19
Гнат Хоткевич
Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він рахував, утекли були геть із села – об’явилися знов і об’явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.
Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщичого оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа – так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.
Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.
Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм – а що сьогодні трапиться? А кого сьогодні поб’ють? А скільки дадуть і чим?..
Хто йшов-їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей – і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.
– Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.
Другі пропонували громадою в тій вірі, що з громади спитати трудно, – всі, мовляв, винні. Але більшість за тим не пішла. Занадто вже вони були лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, в їх думці, средства – поскаржитися королеві.
– Він наш тато, і він нас порятує. Його дурять пани, що все добре, все в порядку… А якби він знав, як нам живеться, – ого!.. Він зразу би прикрутив і нашого, і всіх… Ото біда, що він не знає.
Він то не знав, правда, але не знали й селяни борщівські, що їхнім королем є німець, якому й до Польщі взагалі мало було діла, а не то до її селян та ще русинів. Не знали, що його, короля, не тільки вони, селюки, не побачать, а що його цілими місяцями не бачать найвищі достойники держави і для того, аби підписати який важливий акт, їдуть до Дрездена.
Нічого того борщівські селяни не знали й збиралися ночами в найбільшій таємниці то в одній, то в другій хаті та все вибирали делегатів до короля.
Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.
Дуже просився Щупак, щоб його не вибирали.
– В мене ж діти маленькі, громада за батька їм не стане… Пожалійте мене, люди добрі…
Не пожаліли. Вміють вони, оці люди з громади, знаходити якісь там слова, що чоловік кориться й чомусь йде. Пішов і Щупак. Заплакав, прощаючись з дітьми, але пішов.
Ну що ж… Короля вони, депутати, очевидно, не бачили, бо він був у Саксонії. А канцелярія видала їм охоронного листа, бо це була проста річ, звичайний канцелярський акт.
– Дай уже там їм… щоб не лізли…
І отсей папір із вислою печаткою як святощ, як сакарамент несли делегати на грудях. Хто мав у себе папір, той не спав ночі, щоб його не зім’яти, щоб, сохрани, Господи, не поруйнувати печаті, бо в усякому ділі печать – то найважливіша річ. Папір без печаті – пусте діло. І несли на грудях долю свого села. Осушаться тепер сльози, припиниться кровопролиття, сотні людей матимуть нормальне життя.
Принесли. І в той же день довідався о тім пан Злотніцький.
Гніву його не було границь. Як!.. Він так дбав о мертве, безпрекословне послушенство, він стільки труду потратив, аби довести підданих до цілковитої покірності, щоби кожен на саме кивнення пальця вже летів виконувати ще не висказану волю пана – і от хтось сміє протестувати. Скандалити його полковницьке ім’я, тягти його десь там по королівських концеляріях. І це його, його власні хлопи! Ні, це вимагає особливого примірного покарання. Тим більше, що пан Злотніцький думав оце їхати до Варшави і просити собі його уряду – а от тепер його ім’я там, не сказати, опаскуджене, бо хто там такій єрунді надає ваги, але, в усякому разі, будуть перебомкувати канцелярчики:
– Злотніцький, Злотніцький… Чекай, який се Злотніцький? А-а-а… Це той, що на нього хлопи все скаржаться… Чудак чоловік – не може так улаштуватися, щоб того не було видно.
Лють збирала пана Злотніцького, коли він уявляв собі такі розговорчики, і закомандував «посполіте рушення» усієї гайдучні, сам сів на коня, озброївся, як на поле битви, й рушив.
Село гуло. От коли здійснилися мрії й таємні бажання. Єсть! Єсть грамота від самого короля! Утруть тепер носа своєму панові.
Дехто хотів, щоб делегати й понесли грамоту до пана, але більшість була за тим, щоб зібратися усім селом, а панові дати знати, що громада його чекає, й тут показати йому грамоту.
– Лиш показати. До рук, Боже, спаси, не давати аж ніяк. Бо він міг би знищити. То наша грамота, й у нас мусить бути.
Уявляли собі й ефект, який певне зробить грамота на пана.
– Таже мусит приклякнути й поцілувати печатку – а ти як гадав? То не з паном Богом жарти.
І зібралися, стояли, гули – а до пана ніхто не пішов. Кожне собі гадало – панові певно й так донесуть.
