Павлюк (Павло Бут)
Адріан Кащенко
Продавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, реєстрові козаки просили собі в короля всіляких пільг, та замість того дістали новий наказ – не ходити на море. І між реєстровцями почалося розраїння. Конецпольський, віддавши Сулиму на смерть, не дотримав перед козаками свого слова і тим образив їх, та й зректися морських походів – це означало б залишитися без нічого.
Значна частина козаків під проводом Павлюка, якого на прохання канцлера Замойського випустили з варшавської тюрми, ганила ту старшину реєстрових козаків, що видала Сулиму, не хотіла їй коритися й відверто називала Ілляша та Барабаша зрадниками.
На Україні визрівало нове повстання, та на якийсь час воно відклалося через татарські справи. Кримський хан Інаєт-Гірей, виступивши проти турків, прислав на Січ просити допомоги в запорожців, і козацтво негайно забуло про стосунки з Польщею, обрало гетьманом Павлюка й посунуло на Перекоп. Цей похід тривав увесь 1636 рік і відтяг повстання на Україні, повернувшись із Криму на Січ, Павлюк знову задумав помститися за смерть Сулими й неодмінно покарати старшину реєстрових козаків. Почав він із того, що, взявши невелику ватагу запорожців, зненацька наскочив на Черкаси і, захопивши там військову артилерію, перевіз її на Січ. Приголомшені цією подією, польські прибічники з реєстрової старшини звинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томиленка і скинули його з уряду, а булаву вручили прихильникові Польщі Саві Кононовичу.
У відповідь на ці заходи Павлюк вирушив із Січі з Військом Запорозьким на Крилів, а заздалегідь вислав полковників Скидана та Биховця з наказом захопити всіх польських ставлеників. У Переяславі запорожці взяли Саву Кононовича та військового писаря Онушкевича, інша ж старшина Ілляш та Барабаш одбилися і втекли до коронного гетьмана. У Крилові запорозька рада засудила Кононовича й Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, і їх було розстріляно, а Павлюка тоді ж козаки проголосили гетьманом України.
Павлюк не скористався слушною годиною і, замість того, щоб піднімати повстання, повернувся на Січ і звідтіля почав умовлятися з ханом та з донськими козаками, щоб вони подали йому допомогу; роздмухувати повстання він доручив на Правобережжі Скидану, а на Лівобережжі – Кизимі. Ті полковники хоча й схилили чимало людей на свій бік і розгромили польські маєтки, але не зважилися на рішучі виступи проти польського війська, і доки Павлюк перебував на Запорожжі, на Україну прийшов польський гетьман Потоцький із чималою силою і став гамувати повстання; реєстровці ж, що після страти Кононовича приєдналися до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюк десь відсутній, знову повернулися під корону.
Повстання складалося погано, бо хан тільки дурив Павлюка своїми обіцянками про допомогу, а донці саме воювали з турками біля Азова й не мали змоги прийти на поміч. Та ще, як на лихо, 4000 запорожців, що з весни допомагали донським козакам, до зими не повернулися з походу.
Тільки на початку грудня року 1637-го Павлюк вибрався із Січі з артилерією й прибув до Черкас. Там він згуртував біля себе повстанців Правобережної України, а з Лівобережжя людей не дочекався, бо Дніпром сунула крига і перевозу через річку не було. Потоцький тим часом уже прямував на Черкаси, й Павлюкові довелося виступити з міста йому назустріч.
Обидва війська зблизилися між Мошнами та Россю біля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотів брати приступом козацький табір, а заманював запорожців у свій. Шостого грудня Павлюк таки виступив проти поляків: козаки рухалися, маючи попереду і з боків по шість рядів возів, перед військом везли шість гармат, а збоку та з тилу – по дві. У Павлюка зібралося 23 000 війська, та тільки певних козаків було не більше як 6000, бо чотири тисячі запорожців усе ще залишалися на Дону; решта ж 17 000 складалися з місцевих повстанців і не мали в руках ніякої зброї, а йшли із косами, вилами та кийками. Вони сунули на поляків із вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.
