще треба щастя, – обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі, – як усім укупі жити?
– А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю, – – все сміливіше й веселіше говорив Демко, – так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж, справді: неабияка далечина до Дунаю! Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю відомі!
Старий козак повеселішав, очі його заграли, й навіть зморшки на чолі розійшлися.
– А що ж справді… – сказав він. – Невже б же я не доїхав? Ого! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за два й стали б ми на Дунаї… Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім день там були!
– От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж троє братів.
– Головна річ, – с казав старий,- – щоб козаки не забували там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а старих обмаль, – доглянути молодь годилося б та повчити її.
Старий запорожець забув уже про свої літа й марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм – по всіх тих степах, річках та могилах, де не один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й радісно на серці й він сказав весело:
– Ну, якщо так, діти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти, Демку, обдивися воза, та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить… А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо подивитись.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 452 – 458.