3. У Самарському монастирі
Адріан Кащенко
В обідню пору подорожні почали з’їздити з великої гори до Дніпра. Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників. Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети.
Балан не звертав до Половиці, а прямував горою аж де рогу, що вип’явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тім розі над скелями й сидів зимовником його приятель Глоба.
Запорожець Глоба був курінним товаришем Дмитра Балана. Як і Балан, він козакував за часів гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусіли перейти кошем до Алешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та, повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями Дніпра проти Монастирського острова й збудував там собі спершу курінь, а далі й хату.
Дуже припало Глобі до серця це місце, і почав він порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями, на Дніпровій протоці, млин і молов сусідам борошно.
Працюючи у свойому куточку, Глоба нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився замолоду; коли ж почали люде осідати хатами понад Половицею й з’явилися тут і дівчата, й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років за десять до зруйнування Січі стало старому сумно самому жити в хаті, й він прийняв до себе жонатого січового товариша Каплана й передав усе хатнє господарство до рук його жінки.
Коли наші подорожні наблизилися до зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати й дуже зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті, і за мить на столі почали з’являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ; Глоба ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював з ягід та овочів власного саду.
За чаркою горілки старі приятелі розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго, і хоч почалася весело, та скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів – пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької.
– Все минулося!.. – сказав наприкінці обіду Глоба. – Минулося й не вернеться ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть… Благословить Бог, так і онуки будуть… все ж хтось пом’яне; я ж як був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають, і не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити… Ходімо ліпше я покажу тобі мій садок.
Усі, вставши з-за столу, пішли з хати й зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир дніпрового берега, що високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева: цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб усе те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї праці й радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
– Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на цьому світі! Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті.
Далі Глоба показав Баланові все своє господарство й повів у берег Дніпра, де, притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив’язані до коріння осокорів, великі й малі човни.
– Забагатів я! – сказав Глоба Баланові, коли всі верталися вже до хати. – Бач: у мене млин, всяка худоба нелічена, зимовник на дві половини… Ще й другий зимовник, і другий сад єсть у долині біля річки Половиці… А нащо мені все оте? Мені вже час про спасення душі подбати. Віддам, мабуть, усе добро на Самарський Миколаївський монастир та й сам піду туди віку доживати.
Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле Життя та гадали про майбутню долю Запорожжя, і тільки пізно після вечері полягали спати.
Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчі і, взявши з млина двох наймитів, облагодив великого дуба щоб ним перевезти гостей разом з їхнім возом і волами н той бік Дніпра.
Ще не встало сонце, як наші подорожні були в дубі протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили впоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба.
Прудкі хвилі річки підхопили дуба й понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем’язного запорожця міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на Другий бік великої річки.
За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомагали Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго, і через кілька хвилин подорожні, попрощавшися з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж плескуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.
Тільки ввечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в’їхали в стародавнє запорозьке місто Самарь. Тут у Балана чимало було побратимів і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів ставати у Самарі на ніч.
– Цур їм, тим москалям! – говорив він. – Од них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться!
Найбільше він боявся за Галю, – і справді: поки вони переїхали місто, москалі дуже зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів’я та пісні так, що бідна дівчина нарешті почала плакати й з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед міста нову велику церкву на дев’ять високих бань, віз незабаром спустився до річки Самарі, до того місця, де коштом Війська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів.
Чубаті запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки, та смакуючи пах олії, що її кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнім довелося б тут і ночувати, коли б Глоба не поклав на віз своєму побратимові баклажка з горілкою. Добрий могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків, і вони перевезли подорожніх на другий бік річки.
За річкою віз потягся лісом, поринаючи колесами в піску й підкидаючись на коріннях віковічних дубів. Темрява ночі оповила землю, а за рясними віттями дубів до землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя, й тепер, не вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.
Тут біля хреста Божого дому Балан почував себе в безпеці від москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові стукати в ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця-ігумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й ігумен наказав діждати завтрашнього.
