Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

34

Іван Корсак

Укотре горів батьківський дім Липинського у Затурцях, палав у зимі 1944-го, знімалися в небо, свинцево-сіре і вистуджене, чорні дими, пливли вони над принишклими домівками, над заснулою до весни садовиною, високо понад церквою православною та костелом, пливли ті гіркі дими і плямами чорної кіптяви осідали на білі сніги. Німецька армія відступала на захід, радянські війська ще не встигли в Затурці ввійти, тож у присмерку тривожному безвладдя кожен люд сам себе боронив.

У будинку Липинських розмістилася польська пляцувка, і в сутичці з тутешньою українською самообороною дім загорівся – цвьохнуло кілька запальних куль і другий, збудований з дерева, поверх ураз зайнявся, вогонь жадібний, що з мстивою втіхою здіймався, кріпнув і ріс, той вогонь гоготів із насмішкою злою й жорстокою, і вже несила було його спинити. А як зовсім опустів опісля пожежі їхній дім, то, злодійкувато озираючись, приходили люди його грабувати. Бабуся Дарка прителіпала з хутора, де електрики чи телефона не було зроду-віку і нескоро ще появитися мали, припізнилася та бабуся, на чужу дармовицю ласа, довго никала поглядом, чим поживитися: врешті вирвала разом із дротами, «з м’ясом» телефонний апарат. А дядько Лікандер, що мав у селі лиху славу чи не найледачішого, зовсім у розпач упав, бо йому нічогісінько не лишалося в опустілому домі, окрім нестравного запаху погорілля та відлуння лякливого між спорожнілих стін. Погляд його раптом спинився на фортепіано, що осиротіло стояло в кутку, чи не останнє, чого грабіжники ще не винесли.

Чоловік аж око одне примружив, оглядаючи непотрібну для нього річ, постояв якусь мить, навіть кришку нащось підняв фортепіанну. Аж раптом обличчя його сяйнуло від щасливої думки: він щомоці рвонув ту кришку, злякано і ображено дзенькнули-зойкнули струни, він силився ще та ще, але марно; врешті, упершись ногами, з хряскотом вирвав її, – таки пощастило, такої дошки якраз бракувало йому, придасться у загороді в хліві для вже чималого підсвинка.

Ще через цікавість узяв з фортепіано листок книжки якоїсь, розтерзаної перед ним, і став повільно, одними очима читати: «Хамство – розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означення певного типового соціяльно-психологічного явища. Що означає це поняття?»

Лікандер кинув назад ту сторінку книги, вона ковзнула гладенькою та лискучою поверхнею фортепіано і, гойднувшись, зашурхотіла підлогою. «Розумний був чоловік, той пан Липинський, – подумав Лікандер. – Тільки час свій на писанину марне тратив, бо про Хама у Біблії все написано, нічого від себе ще щось вигадувати».

Уже збирався йти чоловік, взявши під руку кришку фортепіано, але передумав раптом. Став з підлоги збирати решту сторінок книги, порваної й кимось до нього шматованої: не пропадати ж добру, може, сало яке знадобиться колись загорнути в дорогу.

Удома, присівши втомлено, ще кілька сторінок взявся перебирати й нечутно, одними губами читати:

«Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочовник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної і духової культури, яку побіч нього все будує працьовитий хлібороб і промисловий робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовністю кинутися на грабунок вежі, він примущує їх будівничих все інтенсивніше працювати…»

Ні, крутнув головою невдоволено Лікандер, щось вельми розумно написано. Взяв наступний, злегка надірваний аркуш. Але тут накручене ще хитромудріше, про якусь «еліту», що не має опускатися до народу, навпаки, до рівня свого його піднімати мусить. Узяв третій листок, але й там все про вежу оту:

«А зледащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйнувати допустила, заганяється тепер назад до примітивної праці твердою нагайкою варварів…»

Хай тобі грець, сердито відкинув сторінки Лікандер, хоч грамотій неабиякий той пан Липинський, але дурниць понаписував. Ліпше прописав би щось таке, аби, як доведеться добряче повечеряти йому з кумом, голова наступного ранку не тріскала.

Єдиною за день втіхою була кришка фортепіанна, – що виблискує он у кутку, завтра він обов’язково її приб’є, бо на сьогодні клопотів мав і так задосить.

Ще довго стояв пусткою дім Липинських, доки не почала порядкувати тут нова, радянська влада.

Аж болячки відступали і тепліла душа, як згадував В’ячеслав Липинський колись рідне село.

«…В зелені дерев тонуть рідні Затурці мої. Із того моря зелені високо піднімається Затурцівська церква. Здалеку видніється вона своїми куполами, гулко й протяжно звучить її дзвін. А по той бік сіножаті, де в зарослях осоки й очерету тихо несе свої води Турія, відкликається дзвоном своїм наш костьол. І серце радіє, коли бачу, як мирно ідуть молитися в свою церкву православні, а в костьол – католики-християни – єдині діти Спасителя нашого Ісуса Христа».

Тим часом діти нової, уже радянської влади в домі Липинських, їхньому родинному гнізді з чотирма урочистими колонами при вході, сперш у підвальному поверсі зберігали картоплю, потім свиней розвели. У костьолі, що так пам’ятно відкликався дзвонами і де охрестили В’ячеслава Казимировича, ця влада спершу склад дусту та інших отрутохімікатів облаштувала, потім храм на клуб перевела.

А ще муляла око райкому статуя Матері Божої біля будинку, талановитим майстром виконана статуя з білого мармуру, привезеного з неблизької Італії. За наказом райкому розтрощили скульптуру, а на тому ж постаменті встановили бетонного жеребця.

– Чи ж не правда, красень? – тішилося начальство, любовно зирячи і аж пальцями приклацуючи від утіхи.