І дійсно побачили, як пан скаче на коні, за ним економ, далі гайдучня. Гомін одразу стих. Зблідли ті, хто стояв напереді, й почали протискуватися в товпу.
– Шапки знять! – ще здалеку, по-молодецькому, мов перед ескадроном, крикнув пан полковник Злотніцький.
Мов вітром, в одну мить знесло всі шапки з голови. Віковічний рефлекс.
– А-а-а!.. Послів посилати? Депутатів? Де вони, ваші депутати?
Шукати їх було нічого. Як обречені жертви, стояли вони попереду, й між ними й товпою було порожнє місце. Вже загодя одступилися люди від своїх депутатів, щоб не стояти близько, щоб, не дай, Боже, й мене ще не зарахували. Пан підскочив до найближчого. То був Гомжій Василь.
– Ти депутат? – і замахнувся, щоб ударити Гомжія в лице. У Василя був істик в руках. З усього розмаху ляснув він тим істиком коня по храпах. Кінь аж заревів неначе, вмить став дибки, аж мало не впав навзнак, стоячи так, ще ніби струснувся двічі – і пан Злотніцький випав із сідла. Одна нога зосталася в стремені, й кінь поволік пана назад, прямо на гайдуків, що бігли ззаду з ломаками.
Гомжій вдарився бігти, але не вулицею, а огородами. Мігайчук Василь, другий депутат, бачачи, яка депутатам шана й від пана, й від громади, не чекав, поки його зачеплять, і собі в ноги. Щупак – грамота була у нього – вимахує тою грамотою й кричить.
– Люде!.. Куди ви?.. Ось же наша охорона. Ось королівська грамота.
Демчук, людина неподатлива, завзята, почав лаяти втікачів. Громада теж. Грифель Ясько покрикує:
– Гей, хлопці, звихайтеся – панам-ляхам не дайтеся!
Гайдуки тим часом піймали коня з паном. Лице у нього було подряпане, одежа подрана в багатьох місцях. Але він не чепурився, а як тільки встав – як тигр кинувся знову до громади. А там уже підбігли економ, гайдуки.
– Ловіть утікачів!.. Хапайте! – кричить економ. – Ей, ти! Біжи!.. Лапай!..
Це він до першого, що стояв у товпі. То був Михайло, Петрового Івана син. Хлопець годний, а притім сукристий. Він кивнув знову вверх головою.
– Лови сам, як хочеш.
Економ махнув на нього канчуком. Михайло відхилився, і удар прийшовся по Шипітці Якову. Це був найкріпший парубок на все село. Горіх між пальцями лісковий роздушував, по півкірця збіжжя в руках держав свобідно.
Ех, як підскочить Яків, як хрясне економом об землю. Аж латки на нім попукали. А сам тікати. Але гайдук один підставив палку. Яків пошпортався, і його схопили. Бився він, що було його моцної сили, але що ж, як насіло більш як десять душ. Тим часом підбіг пан.
– Депутатів!.. Депутатів мені!
Побачив Щупака і схопив його за горло. Той боронився лівою рукою, а в правій держав королівську грамоту. Вже обірвалася з неї печать у тій заворушці, але все ж високо держав папір у руці Тодор.
– Пане!.. Пане!.. – кричав він. – Ви лиш дивіться, що я в руках тримаю… Це ж грамота від самого ко-ро-ля… від ко-ро-ля грамота…
– А-а-а! Від короля? От тебе я й шукаю, з грамотою від короля. Гей, в’яжіть… – вмить Тодора повалили, зв’язали. Грамоту розгортав пан Злотніцький. Мотав нею, розгорненою, і кричав:
– Я вам ту пан, і король, і Бог. Ви на оцю грамоту надіялися? Так ось вам ваша грамота. Ось… Ось…
І борщівська громада селян побачила таке, чого ніколи не сподівалася бачити. Пан Злотніцький королівською грамотою робив неприличний жест, шморгаючи себе нею по заду. Потім підбіг до зв’язаних Тодора й Демчука Івана, рвав грамоту на шматки і пхав депутатам до горла, кричачи:
– Їчте!.. Їчте, пся крев, свою грамоту! Їчте, а то шаблею буду пропихати.
І ту грамоту, що так бережно несли селяни від самої Варшави, мусили тепер їсти. Давилися і ковтали.