Потоцький зумисне поставив свій табір так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, яке навіть не замерзло, і, отже, Павлюк змушений був повернути військо вбік. І, зрозуміло, на цьому трудному марші козацький табір із возів розірвався, а щоб не погіршити становище козаків, поляки підпалили Кумейки, і дим од пожежі застеляв шлях, і запорожці не бачили, куди вони йдуть. Тим часом вдарила польська кіннота в бік козакам, удерлася в їхній табір і зчинила в ньому велике замішання. За кіннотою рушила й піхота, і хоч як намагався Павлюк зміцнити свій табір, коли не возами, то хоч кращим військом – запорожцями, та вже не зміг того зробити… Стиснуті поляками повстанці бодай і не тікали, та, не маючи зброї, гинули сотнями й тисячами.
Кілька годин тривала ця страшна різанина, надвечір же Павлюк, збагнувши, що битву програно, зібрав коло себе гармати, щоб не дісталися вони ворогам, і хутко подався з частиною війська на Черкаси, а вести бій доручив старшому полковникові Гуні. Впорядкувавши за ніч військо й залишивши поранених у Мошнах, він став одходити слідом за гетьманом.
За підрахунками істориків, під Кумейками полягло 6000 козаків, а серед них переважна більшість селян-повстанців, та ще в Мошнах поляки знайшли силу поранених і всіх їх добили.
Коли козацьке військо відходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти поляків, прилучалися мешканці з жінками та дітьми, і тому коли Павлюк, одступивши до Боровиці, заклав там новий табір, то в ньому було повно жіноцтва, дітей і всілякого неозброєного люду, як колись у Лободи й Наливайка на Солониці.
Грудня 20-го поляки наблизились до Боровиці й стали обстрілювати табір із гармат, а Потоцький водночас, через відомого українського шляхтича Кисіля, почав умовляти козаків видати йому Павлюка, запевняючи їх, що на тому все між ними й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище їхнього війська було безнадійне. Комонні ж запорозькі полки Скидана, Биховця та Остряниці відійшли вже аж до Чигирина, так що невелике запорозьке військо зменшилось ще дужче. Повстанці після розгрому під Кумейками втратили будь-які сподівання на перемогу й думали тільки про те, як би врятувати своє життя; присутність у таборі жінок і дітей не давала змоги розпочинати бій. Розуміючи те, Павлюк вклонився військовій раді, просив йому вибачити за те, що своїм невдалим керуванням призвів стількох козаків до загибелі, й дозволити йому віддатися Потоцькому на кару, щоб урятувати товариство й неозброєний люд.
Запорожці спершу не хотіли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив раніше собі великої слави, але коли Кисіль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони стали прощатися зі своїм славним товаришем; плачучи, цілувалися з ним і після того провели його з Кисілем до польського табору.
Діставши гетьмана, Потоцький одразу ж вирядив його до Варшави. Там Кисіль справді обстоював Павлюка, та тільки те не допомогло, і після тяжких тортур гетьмана, як і Сулиму, було четвертовано.
Хоч як запевняв Потоцький, що все їм забудеться, аби тільки видали йому Павлюка, насправді ж він не дотримав свого слова. Запорожці одразу ж були примушені підписати умову про те, що на Запорожжя підуть реєстрові полки і там, на очах польських комісарів, спалять усі козацькі чайки, а січовиків виженуть на Україну. З тим Потоцький вирушив на Лівобережжя, де біля Кизими гуртувалося багато повстанців, і почав там влаштовувати кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палі тисячі неозброєного українського люду. Безпосередньо участь у страті, з наказу Потоцького, брали й реєстрові козаки.
