26

Гнат Хоткевич

І от коли все в домі було перепняте тишиною чекання, коли кожде з тривогою готувалося почути перші крики породіллі, а потім вони все будуть рости, рости й, коли дійдуть свого апогея – одразу стихнуть, і новий житель планети об’явить о своїм приході першим своїм настирливим криком; коли пані Марцеля повиганяла всіх мужчин із служебної половини дому, сказала навіть самому панові Андрієві, щоб сидів тихо й не рипався та не стукав своїми чоботищами, – нараз почувся кінський тупіт. Хтось бистро скакав на коні вулицею. Під’їхав до воріт і шалено застукотів ручкою нагая.

Собаки загвалтували. Прив’язані рвалися з ланцюгів, неприв’язані всі збіглися до воріт, але одразу замовкли й почали виляти хвостами.

Це був сусід й приятель пана Андрія – пан Криштоф Козловський, жартун, трефніс, взагалі дуже весела людина. В товаристві був незамінимий. Мав надзвичайний дар передавати другі особи, карикатуризуючи їх смішні сторони. От він копіює якогось повітового модника… Той-то афектує жестами або говорить… То показує шлягуна марсової постаті, що ото собі задається – оком горіхи гризе, а вусом мухи стинає.

Його просять до танців, а він:

– Я там не до тих танців. Я знаю танець із татарином, шведом або москалем.

– Але ж послухайте, яка гарна музика.

– Мені миліша музика сурм і помортів військових при гуку гармат – от моя музика.

Регіт стоїть у товаристві, бо то копія якоїсь загальнознаної особи. І от сей вічно веселий чоловік виглядав зараз цілком невесело. Спитавши на бігу, чи пан вдома, на бігу ж кинув комусь із слуг:

– Сідлайте панові коня! І то борзо.

Натихмяст Слуги знали пана Козловського як дуже близьку людину, отже, пішли виконувати наказ.

Пан Козловський вбіг до кабінету.

– Шшш… Шшш… – замахав руками пан Андрій. – Що ти летиш, як скажений.

В коротких словах бистро оповів пан Козловський подію із Злотніцьким. Пан Андрій споважнів. Гадав, що це приятель приїхав просити за якесь арбітровство, за те, щоб поїхати туди й якось починити якісь коли не вправні, то, в усякому разі, формальні кроки. А як ту їхати, коли дома таке.

– Так ось сього Довбуша з його ватагою бачив один із моїх селян у нашому лісі. Випадково наткнувся, але зумів утекти непоміченим і дав мені знати. Чого Довбушеві йти в наш ліс? Це ж йому не по дорозі. Очевидно, він, щоб не йти дурно назад, надумав ограбувати ще кого. В першу чергу мене, а потім, мабуть, і тебе, бо ти на дорозі. Оборонитися ні в тебе, ні в мене немає сили, тож я вирядив усіх своїх у ліс, а сам оце до тебе. Давай тікати. Якщо виховаємося одну ніч – Довбуш піде собі в свої гори й небезпека мине.

– А двір спалить…

– Ну що ж… Другий поставиш… А як життя позбавить, як Злотніцького?

Пан Андрій стояв хмурий.

– Я їхати не можу. Дружина на злогах… от-от почнеться.

– О-о-о… Це гірше, це гірше… А проте, знаєш? Кажуть, що Довбуш жінок не займає…

– А Злотніцьку?

– Ну там особливі умови. Мала нянька спала в одній кімнаті з панею. І як усе почалося – залізла під ліжко. Чула, як Злотніцький предлагав Довбушеві гроші, весь свій маєток, а той відповів: «Не по гроші я прийшов сюди, а по твою душу, щоб ти більше людей не мучив». У тебе ж такого нема, отже, я думаю, що твоєї жінки, та ще на злогах, він не займе. Я певен, що він і Злотніцької не рушав, якби самого не було дома. Не захотів би ж «із бабами воювати». Так і тут. Їдьмо. Нехай твоя зостається сама – се буде шансом, що й вона уціліє, і ти. А коли зостанешся – шансів не буде й, дивись, чого доброго, обоє згинете.

Пан Андрій хруснув пальцями.

– Ні… не можу.

– Ну як знаєш. А я їду. Ніч перебути в лісі – це байка. Єй, не дурій, Андрію! Пусти мене до пані Малгожати – я сам з нею побалакаю і певен єстем, що вона сама тебе вирядить.

Пан Андрій нервово ходив по хаті. Козловський говорив правильно, але виїхати, рятувати себе, а жінку кинути на паству розбійникам, – проти такого виходу бурилася вся шляхетність, все, що було рицарського в душі пана Андрія.

Козловський направлявся до виходу. Ще раз обернувся.

– Не жалієш себе – пожалій хоч дружину й те дитя маленьке, що має прийти на світ. Ти ж їх доводиш до погибелі тим, що зостаєшся. Востаннє кажу тобі – їдеш? Ні? – і брався за клямку.

– Підожди… я піду побалакаю…

Пан Андрій пішов. Що вони говорили там – невідомо, а тільки вийшов від дружини такий похмурий, яким іще ніколи не бачив його пан Козловський. Видимо, йшов проти своєї натури, проти своєї суті, лише за голосом розрахунку. В таку хвилину, коли важилося життя дружини і то важилося двічі: на вазі природи й на добрій ласці чи неласці розбійника; в таку хвилину, коли жінці взагалі так треба, так необхідно, так безумно хочеться мати коло себе чоловіка, оборону, – він, пан Карпінський, такий чулий до всіх, такий готовий допомогти, кидає– кого? Приятеля кровного свого, матір своїх дітей, своє миле, дороге, єдине подружжя. Ні, не гонорово…

Правда, дружина теж згоджувалася з тим, що пан Криштоф правий, сама молила і заклинала.

– Їдь… Для мого й твого спокою – їдь… Зараз… Не трать часу. Вже темніти скоро почне.

Але в тоні її голосу, в очах вичитував пан Андрій: «А ти все ж мене не послухай і зостанься. Щоб я почула твою руку в своїй в найтяжчу хвилину, щоб ти став у моїй обороні, коли опришок увійде сюди з ножем».

І все ж шанс, про який казав пан Козловський, переважив усе. Ради цього шансу сідав пан Андрій на коня, хоч був темний як ніч.

Вийшла пані Марцеля.

– Прошу дозволу зготовити стіл для опришків.

– Добре, – тільки й сказав пан Андрій. Вже сидів на коні, а ще вагався. Поманив до себе пальцем Мацєя.

– Слухай. Я не поїду далеко. Ти постав три мушкети на вежі й коло них кого з людей. Як справи підуть погано – звели стріляти з усіх трьох один за одним. Я примчусь – і най тоді воля божа…

Торкнув коня й виїхав.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 307 – 310.