3. Військова школа для українців

Микола Лазорський

Другого дня пану Довгополому пощастило побачитися і з матінкою пана Михайла, а по обіді поговорити і з паном Штейнфлітом. Пані Оксана зраділа гостю так, ніби побачила рідного сина: родину Довгополих вона добре знала, знала, як всі вони в Гетьманщині поневірялися, й те, як дехто загинув на Сибіру. Слухала все, що говорив їй щирий гінець, слухала й витирала сльози. Невеселі були всі ті новини. Але за сина раділа, що він так добре влаштувався, і то за допомогою панотця Заруцького.

Вона говорила:

– Я вже чула за безталанного пана сотника, – казала, тулячи до грудей листа від сина. – Скрізь, як бачите, сумно: сумно і у вас, сумно і у нас. Але я дуже рада, що хоч вам, молодим козакам, поталанило, радію, що добре влаштувалися та живете в покою. Тільки благаю вас, не лізьте притьмом у гінці: самі бачите, яка то небезпечна робота. Такий обачний був пан Хлюпало, а загинув ні за понюх та-баки… не встерігся. Сидіть краще по канцеляріях своїх і нікуди не рипайтесь. Все одно москаля не переконаєте – обдурить і пожене, на Сибір. Було б під Полтавою гуртом битися, а тепер голіруч дурна справа. Після бою кулаками не махають. Я й зараз боюся за вас, пане Довгополий: як то ви будете вертати в Гетьманщину, знов, мабуть, манівцями? Хай Бог милує, наскочите на москалину або злого татарина чи якогось ляха… Пустить ось хтось з таких волоцюг кулю, й буде так, як з моїм покійним чоловіком. Його хоч і не було вбито, але тяжко поранено, весь час хворів до самої смерті.

– Ні, пані, я не буду їхати крадькома, – потішав її пан гінець, – у мене є правдиві папери. Мені не страшно…

Він все ж добре знав, що часом і добрі папери не пособлять, бувають не варті нічого. Але якось все ж втихомирив удову-козачку.

По обіді він довго говорив з молодим графом Пилипом Штейнфлітом.

– У Парижі я бачив вашого старого патрона пана Григора Орлика, – казав він, приглядаючись до пана Пилипа. «Козак, як на людське око, ніби щирий, – думав, – бачу вперше, ніби для такого діла підходящий чоловік», – а вголос казав:

– Натякнув мені генерал на основу вищої школи, щось подібне до військового корпусу кадетів, на взірець Сан-Сірської військової гімназії, у Франції тобто. Хоче генерал й собі уфундувати таку гімназію для юнаків з Гетьманщини. Ніби й сам генерал-губернатор пан Лещинський уже уфундував таку військову школу для польських юнаків. Просив побачитися з вами та поговорити про цю справу. Чи направду вам доручено вести таку справу?

– Так, доручено, – скупувато кинув молодик, а сам думав:

«Чув я, що цей юнак вчився військовій штуці десь закордоном… не дурно й чуба завів добрячого. Може, й направду козак, бо береться добре… Попробуємо!»

А вголос мовив:

– Я хотів би знати, чи бачили ви таку високу школу для польських юнаків?

– Не бачив, але хотів би подивитися, що то за школа, де роблять вербунок і чому там вчать. А може б, і ми щось запозичили, бо то дуже шляхетна справа.

– Хочете побачити польську військову гімназію? Вона недалеко, і я беруся сам показати і навіть розказати дещо про таку школу, якою опікується сам пан генерал-губернатор, колишній король Польщі…

