6. Смертельна рана Григора Орлика
Микола Лазорський
І раптово прошуміла буря, грізна, невблаганно-сліпа, жорстока і злорадна… В тихому, напівмертвому палаці несподівано пролунав дикий, нічим нестриманий і розпачливий зойк, зойк той, немов жахливий біль конаючого серця, прокотився-пролунав по всіх залах замку, безлюдного й понурого сьогодні, як ніколи.
Всі, хто жив тут, заметушились, забігали, немічні й безпорадні. Кожен пошепки питав одне одного, що сталося… Й у відповідь пролунало одне-єдине слово: «смерть!» Слово жагуче, слово, яке раптово обернуло життя того осамітненого палацу в моторошне пекло великого лиха, що впало, як сніг на голову, на тиху обитель, далеку від бурхливого життя пишного Парижа.
До палацу, як буря, примчав блідий і вкрай збентежений молодий граф Пилип Штейнфліт. Він привіз громовицю-новину про смертельно пораненого генерала Григора Орлика. Сталося це в бою під Мінденом, в бою з пруссами…
– Він ще живий? Його везуть сюди, до коханої дружини?
– О ні! Він уже мертвий, він… кілька день похований лежить у далеких чужих землях на місці бою під тим же Мінденом. Поховано його як рицаря-вояка на берегах широкого Рейну.
– Маленька надія козацького народу, й та потонула в річці чужого краю, – думав з гіркотою пан Довгополий, втопивши очі у вікно; там, за вікном, лютував холодний осінній вітер й скажено гнав у безвість мертве, все в золоті, листя з парку до сусідніх ланів.
У покоях графині Єлени Орлик-Дентевіль зловісно тихо. Тільки без шуму раз у раз відхилялись двері, й без шуму миготіли тіні лікарів, сестер-самарянок… Незмінні подруги господині, засушені іммортелі, скам’яніло-прекрасні дами королеви-черниці, усі герцогині: Габріела Віллар, Марія Люйн, Анна Флері сидять без руху біля прибитої горем графині Орлик-Дентевіль й раз у раз, як піфії, бурмотять щось невиразне, дивляться з великою тугою на кохану Єлену в подушках, з компресами на голові й ногах.
Сюди не вільно нікому зайти, і навіть прекрасна Бася Штейнфліт та ще зичлива до всіх Марта Дзаржановська – дві рідні сестри гордого забитого в боях пана генерала – сиділи кожна в своїх покоях і гірко оплакували того, кого так палко любили й більш, як хто інший, знали його юнацькі мрії, а в дозрілому віці плани прийти в Гетьманщину звитяжцем та миротворцем. Нині вони навіть не знають місця, де саме поховано тіло великого українського патріота.
Кожен тут сумував, ридав і молився лише на самоті. Не було кому звіритись, не було в кого відзискати ласки та поради. Кожен самотою шукав порадоньки в гіркій думі-журбі й хилився долу до землі, ставав навколішки й молився за спасіння душі померлого чесною смертю в бою з ворогом пана-рицаря, молився за здоров’я болящої раби Божої Єлени, молився за спасіння дому цього від всякого зла й напастей. Молився за те, щоб пан Бог привернув спокій і мир тихому цьому закутку прекрасної Франції.
Довго так тривало, й не знати скільки часу треба було б на втихомирення цього зажуреного куточка Божого світу.
Але з бігом часу «все йде, все минає…»
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 258 – 259.