Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

36

Іван Корсак

Метуть сніги…

Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривожно у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговерті віхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя, сухий сніг – звичайнісінька вода, а січе скулко і немилосердно гарячим пустельним піском; вже за десяток кроків попереду нічого не розрізнити, тільки білий туман, тільки мліч непроглядна і невідома. Олександр Скоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колони в’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бо марне було видивитися за мліччю густою, що гуде і порозбійницьки час до часу висвистує, важко побачити навіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештувала радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, нагло й раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате ще курча. Довго везли у щільно набитому подібним людом товарному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спинився на невідомій станції.

– Роздягатися! Всі у лазню! – пролунала різка команда, підкріплена попереджувальним пострілом вгору.

У чому матір народила, вистрибував люд, висипав і вивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні і сотні голих тіл, що спершу хапливо переступали з ноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далі в купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось від морозу прихиститися один біля одного, віднайти бодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили брандспойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілювали нажахане скопище тіл, що парувало худобиною на шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекрили голоси конвоїрів.

Як дозволили одягнутися врешті, то погнали колоною в недалекий напіврозвалений барак, над воротами якого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати:

«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першої ж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленій кам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких від червонястого вогника дивом у когось збереженої цигарки іскрився на стінах іній, так само червонястокриваво іскрився. А хто мав нещастя після денної лазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозі швидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри, ставлячи на ноги заколілих мерців.

Так і сірий досвіток їх побачив: живі на підлозі сиділи або напівлежали, а мерці уздовж стін над ними мовчазними вартовими виструнчилися.

Чого ж ти тут, Олександре Філаретовичу, думав про себе Скоропис-Йолтуховський, на незнаній території, на чужій землі, у чужій державі? І згадалися йому слова Липинського з його праці «Хам і Яфет»:

«Територія, Земля, Батьківщина, Держава родяться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території»…

Твоя правда, В’ячеславе Казимировичу, не вдалося нам стати як один в оборону, тож логічним вислідом будуть і подальші слова:

«Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двойником – Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні – та гірко плаче. Всі мають: Чехи, Литвини, большевики, Пілсудський, Муссоліні мають, а я не маю. Хіба я не такий самий, як вони?»

Чого ж ти тут, Скорописе, міркував він про себе, на чужій землі, на чужій території… Ти ж не зможеш собі дорікнути, що парсуну свою шкодував, бо наївся досхочу ще царських тюрем, принадами каторги сибірської натішився вволю – слава Богу, випадок утекти за кордон допоміг.

Та й від західного цивілізованого сусіда добра теж нівроку сьорбнув… Чотирнадцятого лютого 1919 року тебе, українського комісара Холмщини і Підляшшя, арештовують у Бересті польські військові й кидають на три доби в якусь покинуту й неопaлювану жидівську пустку. Тим часом в українського люду з хлівів реквізують коні, корови і свині, так само старанно чистять сирітський притулок, кооператив та приватні помешкання, розграбовують геть крамницю для урядовців – запам’яталося, що навіть чучелом нільського крокодила не погребували… Те чучело двосажневе належало якомусь поміщику, він передав на сховок німецькій владі, а та, відступаючи, своєю чергою під розписку передала українському комісаріатові…

Невгамовна дружина Вікторія добивається для тебе полегшення, достукується до польського генерала Лістовського. Той тільки плечима знизав, мовляв, нічого не відає про арешт, то пересолює, певне, цивільна влада. А як виявили генеральську брехню, відказав Лістовський з серця:

– А як він посмів у листі до мене підписатися «крайовий комісар Холмщини і Підляшшя?» І чого, як мав змогу, завчасно не втік перед польським військом?

У запаскуджених худобою холодних вагонах перевезли тебе в Модлінську фортецю, не даючи в дорозі ні хліба, ні бодай краплини води.

Дружина твоя клопотала перед англійськими, американськими і французькими місіями, їхні перевірки, звісно, без українських свідків, достеменно ніякого грабежу майна українського люду не встановили – бо в тих того майна… не було.

Комендант Модлінської фортеці, як привезли нових арештантів, взагалі їх приймати відмовився, тож помістили прибульців у бараці «підозрілих на холеру», де за дірявою стіною лежали хворі на тиф – твої люди заразилися там плямистим тифом.

Щоправда, французи прийшли до думки «звільнити губернатора Скорописа і 27 його урядовців під нагляд поліції», та їхню думку тут мали десь і везуть вас усіх в тих же товарних запаскуджених вагонах у табір в Щипйорно.

Дружина Вікторія пробивається до прем’єра Ігнація Падеревського, від того йдуть негайні команди в генштаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто не давав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помилку негайно виправлять.

Звісно, виправляти її чомусь не поспішали. Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського, і той негайно наклав резолюцію про звільнення та дозвіл жити в Варшаві.

У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лише докинули:

– А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік добрий і ладен усіх повипускати…

У холодних бараках табору привільно собі гуляли тиф, холера та віспа, дрова не давали, варта для остраху пострілювала, не вельми переймаючись, куди вцілить та куля; в кого були чоботи, то відібрали, натомість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, а ще без розбору частували нагайками та прикладами, підганяючи до роботи.