– З великою охотою подивлюся…

Обидва направду швидко дісталися до тої польської військової школи. З дозволу пана директора вони оглянули не тільки будівлі школи, а й устаткування, майдан для муштри, класи, навіть були на екзерциціях. Пан Довгополий дивувався. Йому дуже припало до серця все: і дисципліна, і статут, і добірна наука, а найпаче старанно й по-мистецькому складені підручники, найпаче з історії Польщі, її минулого блиску й моці, її лицарства, пишності та пильнування кордонів від небезпечних сусідів. Пан директор пояснив, що з того військового закладу вже вийшло кілька десятків молодих, добре навчених старшин, в деяких польських легіонах вони вже перебрали до своїх рук команду. Старшини ті всі з польської шляхти, тої шляхти, що радо віддавала своїх дітей саме до цього військового закладу, де перш за все вихователі прищеплювали юнакам жертовну любов до коханої ойчизни. Заклад так і зветься – «школою рицежів». Кожен кадет врочисто присягався добре сприймати науку, бути цнотливим, не кривдити товариства, добре пам’ятати, що заклад уфундовано коштом польської шляхти і всього польського поспільства. Отже, мусять боронити свою солодку ойчизну від лютого ворога – москаля – не тільки до останньої кулі, а й до останньої краплини свого життя.

Пан Довгополий заглядав до «школи рицежів» ще кілька разів, розпитував, нотував, писав на дозвіллі свої висліди. Багато приділив уваги корпорації навчителів: всі вони були військовики, багато було з самої Польщі, дехто був і з самої Франції, всі добре обізнані в різних галузях науки. Були навіть дисципліни з хірургії та як ходити біля поранених.

Молодий гінець тепер часто говорив з паном Штейнфлітом, який, між іншим, сказав, що хоче заснувати такий учбовий заклад за зразком польського, заснованого екс-королем Польщі Станіславом Лещинським в Люневілі.

Він сказав:

– Ви, пане, бачили нашу школу підлітків. Ці підлітки мусять осягнути військову науку вже в закладі для кадетів. Будинок і всякі споруди вже є, але, можливо, наука не скоро ще розпочнеться. Питаєте – чому? Тому, що бракує студентів. Тим часом ми мусимо мати їх завжди невичерпне джерело. Війна Франції з Пруссами відібрала у нас шефа цієї установи, певне, на короткий час. Але все ж загальмувала святу справу. Правда, є вже всі ознаки, що війну скоро буде укінчено. Я теж скоро поїду туди, допомогти пану гетьману на Рейні. Але справи святої не кинемо! Як правдиві патріоти вважаємо, що й тут, у Люневілі, мусимо стояти на передових лініях.

– Якої допомоги ви хотіли б від мене? – питав гінець, вкрай зацікавлений дивоглядним ділом.

– Мусите допомогти зробити вербунок молоді для нашого учбового закладу, – просто мовив пан Штейнфліт. – Навчителів маємо. Я вже подбав за це: десятків зо три вже набрав, аби було кого вчити. Час скоро збіжить, і молоді швидко стануть біля наукового закладу! Поміркуйте про це… Згода?

– Згода! – утиснув руку молодий беручкий гінець. – А все ж діло таке, що потребує часу і великих грошей. Знаю, старшини наші ненавидять москаля, це дуже улегшує вербунок… Але сам не підійму справи: сил не вистачить. Бо як-не-як, а людина я нова в Гетьманщині. Отже, мушу добре заприятелювати з тими старшинами, які вважають себе щирими патріотами та хотять добра поспільству не на словах, а на ділі…

– Цілком розумію і навіть прошу не хапатися, щоб не зіпсувати справи: вербунок можна робити малими порціями… А може, прийде час, і вся Гетьманщина сама дасть собі раду… – говорив у задумі пан Штейнфліт.

– Дай Боже нашому теляті вовка піймати… – вже дражливо озвався пан Довгополий. – Поки що пождемо укінчення війни з пруссами. Скоро їдете до пана генерала?

– Учора дістав вістку, добру вістку про баталію під Бергеном. Там наш патрон бився по-козацькому й дістав високу нагороду від самого пана короля. Просить приїхати і замінити мого брата Карла – він при нашому генералі ад’ютантом. Отже, мушу виїхати на цім тижні, і то негайно. Прошу вас, пане старшина, заждати брата мого: він мусить приїхати сюди… Привезе, мабуть, багато різних новин. Вам теж годилося би послухати, а може, буде ще й таке, що знадобиться для нашого спільного діла, святої справи.

– Добре, добре… Я поживу ще тут, скільки покаже справа, бо хочу як слід подумати, в який спосіб затягти якнайлегше до нашого корпусу кадетів молодих шляхтичів з Гетьманщини. Справа варта того, щоб потрудитися.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 252 – 255.