18

Гнат Хоткевич

Пан Кшивокольський, як відомо, дуже хвилювався, коли Довбуш розпочав свою діяльність. Потім заспокоївся, бачачи, що опришки його не займають. А тепер от знову почав потерпати. Донесли-бо йому, що жінка Довбушева, що жила досі в своїй хаті, нараз щезла.

От так в один прекрасний день дивляться сусіди – щось довго стоїть хата зачинена й ніхто не показується у дворі: ні хлопчика нема, ні Єлени. Пішло – ого.

Вже здавна, видко, підготовлявся від’їзд, бо в хаті нічогісінько не зосталося. А вночі приїхало кілька коней – вмісили щось грунту перед хатою та й конєків дещо лишалося.

Коли це донесли панові Кшивокольському, він розцінив сей факт одразу як початок грядущого наступу Довбуша на печеніжинський двір. Пішов до дружини й казав ій:

– Це він забрав жінку, а тепер забере старих. То вони були немов заложники у мене, а то я вже зостануся сам – і тоді… Та що ж тоді? Що захоче, те й зробить.

– А бачиш? Я ж казала.

Пані Кшивокольська, властиво, нічого не казала, а просто се у неї була звичка – завжди все передвидіти, завжди вказувати, що її в свій час не було послухано. Пан ловчий бачив рятунок у тому, що хоч годив уже старим Довбущукам як міг: не тяг їх на панщину, не брав деяких поборів, вітався при зустрічі ласкаво. Селяни це помічали – сміялися. Вони взагалі помітили зміну режиму: пан став м’якший, не так уже тягав до отої своєї прісонки, не карав занадто за провини.

– А що? Оден лише Довбуш си із’євив та й, видиш, присів панок. А коби так, не дай, Боже, їх кілька си з’євило – ого! Наклали би пани повні гачі.

– А чюєте, люде? Каут, Олекса все говорит людєм: чо мовчите своїм панам? Вставайте, ік я. Підіймайтеси громадами та й женіт панів гет із своєї землі.

– А він правду кае. Шо, коби так усім селом устати…

– То правда… лиш… – і слідує віковічний український жест, що однаково вживається на всьому просторі – від Карпатських гір до степів воронезьких і тихого Дону.

– Коби всі такі, йк Олекса…

– Йому єк? Устав і пішов. А тут маржинка єканейка у загороді ричит, поля шош трохи, кукурудзки не сапані…

Чули правду в словах Олекси, але дрібновласницька стихія держала. Тому обмежувалися на виразах симпатії, шпіонажем на користь опришків, достачанням продуктів, пороху.

Село знало, що воно не повстане, але поміщикам це було невідомо – і вони тремтіли у своїх маєтках, з острахом констатуючи, що радіус діяльності опришківської ватаги все ширшає, все дальше з околиць Підгір’я й Покуття приходять вісті про молодецькі нальоти Довбуша. Все більше й більше число покривджених шляхтичів являлося до Станіслава й вопіяло там – то доки ж так буде? Та повинен же нас хтось рятувати! А чи, може, це так і треба, щоби нас, цвіт Речі Посполитої, вигублювано й нищено? То ми хочемо знати, яка в тім ціль і на чию користь то робиться?

Пан Кшивокольський кричав у таких випадках найбільше всіх і вимагав від властей найщільнішої охорони шляхти, особливо тої, що сидить на Підкарпатті.

– Нам найбільше грозить Довбуш. Ми найбільше загрожені в своїй субстанції й екзистенції. – Пан ловчий курський любив у деякі моменти прикрашати свою мову чужоземними словами. Коли траплявся тут пан Криштоф Козловський, він доконче підхоплював:

– Його еміненція має інтекцію й тенденцію к перденції в своїй корпуленції помимо інтелігенції, – міг молоти так без кінця під безперестанний регіт шляхти. Він приятелював із паном Карпінським, і вони обоє недолюблювали ловчого курського. Тільки пан Козловський уживав більше жарту й насмішки, а пан Карпінський бив серйозніше. Він казав, наприклад:

– Пан Кшивокольський сплодив нам Довбуша й, мені здається, скоро здобуде йому індигенат шляхетства, отже, буде у нас, панове, небавком одним шляхтичем більше – прибуде ще пан Довбушевський. На ці думки мене наводить та обставина, що отой самий Довбуш грабує всюди і грабує, як говорять, власне добродіїв, що лихо поводилися із своїми селянами. Оскільки відомо, пан Кшивоплутські не грішив особливою гуманністю в своїх стосунках із підданими – а між тим Довбуш його не грабує. Що за милостивість така? І звідки причини такого альянсу?

Пан ловчий одразу скипав:

– То пан мислить, що я на спілку з Довбушем працюю?

– Я такого ще не сказав, а що я мислю, того пан знати не може. Так само, як я не знаю, що обмислює пан Кшивокольський.

– Нехай пан не хвастає своєю гуманністю, бо Довбуш не дуже-то розбирає, хто гуманний, хто ні, і одної прекрасної ночі може ограбувати пана, як і всякого іншого.

– За панським приводом, очевидно.

Фразу було кинуто без усякого помислу, але пана Кшивокольського вона, видимо, навела на якісь думки. Він навіть замовк і скоро кинув помешкання ратуші.

Вийшовши, бистрими кроками подався по ринку в сірий його куток і зайшов нараз до шинку найпідряднішого гатунку. Сказав дати собі пива, а коли шинкар ставив на стіл, сказав йому:

– Пришли мені фактора.

– Ні… А яка справа? У якій справі пан потребують фактора?

– Це я йому вже й скажу.

– То нехай я буду той фактор. Нехай пан кажуть, яка справа.

– Із вашої жидівської цікавості просто хочеш довідатися, яка справа, а потім таки пришлеш фактора.

– Ні-і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?

– Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.

– Ой-вай, яке діло? Це пустяк! А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?

– То вже не твоя річ.

– Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то холопа?

– Во-во… Щоб був холоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по-руськи вмів.

Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.

– По-хлопському вмієш?

– Чому нє? – охрипло обзивалася особистість.

– Ано заговори до мене.

– А що би я гувурив? – перейшла особистість на «руську» мову, з утрируванням упираючи на деякі звуки.

– Та що хочеш? Ну… скаржся передо мною на погане хлопське життя.

Особистість чмихнула носом на таке чудернацьке завдання. Простіше було би, якби сказали зловити кого в темнім куті та набити добре або й ніж під ребро.

Впрочім, шинкар розсіяв сумніви.

– Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.

Особистість аж почервоніла, таке от було надзвичайне предложения, але формула «заробок завше є заробок» здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом:

– Ой, де-де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк-їм повів у понеділок у великодній ялов’ята на толоку… повів ялов’ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був-їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, шо в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі – таке… А він за волоссє… Та по плечьох – готаман ніби…

Панові Кшивокольському дуже подобалося. Видимо, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому виді, в якому уявляв її собі Кшивокольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться, – а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.

– Добре. Згода. Беру тебе з собою.

– Далеко?

– Зараз умовимося – розплачуся іно з фактором.

Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п’ять злотих.

– А звідки?

– Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, то пан дадуть п’ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.

– Це за твоєю згодою?

Особистість зітхала й розводила руками – що ж, мовляв, поробиш, давайте.

Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистенції цеї особистості.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 276 – 280.