«Щира любов»

Грицюта М. С.

Вперше надруковано в автоперекладі російською мовою під назвою «Вот любовь!» у журн. «Современник», 1839, т. XVI, кн. 4, с. 1 – 115.

Українською мовою вперше надруковано у виданні: Григорий Федорович Квитка. Сочинения, т. II. Харків, 1887, с. 139 – 304.

Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 67, № 1). Рукопис автоперекладу невідомий.

Як уже зазначалось, повість ввійшла в рукопис третьої книжки «Малороссийских повестей», що не побачила світу. Спочатку автор хотів видати її окремим виданням. У листі до П. О. Плетньова від 8 лютого 1839 р. Г. Квітка-Основ’яненко писав: «…Щирая любовь» поступила в цензуру к П. А. Корсакову. Но явится ли она у меня особняком – еще не знаю» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми тонах, т. 8, с. 140). Цензурний дозвіл Корсакова в автографі твору датований 14 лютого 1839 р. Чому повість не була опублікована українською мовою за життя її автора, встановити не вдалося.

На основі повісті Г. Квітка-Основ’яненко написав у 1839 – 1840 рр. п’ятиактну драму під назвою «Щира любов, або Милий дорогше щастя», яка була опублікована в «Южном русском сборнике» (Харків, 1848).

«У драмі, – зазначає С. Д. Зубков, – з’явилися нові персонажі, уведено деякі додаткові мотиви. Оскільки в драматичній формі немає авторського тексту, зменшився сентиментальний струмінь твору, але загальна його концепція лишилася без змін» (Зубков С. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. К., 1978, с. 194).

Як засвідчив сам Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до П. Плетньова від 4 жовтня 1839 р., «сведения о Галочке», тобто про головну героїню повісті «Щира любов», йому повідомила «депутація» його вдячних читачів «единственно с тем, чтобы сделать их известными» {Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 157).

У листі до М. Максимовича від 3 жовтня 1839 р. письменник зазначав:

«На требование Ваше поучаствовать в составлении «Киевлянина» скажу Вам со всею откровенностию: пишу не по наряду, не делаю из сего работы по обязанности, а так, как придется. Вспомнится какая Маруся, Галочка, от нечего делать – напишу, и так написанное все отправил к приятелю в Петербург, он уже дирижирует всем, и я в распределении пьес вовсе не участвую и часто, получая какой журнал, не ожидая в нем своей пьески, нахожу ее нечаянно. Теперь у меня совершенно нет ничего ни готового, ни придумываемого» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 155).

Тим приятелем, якого згадує Квітка-Основ’яненко у вищецитованому листі, був П. Плетньов. Йому Квітка-Основ’яненко надіслав у своєму перекладі на російську мову повість «Щира любов». Саме Плетньов спричинився до того, що Квітка-Основ’яненко написав другий варіант закінчення повісті, текст якого слід вважати канонічним.

П. Плетньов, ознайомившись з повістю «Щира любов», висловив Г. Квітці-Основ’яненкові своє невдоволення її кінцівкою, оскільки вона не відповідала художній правді, порушувала логіку розвитку характеру головної героїні, дещо спрощувала, збіднювала основну колізію в творі, була даниною ідеалізації. У відповідь на це дружина Квітки-Основ’яненка Анна Григорівна писала Плетньову у вересні 1839 р.:

«Почему вы находите, что Галочка существо неземное? Право, мне жаль, что вы так думаете, чтоб в простом быту не было благородства души и возвышенных чувств! Я вас хочу уверить, что Галочка существовала и что теперь есть в том месте, где она жила, люди, которые рассказывают о ее уме и о красоте ее столько похвал, что они даже в песнях сохранились… Извините, что я так горячо вступилась за Галочку – мое милое дитя, которое тем для меня более интересно, что это истинное происшествие, о котором давно просила мужа описать его» (Данилевский Г. П. Украинская старина. Харків, 1866, с. 228 – 229).

Однак незабаром Квітка-Основ’яненко і його дружина визнали зауваження Плетньова щодо повісті цілком слушним. Посилаючи Плетньову нову кінцівку повісті з метою її опублікування, Квітка-Основ’яненко писав:

«Не далее как и сегодня, перечитывая, по обыкновению нашему ежедневному, последнее письмо Ваше, почтеннейший друг наш Петр Александрович, и с душевным восторгом принимая каждое выражение, каждое слово в нем, как будто вновь его открыли, мы остановились на Галочке и решились, соглашаясь с Вами, не отступить от истины. Ваши замечания справедливы: заключение неправдоподобно, не достойно чувств ее, неестественно.