Остряниця й Гуня
За старшого над козаками Потоцький поставив відомого польського прибічника Ілляша Караїмовича й напровесні року 1638-го вирядив його з двома полками реєстровців на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Дмитро Гуня скликав усіх козаків із лугів та степів у Січ, що містилася тоді на острові Томаківка, і спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й віддати власними руками Січ на руйнування, а військові чайки – на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матір-Січ до загину. З великим обуренням запорожці відповіли, що ліпше їм усім покласти свої голови на січових окопах, аніж побачити в руїнах свою неньку.
Зваживши на одностайність Запорозького Війська, Гуня послав переказати Ілляшеві, щоб не підходив до Січі, бо він із товариством воюватиме з ним, як із ворогом. Діставши ту звістку і знаючи, що підступитися до Томаківки нелегко, Ілляш спинився біля Кодака і якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумівши, що його реєстрові козаки, дихнувши повітрям вільного Запорожжя, почали тікати на Січ до запорожців, тоді й вирушив із військом назад, на Україну.
Розбурхане козацтво не заспокоїлося на тому, що зберегло свою волю, і заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всі кривди та мордування лицарів Сулими й Павлюка. З тим у квітні року 1638-го запорожці обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести військо на Україну.
Частина козаків вирушила на чолі з Гунею Дніпром угору, а сам Остряниця із Скиданом та комонним військом пішов повз Самару, східним берегом Дніпра. Все козацтво, піше й комонне, з’єдналося в Кременчуці й посунуло звідти на Лівобережжя, відряджаючи загони на Правобережжя й на північ у Чернігівщину.
Польське військо вів Потоцький. Він намагався перетнути Остряниці шлях на Україну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою місці, де злилися річки Псьол і Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козаків, але запорожці відбили поляків так, що їхні цілі роти полягли трупом.
Після такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподівався мати кілька полків підмоги. Остряниця ж погнався за ним, щоб на поході здибатися із Скиданом, Соломою та іншими полковниками, що вели до нього повстанців. Тільки не пощастило Остряниці: він розминувся із своєю підмогою, а Потоцький дістав собі підкріплення й під Лубнами напав на запорожців із такою силою, що Остряниця не міг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанців, що поспішали на підмогу, зіткнулися з поляками й усі були розбиті нарізно.
Козацька сила після таких подій дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бій під Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим військом Остряниця не зміг подолати Потоцького й, побоюючись мати собі долю Сулими й Павлюка, залишив із своїми найближчими товаришами козацький табір і, перейшовши на Слобідську Україну, оселився там назавжди.
Довідавшись, що в таборі немає Остряниці, запорожці обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, і той, прийнявши військо майже серед бою, невдовзі дав йому лад, одігнав поляків і почав одходити до давнього городища, яке знав на Стариці, себто на старому річищі Дніпра. Там сивоусий досвідчений козацький лицар так міцно став табором, що Потоцький скільки не посилав своє військо на штурм, але не зміг його здобути.
Під час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнірів і намислив собі виманити запорожців із їхнього табору й розбити те військо в полі. Важучи на щире козацьке серце, він почав палити навколишні села та мордувати й різати людей на очах запорожців. Боліла козацька душа, дивлячись на те знущання над жінками й дітьми, і січовики поривалися оборонити безневинних та покарати катів, але Гуня розгадав заміри Потоцького й не пустив козаків із табору.
Після того Потоцький довго обстрілював табір із гармат, та й те нічого не дало, і облога тривала аж до осені.
Тим часом у запорожців вичерпувалися набої та їжа, і Гуня всю надію покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси із Січі. Нарешті козацька валка наблизилася до Стариці, та, на лихо, поляки довідалися про це і воднораз атакували і валку й козацький табір. Хоч і дуже хоробро відбивався Филоненко, прокладаючи собі шлях до побратимів, та оборонити обоз було неможливо, і він пробився до товариства лише з кількома возами.
Така невдача й безхліб’я підсікли запорожців, і вони мусили замиритися з поляками на тяжких торішніх умовах.
Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 130 – 135.