Ввесь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку й поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив тут лісового птаства, і воно щебетало, стрекотіло й виспівувало по кучерявих дубах так, що, здавалося, все повітря повне тих згуків; людського ж голосу тут нігде не чуть було і, здавалося, що за паркан монастиря не доходять ніякі вісті з світу. Здавалося, що тут дбають тільки про Бога, а до іншого всім було байдуже; проте справді воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на Запорожжі.
Навідався Рогоза й до шпиталю, де лежали покалічені під час останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій. Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев’язуючи їхні рани. І подобалося Демкові це святе місце так, що тепер він зрозумів, через що тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста.
Смутний ходив по шпиталю Балан.
«За що ж і за кого пролили ви свою кров?» – встало в його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків.
І гірка сльозина полилася з ока старого запорожця. Після обіду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника, колишнього кошового Запорозької Січі, Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі Запорозької. Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів кошового Костя Гордієнка брав участь разом із побратимом Баланом в обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по окопам побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом, Пилип кинувсь у Дніпро й переплив його впоперек.
Після того він з’явився в Алешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля на поляків, що мордували Правобережну Україну, далі ж допомагав Малашевичу під час переходу запорожців з Алешківської Січі на їхні стародавні землі та упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі він уславився походами на татарські городи та турецькі землі й нарешті в 1764 році був обраний за кошового отамана.
Кошовим отаманом Пилип був невеликий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі заможна козацька старшина й що вона сама схиляється до знищення стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через рік сам зрікся кошевства й пішов спасатись у Миколаївську пустинь.
Рогоза не був на Січі за часів кошевства Пилипа й зовсім його не знав; Балан же, побачивши в невеликій келії сивобородого старця, не пізнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очі старця не світили з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду.
Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слідом по ньому підійшов під благословення й молодий козак.
– Сідайте, друзі мої й товариші… – промовив чернець, показуючи на лаву, – й оповідайте мені, як сталося те, що розкраяло наші душі.
– От свідок усьому, що було… – одповів Балан, показавши на Рогозу. – Нехай він сам тобі розкаже.
Молодий козак розказав про всі події, що сталися під час скасування Запорозької Січі, не проминувши й того, як з-під престолу церкви святої Покрови полковники московського війська забрали шухляду з царськими грамотами та універсалами польських королів про непорушність запорозьких вольностей і як після того донські козаки пообдирали з образів коштовні ризи та на шматки порубали срібні царські врата.
Слухаючи оповідання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись його ще більше хвилювати, спинився, він наказав говорити далі:
– Нехай почую все! Може, скоріше моє серце розірветься в грудях і не дасть мені пережити смерті неньки Січі. Знаю я, що гріх це мій великий… що я повинен думати тільки про прийдешнє царство, але де ж узяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподіяли?
Коли Рогоза скінчив оповідання на тому, що більшість козаків помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:
– Не матимуть вони там долі, бо за турецьку землю доведеться нашим бити на хрещених, і це буде нестерпучою мукою всьому товариству. Гріх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а ліпше було б вам тут битись за матір Січ до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Січ. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього и не осоромили козацької слави, а через те хоч померла та Стара Січ, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долі, бо доля їхня в руках Господніх.
Проте думки старого ченця не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи на бусурманів і переказував усе, що знав про славні часи кошевства Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип’ялася й виросла так, що й чорний клобук на його голові, й ряса здавалися зовсім не на своєму місці.
Несподівано в ту хвилину вдарив дзвін до вечірні. Слова заніміли на устах ченця, очі погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий, ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати божому чоловікові й не спокушати його, вийшли потихеньку з келії й зачинили за собою двері.
Одстоявши ранком другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на рушнику та взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців, сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою.
Після вінця Балан повів молодих вклонитися Пилипові й разом попрощатися з ним. Під час прощання старий Балан турбуючись про майбутнє життя після зруйнування Січі Запорозької, заплакав.
– Не сумуй, товаришу! – неначе спокійно сказав к лишній кошовий. – На все бо є воля Божа, і без його свято волі не було б зруйновано Січі Запорозької. Треба скоряться волі Господній і від нього сподіватися милосердя.
За ту ніч, що минула після першої розмови з козаками запорожець-чернець багато передумав та перестраждав і, нарешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної волі, запорозького кошового, бо здавалося, щ його навчання виходило з щирого серця.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 464 – 470.