И вот другой, подлинный конец. Кажется, что оно ни по чему не подходит к «Марусе», разве только что смерть, не совсем другого рода смерть – необходимая, неизбежная, против воли ее, победившая все желания ее жить. Хорошо ли и надобно ли после этого пускаться в подробности, уверять, что это было точно, объяснять, где место, на коем она жила, – или оставить прежний конец.

Это все зависит совершенно от решения Вашего, а если сказать мнение Анны Гр[игорьевны] (я, как ответчик, должен молчать перед судьями), то ей больше нравится этот конец, нежели прежний. Тот не будет отвечать заглавию, как-то унижает чувство ее, неприличен, не достоин ее, показывает деревенскую бабу, все истребившую из души; как увидела себя хозяйкою, матерью – все забыла. Перестаешь любить ее, принимать в ней участие, в другой раз не захочешь читать ее.

Все это Анна Григор[ьевна] нашла, внимательно прочитав Ваше письмо, и потом обратилась к рассмотрению обеих развязок, поручив мне дописать новый конец. Теперь она ждет с нетерпением нового года, ожидая увидеть свою Галочку в 1 кн[ижке] «Современника» и чем Вы ее кончите» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори у восьми томах, т. 8, с. 152 – 153).

Отримавши другий варіант кінцівки повісті, Плетньов негайно надрукував його («Современник», 1840, кн. 1, т. XVII, с. 107 – 112) разом із власною заміткою про Квітку-Основ’яненка.

У своєму супроводжуючому публікацію слові Плетньов зазначав:

«Не считая себя вправе вооружаться против того, что автор не подверг окончательному своему рассмотрению, потому что не приступил еще к изданию сочинений своих в отдельном собрании, мы сообщили ему одно замечание о повести «Вот любовь!»

Наше замечание не касалось тех частностей, которые, в том или другом виде, нисколько не действуют на достоинство повести. Мы говорили с ним о самом созданий, которое как-то странно разрешалось в уме нашем. Предметы изящных искусств, исполняемые художниками в надлежащем совершенстве, никогда не выходят из-под законов естественности.

Главное лицо, выведенное в этой повести (Галочка), соединяет в своем характере, в своей жизни и всей индивидуальности изумительные черты грации, простосердечия и возвышенных чувствований. Природа и искусство должны здесь обняться в восторге перед общим своим творением. С этой стороны рассматривая Галочку, кто не почувствует, что ее появление украсило или, по крайней мере, увеличило круг тех восхитительных идеалов, которые увековечены художниками для эстетического созерцания? Жертва, приносимая ею из любви истинной и глубокой, есть торжество бессмертной души.

Но здесь, по нашему мнению, уже и предел всего, что может вынести слабая природа человека. Известно, что великие писатели ничего на природу не выдумывают. Мы не умели изъяснить, как случилось, что г. Основьяненко повел свой рассказ еще на несколько десятков лет. К счастию, люди с истинным талантом не возмущаются, когда надобно решить вопрос и об их ошибке.

Мы получили от автора самое удовлетворительное изъяснение того, что казалось нам не понятным. Вот в чем дело. Читатели наши узнали уже из повести г. Основьяненка, что он рассказал истинное происшествие. Но автор, не желая впасть в повторение окончания прежней своей превосходной повести («Маруси»), в противовес судьбе Галочки придумал для нее конец собственного своего сочинения. Он теперь разделяет наше мнение и представляет здесь в новом (т. е. истинном) виде окончание повести «Вот любовь!».

Другий варіант закінчення спочатку був написаний українською мовою і вставлений Г. Квіткою-Основ’яненком в рукопис повісті перед першим варіантом кінцівки «Щирої любові». Нумерація сторінок в ньому узгоджена з попередньою нумерацією сторінок автографа. В кінці обох варіантів закінчення рукою Квітки-Основ’яненка написано: «Кінець третьої книжки». Текст першого варіанта закінчення такий:

Крім вищенаведеного відгуку П. Плетньова, схвальні оцінки на першу публікацію «Щирої любові» російською мовою були висловлені на сторінках інших періодичних видань. Так, наприклад, рецензент «Литературных прибавлений к «Русскому инвалиду» у зв’язку з появою перекладу «Щирої любові» в «Современнике» відзначав, що ім’я Основ’яненка «вже всіма критиками поставлене в розряд оригінальних першокласних російських талантів» («Сын отечества», 1838, т. V, кн. 9-10, с. 58).

Примітки

«Южный русский сборник» – український альманах, виданий 1848 р. в Харкові українським поетом, фольклористом, ученим і видавцем Метлинським Амвросієм Лук’яновичем (1814 – 1870). Тут друкувалися твори Г. Квітки-Основ’яненка.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український учений-природознавець, історик, фольклорист, мовознавець і видавець.

«Киевлянин» – історико-літературний альманах. Видавав М. Максимович у Києві та Москві (1840, 1841, 1850).

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 469 – 475.