Гриць Демчук кинувся було обороняти дядька, але його самого схопили й почали в’язати. Тільки він якось щасливо вирвався й теж пігнав городами. Товпа здригнулася й почала розсипатися. Гайдуки бігали за людьми й хапали вже хто навинувся. Грифель, що закликав не датися панам-ляхам, був уже скручений по руках і ногах. Панові підвели коня. З морди капала кров.
– Який це мені коня скалічив? Я йому жінку й дітей покалічу.
Пан Злотніцький, що був таки розлючений, а то ще сам себе підгвинчував, бажаючи казатися грізнішим.
– Це Гомжій Василь, – услужно розкрилося десять гайдуцьких глоток. – Він сам утік, але у нього зосталася жінка й дитина, хлопець Ясь.
– До двору їх! – хрипів Злотніцький. – Я сам з ними… І цих до двору… Усіх!..
У дворі почалася розправа. Грифеля так збили, що жінка ледве живого довезла додому. Похирляв трохи і невдовзі помер.
Якова Шепітка пан велів шість годин без перерви бити буком, як рука завгрубшки. Збили хлопця на землю, на вугіль. Довго не жив.
А зі Щупака й Демчука Йвана, депутатів, яких удалося зловити, пан Злотніцький знущався по-особливому: місяць цілий держав зв’язаних і давав по двадцять п’ять палок щоднини рано і ввечері. Землю й хати їх повідбирав, сім’ї повиганяв геть. Демчук витримав і, хорий, скалічений, жив потім у комірному в батька. Щупак умер. Зісталися діти дрібненькі й жінка, яка ніколи не переставала нарікати на громаду.
– Це ви, людоньки добрі. Це ви нас посиротили… «Іди, Тодоре. Постій за громаду, Тодоре…» Пішов Тодор, стояв за громаду Тодор… А громада за Тодором як? Ведуть Тодора на смерть – а громада врозтіч. Ніхто не став за свого депутата, ніхто не кинувся на посіпак панських, ніхто не відбив свого заступника, що за вас аж до короля ходив і життям за вас наложив. Отака ви громада, будьте ви прокляті…
І кляла всюди, кляла всіх, кого здибала. Громада чула свою вину перед Тодорихою й старалася хоч чим-небудь загладити. Той принесе хліба, той бринзи. Їй дають, а вона лає. Притихло село. Коли королівською грамотою можна підтриматися, і грім не вдарив, і не вібив напасника, і королівські слуги не прилетіли на конях, не схопили, не замкнули у вічну тюрму за зневагу королівського імені, то що ж говорити далі? Значить, дійсно вище пана нікого нема на світі, й треба покоритися волі божій.
Село мовчало.
І саме коли залягла найглибша мовчанка на всі вуста, коли поміж чорних хат хижо віяли чорні крила чорних птахів зневіри й одчаю – тихим поповзом, шепотом нечутним почала ходити поміж тих же хат чутка, що там, десь далеко, у високих гуцульських горах, об’явився такий отаман опришків, що мстить за людську кривду. Довбуш називається… І кажуть, що варт лиш прийти до нього, оповісти про пана все – і явиться Довбуш, і зробить порядок. Ходили такі чутки.
Хто вірив, а хто й не вірив. Мало чого люди не наговорять. Бо людям хочеться, аби був на світі хтось такий, хто ніби за кривдами людськими уступив би сі, та й вигадують. Хоч його й нема, а вони кажуть є.
Але ні… Вперто ходять чутки. Називаються імена панів, що їх покарав Довбуш, називаються точно села. Значить, є він, Довбуш. Значить, не вигадала його людська фантазія для своєї втіхи. Дати би знати йому, як ми тут живемо. Нехай би прийшов, сказав своє слово…
Але хто піде давати знати? Та й де його шукати, того Довбуша? Не сидить же він десь на однім місці, а ховається по глибоких горах, аби за нього ніхто не знав. Зрештою, знайти би можна, але хто піде? Хто захоче розділити долю королівських депутатів? Ніхто. Сидім же, люди, тихо й терпім. Ісус Христос не так терпів…
І сиділи, і терпіли. Де, з яких невичерпних запасів позичали отого терпіння усі оті борщівські люди – хто їх знає. Глибока вона, чаша народного терпіння.
– районний центр сучасної Тернопільської області (з розділу 22 видно, що він знаходився на Поділлі).
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 280 – 286.