Пізні прозові твори
В. Л. Смілянська
Інтерес М. Костомарова до фольклору та міфології, в тому числі й до пізніших форм їх існування у свідомості людей, а саме – до забобонів, до яких належить і віра в існування нечистої сили, щомиті ладної втрутитися у мирські справи і згубити необачного, відбився й у його прозі. З цією темою пов’язані сюжети й згаданої вище української повісті «Сорок літ», написаної 1840 р. і пізніше втраченої (збереглася тільки копія першого розділу), і, як твердить В. Горленко, на раннього оповідання «Римская монета», написаного теж у 1840-х рр., про що розповів йому в останні роки життя сам автор. Обидва ці твори, ще й українська драма «Косинський», зникли при арешті М. Костомарова у справі Кирило-Мефодіївського товариства. За переказом В. Горленка,
«действие рассказа «Римская монета» происходит в России, в глухом уездном городке, но эта монета одна из тех, которые утаил Анания, продавший имение и принесший деньги апостолу Петру. Это нарушение доверия, братского союза кладет печать проклятия на самый металл, какими-то судьбами попавший в далекую землю. Переходя из рук в руки, монета становится источником несчастия и для лиц, к которым попадает» [Горленко В. П. Южнорусские очерки и портреты. – К., 1896. – С. 125.].
Пізніше створена російська повість «Сорок лет. Народная малороссийская легенда» (1876) дуже відмінна, наскільки можна спостерегти це за першим розділом, від первісного українського тексту, написаного в стилі народної казки з традиційним зачином і синтаксичними ходами й характерною оповідною інтонацією, що споріднює його з гумористичними повістями Г. Квітки-Основ’яненка. В російській же повісті «Сорок лет» – інші імена (спільне – хіба лиш Придибалки); цілковито втрачено інтонаційний лад казки і взагалі місцевий колорит (залишено кілька українізмів на означення деталей побуту). Авторська розповідь втратила попередню невимушеність і співучість. Це, власне, цілком новий твір, написаний на спільний з ранньою українською прозою фабульний мотив.
Повість суто прозаїчна й про буденні, сказати б, речі. Герой так і не помітив кари, якої боявся все життя. А кара, як вважає автор, відбулася: «началом обещанной кары было его многолетнее земное благополучие, а ее завершением – потеря Бога». Поза релігійним мотивом твір містить відчутний соціально-критичний смисл.
Років через десять повість так захопила Л. Толстого, настроєного тоді дуже співзвучно, що він дописав до неї новий заключний розділ, опублікований 1902 р. в лютневому числі журналу «Образование». За Толстим, кара божа вилилася в непогамовні душевні муки, в постійний страх перед близькими, які нібито тільки й прагнули його смерті заради багатої спадщини, і тривала ця кара ще тринадцять років.
Найпомітнішу роль як рушій сюжету посідає містична тема про зв’язок з дияволом в повісті «Холуй» (1878). У ній, як і в пізнішій повісті – «Черниговка», як і в написаних в останні роки життя трьох «бытовых очерках», M. Костомаров йшов від готової розв’язки, віднайденої ним в черговій судовій справі. Серед маси перечитаних справ колишніх Приказів інтуїція художника вихоплювала ті, які таїли в собі несподівані, але такі характерні ситуації, що вбирали в себе цілі пласти суспільної свідомості. І завданням художника було вмотивувати таку розв’язку причиново-психологічно, подієво; це справді мала бути розвідка в глибини суспільної психології, заснована на науково точному знанні.
У цих повістях письменник не ставив перед собою мети змалювати незвичайні й захоплюючі пригоди героя, захопити читача вражаючими подіями, нестримними пристрастями, як того він прагнув у повістях «Сын» і «Кудеяр»; забуто й романтичну поетику. Читача, який призвичаївся до життєвої правди в народницьких повістях-нарисах П. Мельникова-Печерського, М. Помяловського, М. Лескова, Ф. Решетникова, мала привабити й переконлива розповідь про долю одного з «малих сих» – людини, чи не найупослідженішої в післяпетровському суспільстві – звичайного кріпака на ім’я Василій Данилов.
Мабуть, лише нещасний Василій та легендарна пам’ять про Петра І користуються симпатією повістяра; у відгуках про покійного царя, який багато вмів і далеко бачив, ясно відчутна авторська апологія, котру не назвеш суворо історичним поглядом на цю виняткову постать; але такий підхід допомагає яскравіше показати те застійне міщанське багно, у якому загрузло російське суспільство після його смерті. У повісті маємо соціальний зріз цього суспільства в його міському варіанті.
Автор демонструє незрівнянну моральну вищість простого холопа Васьки над своїми знатними власниками й жандармською владою, ще раз підкреслюючи цим власний Демократизм. І поглиблений психологізм зображення, і соціальний історизм у погляді на тогочасну дійсність, безжальне оголення її волаючих вад – все це свідчить про те, що досвід реалістичної прози не обминув недавнього романтика.
Не обминув, але й не став визначальним. В останні роки життя він публікує кілька оповідань і повість «Черниговка» (1880). Автора оповідання цікавлять не реалістичні малюнки буденного життя, а незвичайні, виняткові епізоди, в яких є щось таємниче, нерозгадане, можливо, містичне: це теми забобонної віри в примари («Больная»), віщі сни («Тайновидець»), незвичайні прояви і збіги, мало не переселення душ («Фаина»), відгуки давніх злочинств («Ольховняк»), демонічні характери («Незаконнорожденные»), драматичні ситуації, часом зображені дещо іронічно («Приключения по смерти»). Герой оповідання «Тайновидец», єдиного з усіх, що грунтується на слідчій справі Тайного приказу, Петруша – простий і наївний, фанатично віруючий страстотерпець, образ якого має багато спільного з образу холопа Васьки Данилова.