Роман «Кудеяр»

В. Л. Смілянська

Обстоюючи в полемічній статті про повість-хроніку «Кудеяр» (1874) право художника на деяку белетризацію, на «свободу изложения, при которой он может заставлять исторические лица говорить такие речи, о которых не сохранилось известий в источниках, и даже делать поступки, хотя бы в источниках не значилось этих поступков, лишь бы только вымышленные речи и поступки не противоречили описываемой эпохе и характерам изображенных исторических лиц», М. Костомаров суворо дотримувався «правди внутрішньої»:

«Я называю внутреннею правдою верность в изображении быта, нравов, понятий, побуждений, характера действий лиц в изображаемую эпоху» [Костомаров M. І. Мое украинофильство в «Кудеяре» // Киевский телеграф. – 1875. – № 85. – Цит. за виданням: Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – К., 1928. – С. 249.].

Будучи реалістом стосовно історичних обставин і деталей, М. Костомаров розумів під «правдою внутрішньою» не зовсім те, що ми розуміємо нині; та й у самій дійсності XVI ст. було доволі яскравих, екзотичних барв, драматичних подій, пристрасних, навіть «демонічних» характерів. А традиція романтичної, зокрема пригодницької, розбійницької повісті чи роману зумовлювала великий вибір фабульних мотивів, перипетій, ситуацій.

В повісті «Кудеяр» чергуються зображення і торжества дужої людини i вбивства нею беззахисної дитини, і тихого, але короткого сімейного щастя, і мук в’язня в турецькій тюрмі; є і втеча з рабства; є і розкоші ситого життя при ласкавому кримському хані; є моторошні сцени в катівні озвірілого напівбожевільного Івана Грозного і не менш жахливі сцени загибелі людей в підпаленій з волі Кудеяра Москві.

«…Все злодеяния, пытки и казни, изображенные мною в «Кудеяре», не выдуманы мною: все эти черты можно найти в источниках об эпохе Грозного, все они даже вошли в «Историю» Карамзина. Я в своей хронике не сочинял в этом отношении ровно ничего: нет ни одного мучительства, которое бы нельзя было подтвердить источниками, и на многие из них можно указать, цитируя страницы истории Карамзина» (Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – Там же. – С. 249).

Усе це атрибути пригодницького роману, які, здавалося б, в найменших деталях вірогідні чи й просто документальні; але, знову ж таки, як і в повісті «Сын», концентрація цих епізодів стосовно долі тієї самої людини надає сюжету рис романтичної гіперболізації. Гіперболізований і сам його характер – похмурого богатиря, жорстокого й вразливого водночас (принцип контрасту – теж романтичний). Автор ледь-ледь схитрував, пишучи у тій же статті, що «во всей моей хронике не приводится ни единого собственного имени, мною самим выдуманного…».

Справді, існував якийсь Кудеяр Тишенков, який 1571 р. навів орду кримського хана Девлет-Гірея на Москву; і був легендарний розбійник Кудеяр, про якого в багатьох місцевостях збереглися легенди, завдяки чому він став героєм і художніх творів (див. коментар автора). Вимислом є мотив таємниці народження Кудеяра, який, зрештою, виявився царевичем, сином князя Василія III і його першої дружини Соломонії Сабурової [Тієї ж думки дослідник цього періоду російської історії А. Нікітін (Никитин А. Точка зрения. Документальная повесть. – M.: Советский писатель, 1985. – С. 291 – 292.]. Вимислено всі епізоди його біографії, яка є стрижнем композиції твору.

Автор засуджує жорстокість, але виправдує наміри героя.

«Создается, – зазначає Ю. Манн, дослідник романтичної повісті В. Наріжного, – та двойственность моральной оценки… двойственность освещения, которая будет отличать трактовку разбойничьей темы и – шире – процесса отчуждения, отпадения главного героя от общества – в русском романтизме» [Манн Ю. У истоков русского романа. // Нарежный В. Соч.: В двух т. – М., 1983. – С. 41.].

Від романтичної поетики у творі – й спосіб парної контрасної розстановки персонажів: похмурим образам страшного царя з поплічниками протистоять світлі образи князя-воїна Дмитра Вишневецького, ідеальної дружини Кудеяра Насті, ідеальних державних діячів Олексія Адашева й Андрія Курбського. Маємо й контрасну пару образів церковників – фанатичного Сильвестра й п’яного хитруна Левкія, – все це персонажі епізодичні. Після зміни декорацій виступають на кін турецькі й кримські можновладці різного рангу, їх слуги й воїни. Усі вони дотичні до долі героя і швидко проминають; знову з’являються лише цар і хан.

У «хроніці» не знайдемо широких картин народного життя, – твір сконцентрований на головному героєві, і така композиція не сприяє розвиткові інтриги. Найрозвиненіші контакти героя з іншими персонажами – це сцени в розбійницькій ватазі, коли Кудеяр виношував план нападу на царя, коли той приїде на прощу у віддалений і загублений в лісах Радуницький монастир на Святому озері. Але й серед цього строкатого збіговиська, де випадок і недоля звели добрих і злих, розорених опричниками селян і звичайних грабіжників, Кудеяр теж почувається самотнім, і небезпідставно: за першої ж серйозної небезпеки вони ладні заради власного порятунку з головою видати свого ватажка.

Загалом, порівняно з повістю «Сын», цей твір динамічніший, з яскравіше вираженим пригодницьким сюжетом, і, хоча й тут ішлося про пізнавальну мету, все ж описам відведено небагато місця, вони виразніші й лаконічніші; не дивно, що читається він з непослабним інтересом. Повість користувалася успіхом у широкого читача; з боку ж реакційної преси на неї линула злива обвинувачень, квінтесенцію яких знайдемо у тій же процитованій вище доповідній записці М. Юзефовича:

«Кудеяр» есть последнее выражение взбаламученного к Русскому государству воображения, хуже чего не придумывал еще ни один из заклятых врагов России, даже польских. Цель ясна – представить русское самодержавие в ненавистном виде, и нельзя не удивляться изобретательности тех казней и мучительств, хотя бы и при Грозном, до каких дошла вдохновенная враждою фантазия автора…» [Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – С. 377.].

Відповідаючи на подібні закиди у пресі, M. Костомаров був змушений опублікувати статтю, цитовану вище – «Моё украинофильство в «Кудеяре», де спростував обвинувачення у зловмисних вигадках й ненависті до всього російського [Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – С. 248 – 251.].