Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5

Гнат Хоткевич

Олекса летів до своєї коханої Чорногори. Чомусь не думав уже ні про жінку, ні про дитину. Впереді бачилися чини, кипуча діяльність, яка забере весь розум, усю волю, весь час. От уже зараз: скільки уже полонин треба оббігати, щоб познаходити всіх отих хлопців. Може, вони й не пасуть уже… Може, поженилися, як і Олекса, та газдують або наймитують де у селі?

Але коли вбіг у гори й побачив, що вони стоять непорушно, такі самі, якими він їх кинув кілька літ тому, – хотілося думати, що й усе так само не змінилося. Прийде на яке перше-ліпше стоїще, загляне в яку-будь стаю – і звідусюди почує:

«А-а… Оле!.. Єким чюдом чюдненьким, єким дивом дивненьким… Ано-ко ви, молодєки! Посувайтеси, дайте місце. Наш поренний пастух прийшов…»

Так же було. Так же бувало.

Це окрилювало. Пролетів Жаб’є за одним фуком, як то кажуть. От уже знайомий поворот наліво, де скільки разів проходив із мішенниками полонинським ходом під звуки трембіт і дівочі співи. Але ж бо роз’їздили тут дорогу за ці роки! Прямо як гостинець.

Війнуло на Олексу полонинським вітерцем зимненьким, роздулися ніздрі, очі заблищали, як у лева, що вирвався з клітки зоологічного саду й допався лісу. Гнало Олексу щось, підганяло. Мов крила виросли за спиною.

Не все застав Олекса таким, як кинув. Роки дали себе знати… І стаї не на тих місцях, і люди в стаях…

До першої, до якої прийшов, – та вже одразу розчарувала. Пастухи всі чужі, незнайомі, все молодики якісь. А ватаг – волох.

Мимоволі подумалося – а що, як і далі так? А що, як куди не прийде Олекса – всюди нові люди, нові відносини? І немає тут давно вже ні Василя Тунєкового, ні братів Джамиджуків, ні взагалі кого-будь із старих знакомців, що на їх слово можна покластися, що з ними не страшно кидатися у кипучий вир нового небезпечного життя. Що ж робити, як усі полонини чужі і всі люди на тих полонинах? Де шукати тоді побратимів і що робити взагалі? Вертатися додому, щоб пан закував у кайдани й відставив до суду? Емігрувати до Молдави й там найнятися вічним пастухом?

Любив пастуше життя Олекса, але тепер, після широко нарисованих картин майбутньої діяльності, після тої політичної закраски, що мало прийняти в руках Олекси опришківство, – бути вічним пастухом і тільки пастухом здалося блідим і невиносимим. Почув утому, йдучи далі. Досі не чув її, хоч відмахав уже стільки миль. Тягло сісти й припочити. Але рішив іти далі, аж поки не знайде кого з побратимів, поки не зупиниться на чому певному.

Доля змилостивилася над Олексою: на слідуючій полонині найшов Срібнарчука.

Зустрілися, як брати. Розпитував, як живе, – це ж було основне.

Показалося, що живе так само. Правда, оженився, але грунту від братів відтягнути не міг, живе у комірнім і от пастушить. Факт оженення був недодатній. Воно, певно, буде в’язати Семена. Розпитався далі Олекса – ні. Шлюб вийшов якийсь недібраний, Семен жінки не держався і на перше ж слово Олекси дав повну згоду. Мало того, що сам згодився, а ще повідомив, що тут же, на полонині, з ним разом пасе один хлопець, що дуже й дуже буде підходящий.

– Він теж єсенівський, я го добре знаю. Паліїв Василь. Він з дєдем своїм повадивси за йкіс лази та й укік із дому. Шос іше украв у дєді, то тепер вертати нема єк.

…Щось украв… От із такої братії, що може украсти й тим найбільше підходити до опришківства, доведеться на перших порах вербувати свою ватагу… Не так думалося, не так… Ну що ж, доведеться.

Увечері пішли до стаї. Подивився Олекса на того Палієвого. Нічого, хлопець звинний, смілий. Трохи хитруватий, може, та то вже так…

І цей Василь, сам приставши, нараяв із свого боку ще одного єсенівського хлопця.

– Семен го знає: Дрислюк – знаєш?

– Аєкже…

– Так от… Він до всего. Я за него ручу.

Той ручить за того, той ручить за того, виходить, якась кругова порука. А Олексі хотіло би ся одному ручити за всіх. Ну що ж… великий вибір можна робити при великій спокійності, а не так, як вийшло зараз.

Давши інструкції – де і коли збиратися, що з собою брати, – Олекса пішов далі.

Знайшов Никорака Федора, а той зі свого боку нарадив узяти свого приятеля, теж із Микуличина – Кошака Івана. Знайшов Джамиджуків. Ті з радістю – і теж зі свого боку казали, що приведуть двох гошівських хлопців, теж рідних братів.

– А ше в Косові хлопец оден, у дзекана служит, Бойко Іван. Коби до него скочіти. То такий хлопец, шо варт. Він і дзєкана бив.

Знов… «Бив дзєкана»– значить, підходить на опришка. «Та не те це все, хлопці, не те!» – хочеться крикнути Олексі. Але розповідати про все довго, зараз нема часу… нема часу… Довго шукав Олекса свого приятеля спузаря, але нарешті таки знайшов. Оце дійсно такий, що таких би хотів усіх… Оцього як поведе до Сапогова – цей одразу все зрозуміє.

Згадав іще Олекса, що колись, пасучи на Лостуні, познайомився з хлопцем одним, що добре вмів грати на скрипку. Тому ніхто його не знав на ймення, а тільки Смикайло. Якщо він зостався таким, яким був тоді, то це хлопець підхожий.

Знайшов Олекса й Смикайла, а з ним разом пас волох один путилівський, який теж охоче пристав та Ще обіцяв привести хлопця одного із собою.

– Гаштурак Павло. Він із Єсеня угорського. У нитника служит. То мій [приятельник] перенний.

Словом, не встиг Олекса обіздрітися, як уже опинився на чолі досить численної ватаги. Нехай не всі являться – і тоді вже це буде поважна сила.

Гордий дух уступив до Олекси. От як у нас… Ще нічого не було, а й то он скільки народу вдалося набрати. А як покажемо ми себе на ділі – огої Тоді сотні являться. Тисячі. Як там, на Вкраїні… Мене оберуть полковником… сєду на конє…

Тепер до отця Кралевича. Він же ще нічого не знає. Як зрадіє, коли побачить, що від слів вже перейдено до діла, що вже розпочинається велика боротьба і розпочинається так, можна сказати, блискуче. За яких два-три дні, не горівши, не болівши, набрав Олекса півтора десятка хлопців. Правда, не всіх іще бачив у лице, може, який з них і не підходящий. Але це ж в однім маху… В однім оменті… Раз-два – і готово! А як приложити сюди рук і часу? Ого!.. Ого-го!..


– село у сучасному Долинському районі Івано-Франківської області.

із Єсеня угорського – із – містечка сучасного Рахівського району Закарпатської області.

– містечко, районний центр Чернівецької області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 220 – 223.