Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8

Гнат Хоткевич

О-го-го. Одразу загриміло ім’я Довбуша в гірських околицях. Напади, один другого сміливіший, один другого удачніший, посипалися як з мішка. І число їх, і територія розповсюдження попросту лякали. Здавалося, що сей розбійник може бути в один час в багатьох місцях одразу.

– Чи чули? Жида ограбував у Ясені.

– А в Перегінську мало не весь ринок ограбував. Рахуйте – місто ж.

Ясінь – у глибоких горах на угорській границі, а Перегінське де? Сама подорож туди густо заселеними околицями вже була небезпечною, але молодий ватажко, видимо, не знав небезпек і нікого й нічого не боявся. Перелітав з місця на місце й лякав бистротою своїх пересувань.

Сьогодні оповідають про грабіж в Уторопах, завтра в Товмачику, післязавтра в Добротові, далі в Устеріках – і сиплються, сиплються назви за назвами, пострах нападає на околицю.

Що одразу стало примітним, так се те, що за об’єкт своїх нападів молодий ватажко вибирав тільки панів та корчмарів. На гуцулів не нападав зовсім. Мало того, що не нападав, але говорено, що дуже часто він свою пайку віддавав бідноті. Коли таких фактів народна пам’ять відмітила кілька – се одразу привернуло до нового отамана симпатії широких мас гуцульської бідноти.

– Ає, ає… Він лиш пани та жиди пуджєє, а людем нічьо не каже. А наше село ув Ослави прийшов та таку єк півхлопа скриню грошей взяв у пана. А витак ідут усі селом, він та й трицік хлопців, єк восько йке, та усе гроші обіруч меже челідь сіют, ає…

– Чемний то йкийс вотаман об’євивси. Він, каут, на усєкого бінного си дивит. Легіням своїм сказав: «Хуч жида, хуч пана, що у невеликі пенції, то не руш…»

Коли приходила вістка, що нападав Довбуш і на гуцулів, то показувалося, що були або панські служаки, як ото в Ясені пограбував гайдука, в Микуличині, або то були учасники облав, як ото в Чорних Ославах, коло Ланчина.

Тамошній жупник ладив похід на опришків, а кілька багатших газд охотно піднялися допомагати. З походу нічого не вийшло, бо Довбуш щез. Але за кілька день несподівано вернув і напав на Чорні Ослави серед білого дня.

Жупник заплатив життям за організацію, а газди, учасники походу, всі покидали свої жінки й діти та повтікали в ліс. Чотири хати зрабували хлопці. П’ятий газда зумів викрутитися. Він не тікав у ліс, а навпаки: повиносив надвір столи, заставив усяким питвом і наїдками, сам став коло воріт і низьким поклоном запросив хлопців на обід.

– Шо-сме завинив – проскіт, але хліба-солі прошу не відцуритиси.

Се так подобалося, кажуть, Довбушеві, що він не велів займати того газду.

Ще одна особливість нападів Довбуша була та, що де тільки були при тім люди або де так із ними Довбуш зустрічався – всюди говорив:

– Підіймайтеси, люде, єк ми. Беріт у руки бартки, єк ми. Таже вас багато, а панів мало. Докив будете терпіти? Бийте панів… Гоніт їх на псю маму з нашої землі.

Але сам Олекса убивав рідко, видно, при якихось особливих умовах. Такими особливими умовинами було насамперед погане поводження пана з селянами. Лихих панів Олекса не милував ніяк. Другою причиною смертовбивства могла бути участь в організації походу на опришків. Так погиб отой жупник у Ланчині. В Текучі убито урядника Лошака й розгромлено його канцелярію, спалено всі папери. Впрочім, до паперу в опришків виявилася якась прямо ненависть: де не попали на папери, там всюди їх палили. Від них, казали, всі біди на народ ідуть. Коли напали на місто Молотків, то не так кинулися грабувати магазини, як палити в ратуші папери.

Пострах пішов по панах підгірських. Де не зійдуться – розмова тільки про одно: там того ограбовано, там того спалено, там того убито.

– Чули? У Вербіжі зрабовано пана Добросельського. Все забрано… Все…

– Се його піддані, Джамиджуки навели. Вони в Довбушевій ватазі – ну от і направили.

– Не все одно, хто направив? Він і без направи буде нападати на всіх підряд.

– Як підряд?

– А так. Буде йти за порядком: сьогодні мене, завтра вас, післязавтра його…

– Та що ви?