Лише двадцять восьмого червня прийшла телеграма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колеги ще лишаються у бараках, тож на обурене звернення твоє комендант постає законником, більшим від варшавських:

– Бачте, телеграма: «Звільнити губернатора Скорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут не губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших полонених урядово мною не може бути прийнята…

Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філаретович, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як і тисячі подібних тобі; чого свою землю, державу свою має поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, до жаского діла якого немислимо дотягнутися навіть пеклу дантівському, тільки ти не маєш прихистку бодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чого ж» свого часу відповідь дав Липинський…

Якесь дивне відчуття вини було в нього перед В’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясниме, насправді ж він сам куди більше зазнав від Липинського невиправданої кривди і навіть незаслужених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, не дозволив собі при його житті на макове зерня неповаги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першим заступився за його духовний спадок, який негадано стали навіть невідомі чужі люди розтягувати та привласнювати. Чималенько з написаного В’ячеславом Казимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки, які написав приголомшений такою передчасною втратою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилою нікчемні амбітники без власних творчих духовних вартостей стали використовувати шпальти не лиш «репрезентативної» преси, але й зорієнтованої в наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідейними спадкоємцями покійника, його друзями й приятелями.

Фарисеї!..

Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, битимуть себе в груди й на брудних роздорожжах української руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:

«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує память Великого Покійника, як він профанує її, зменшує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розуміється, з великої літери).

Даремні старання Ваші, панове!

Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб чути, – Правда вже є зараз ясною, як сонце.

Коли би покійний був звичайною людиною, ми, помолившись за його душу, на поминальних сходинах обмежилися б тим, що згадали, як то стародавній звичай наказує, все те, що доброго зробив покійник за свого життя.

Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер, він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібує вихвалювання та панегіриків, бо він вніс стільки позитивного, творчого в наше політичне думання й методи діяльности, що вже й зараз одверті вороги нашої державної концепції признають його великі заслуги. Тим певніще відведе йому історія серед творчих політиків Української Землі одно з перших місць…»

Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твої рядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багато верст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмістя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст до цієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами – той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріблився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.

Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сердега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледве хитаючись переступав поріг, декого просто лантухом картопляним укидали. Того дня раніше забрали Василя Петрашкевича, земляка Олександра Філаретовича, з яким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і його покликали. Допит недовгим був: спершу гумовий м’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив у пах ногою, а другий, як хилився Скоропис після удару правою, то зліва його виправляв.

– Ми покажемо тобі помсту!

Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і про що його кликали, цього разу ще якось відбувся, хіба зуби зліва хитатися почали.

А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язнених, і новачків заганяли в камеру до Скорописа-Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, коли ж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їх просто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні брандспойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто не міг, це була особлива всенощна, без півчих і голосу дзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а з ними заразом останню молитву вистояли покійні…

Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикували у стрій і, попри завірюху, погнали колоною – ніхто не знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їх Темниківський табір.

Мели і крутили сніги, змією чорною в білу мліч рухалася колона, обабіч якої топтали замети автоматники з вівчарками, що враз загарчать і рватимуть повідки, ледве хто необачно заточиться і вбік який крок ступить.

Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд, ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут же загасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли, наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, аж слина піною скапує, де кривда на світ ще не зродилася, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зі стінами в інеї, ні коротких попереджувальних черг автоматів, ні колючого вітру, що наждачним папером твоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тільки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.

Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слід попереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи то об щось перечепився, невидиме у снігу, чи просто невдало ступив, як раптово, вже падаючи, два кроки вбік зробив – і тут же рикнула недалека вівчарка й поверх голів полоснула черга, але Скоропис якось підтримати чоловіка встиг.

– Далі не можу, – швидше видихнув, аніж мовив той.

Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі на плече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючи три ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минув їх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слід передніх стало куди складніше.

– Вивихнув ногу чи, може, й зламав, – виправдовувався Василь, спираючись на плече старшого на добрих два десятки років Олександра Філаретовича.

Вони не здатні були йти таким самим кроком, як інші в’язні, відставати вже почали, та передні, час до часу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши справу, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувалася. Ще для порядку конвоїр спробував прилякнути симулянтів посвистом нагайки, звивистим та закрученим матюком, та те було марним, зрештою, він і сам не вельми старався, йому теж топтати замети не з медом.

– Облиште мене, – через якийсь час попросився несподіваним дитячим тоном Василь, якому в душі допікало більше, ніж біль у нозі.

Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тратити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, от тільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохлому тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та від морозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут же ставала бляхою.

– Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, – просився знову Василь.

– Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінуються витратити, – врешті образився Олександр Філаретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, розкислому, а просто поперед себе у білі сніги.

Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув та закашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оце ніяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогнати, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі – Олександр Філаретович здивовано повернув голову.

– Простіть мені… – Василеве лице було мокрим, очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. – Простіть, то я видав вас про оту… помсту.

Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утямити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгій колоні, мов жалобна процесія за знатним покійником, уся ота мова.

– Як викликав із бараку слідчий, – провадив Василь, – то мордували й допитувалися про вас: з ким балакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом, молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш», кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось про Бога помсти, здається, інші якісь. Простіть…

– Ідіть уже, – тільки й мовив Скоропис. – Хай Бог вас прощає.

Він справді тримався після арешту хіба на молитві: і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуваними вздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, пригадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони на пам’ять верталися через низку десятиліть – і серед них псалом дев’яносто третій.

«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився, Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату віддай!

Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні втішатися будуть?

Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки будуть пишатися злочинці?..»

Чи він має право, думалося Олександрові Філаретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільно навів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини став Хамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим, який спочив півтора вже десятиліття у віденському передмісті Віннервальде, той самий дивовижно некомпромісний, жорсткий і деколи навіть жорстокий В’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядках праці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рідного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив його Милостю Своєю, щоб послав йому в серця покору і любов, щоб перемінив його в Яфета з Хама»?

– Ідіть уже, – повторив Скоропис-Йолтуховський. – Десь же є край снігів.

Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона, завивала протяжно собачими голосами зловтішна і люта віхола…