– Та нічого. Ви чули, як він всюди говорить, що вижене всіх панів і жидів із «свого краю».

– Жидів – не бороню. А як же мене, коли я з діда-прадіда тутешній?

– А він каже, що то край їхній і що ми тут всі зайди.

– Ну… це вже…

– Стрівайте, – вмішується третій. – Ви це самі від Довбуша чули, чи з чого ви так вньоскуєте?

– Сам Довбуш це каже і повторює всюди. Коли мого сусіда, пана Рушиця, грабував у Воскресінцях, то так і казав: «Забирайтеся, – каже, – пани звідси, бо однаково життя вам тут не буде. Підійму весь народ проти панів, то всім народом вас виженемо. Я, – каже, – тільки перший загін народний. Мене вислано розчистити шлях, намітити путь». От як він розсуждає.

– То як, пана Рушиця пограбовано?

– Вже.

– А яка у нього колекція зброї була!.. Я часто любувався, буваючи у нього.

– Пішла вся.

– А як з розумувань того Довбуша, чи не відчуваєте ви, панове, тут якого вищого руководства? Будь-що-будь, а такі ідеї – підняття всього народу і таке інше – це нове в устах гуцула. Ми знаємо опришків і опришків усяких, але то собі просто грабує чоловік – і все. А тут… Воля ваша, а я вбачаю тут чиєсь ідейне руководство. Чи не постарався тут і не приложив руки який піп руський.

– Можливо, що й так. Бо дійсно: він убиває мало кого, більше грабує. Гуманним, так би сказати, способом виганяє нас звідси.

– Так не убиває, кажете?

– Трапляється, але то вже яких особливих… Тих, що занадто жорстоко поводилися з селянами.

Пан Карпінський, сей вічний проповідник лагідного обходження з хлопом, і тут вставляє:

– Я завжди казав, що чаша терпіння народного переповниться й доведеться нам усім покутувати за гріхи деякої части з нас.

А пан Злотніцький, прихильник суворої школи для хлопа, виривається:

– Як пана слухати, то хлопа треба під шкло посадити й любуватися ним, щоб не сказати яскравіше…

– А як пана слухати, то з хлопа треба шкіру здерти та нею застелити собі стіл для великодньої паски.

Це вічна полеміка. Говорять ніби двоє, але то, властиво, найяскравіші представники двох течій і за кожним із них стоять симпатики. Пан Карпінський – старополяк, прихильник родинних, найближчих стосунків із селянством. Він любить повторяти старинний віршик, і то дійсно до нього підходить…

А пан Злотніцький – це вже інший і цілком протилежний тип. Правда, і він часом бавиться в старопольщину, але бере звідти тільки необуздану сваволю. Що ж до [селянства], то вважає його бидлом і навіть серед не дуже поблажливих панків своєї околиці виділяється жорстокістю.

Не тільки пан Карпінський, а й сусіди не раз говорили панові Злотніцькому «со zanadto, to nie zdrowo» й радили трохи зм’ягшити режим, але пан Злотніцький був дражливий на сім пункті й зубато відгризався.

– Панове! Я до ваших справ не мішаюся, не мішайтеся, будь ласка, й ви до моїх. Може, у вас які хлопи інші, того не знаю, але у мене самі лотри, лайдаки, лінюхи і злодії – і до них у мене мова одна – нагай.

Та не лише нагая вживав пан Злотніцький у своїх розмовах із хлопами. Гірше було те, що він часом вигадував спеціальні муки, особливо для тих, хто проявляв хоч який-небудь дух протесту.

Декому це імпонувало, як, наприклад, панові ловчому курському. Він часто висловлював думку, що заздрить панові Злотніцькому.

– Се у вас тут, на долах, можна собі позволити на таке з хлопом. А у нас в горах це попросту неможливе.

Пан полковник сміявся з того.

– То пан не вміє. Якби я сидів у ваших околицях, я би вам показав, як то треба тримати хлопа в руках.


– містечко в сучасному Рожнятівському районі Івано-Франківської області.

– село в сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

– село в сучасному Верховичнському районі Івано-Франківської області.

– село в сучасному Надвірнянському районі Івано-Франківської області.

– містечко в сучасному Надвірнянському районі Івано-Франківської області.

– село в сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

місто Молотків – село в сучасному Надвірнянському районі Івано-Франківської області. Чи було воно колись містом – не знати.

– село в сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 229 – 233.