2. Призначає євнуха
Микола Лазорський
Малий син Роксоляни Магомет нажив собі ворога ще з пелюшок: при дворі жив і ріс принц Мустафа, син Сулеймана від першої жінки Фатьми. І хоч тої матері він ніколи й не бачив, та все ж був під доброю опікою рідної бабуні старої султанші Гальшки. Ця бабуня й уся обслуга упадали біля принца, дивились на нього, як на правдивого наслідника султанату, та й сам принц змалку звик до тої адорації. Але суворий Сулейман любив Роксоляну, та всі бачили, і з тим він ніколи не крився. Любив і свого первенця – сина Магомета і явно віддавав цьому малому принцу преферанс. Це теж бачили всі, і це дуже тішило Роксоляну: в усяких, поки що дріб’язкових, справах вона завжди брала гору, були навіть випадки, коли вона тамувала войовничий запал султана, тамувала лагідно, вміло, так, як наказувала те їй лагідна її вдача. Допомагала деякою мірою й Оксана. Оксана жила при Роксоляні, як її подруга та компаньйонка. Так хотіла Роксоляна-султанша, і султан не перечив, вбачав тут лише жіночу примху, не шкідливу, бо, мовляв, не стояла йому на заваді. Але те так лише здавалося, направду ж було трохи інакше: Оксана Барат при Роксоляні-султанші набула значно більших прав та обов’язків. Так, вона зовсім відійшла від гарему і вже не цікавилася ним: не знала вже того тоскного підневільного життя та його мізерних клопотів. Тому й швидко забула про тих красунь, які зранку й до ночі нудилися та не знали, куди себе діти і як позбутися того ледачого життя, накинутого їм злою долею. До всього й султан змінився: занедбав свою сексуальну забаву, навіть закинув і ту двадцятку панночок небуденної краси. Складні державні справи й родинне життя відтягли його й зовсім від хворобливих забавок, притаманних лише Орієнту.
Оксана Барат в новому оточенні дістала й більше прав на своє, особисте життя. Через Роксоляну дістала нового фірмана на вільний вихід до міста без будь-якого контролю двірцевих шейхів та беїв. Євнух Мустафа давно вже не показувався в султанському палаці; адже ті дві полонянки тепер мали право не тільки не слухатися його, ба навпаки, вони мали право нагримати на нього або скаржитися самому султану. Тому він тільки поглядав здалеку на той палац та хитав головою:
– Зробив багато Мустафа для одалісок, багато добра, – бурмотав він, зітхаючи. – Тепереньки бач чого доскочили… тепереньки не хотять й дивитися на бідного Мустафу…
Але він помилився: Роксоляна не забула старого доброго Мустафу. Вона бачила, як йому вже важко наглядати за тими осоружними гаремними панночками, й дуже хотіла будь-чим полегшити його життя. У всяких таких справах вона йшла до султана, не питаючи нікого, що було теж великою новиною в султанському палаці. Кланялась пану султану, притуливши долоню до лоба за етикетом, тоді сідала в м’яке крісло, її крісло, бо на килимах по-турецькому не хотіла сідати.
– Мій пане! – казала вона султану, коли той спочивав на подушках й палив кальяна. – Мій пане! Мустафа євнух вельми старий…
– Так, степова квітка, старий, – пускав він хмари охолодженого диму.
– Слід би йому спочити, бо не встежить він за тим гаремом… Куди йому!
Султан хитнув головою:
– Що ж зробиш, серце, всі постаріємо… – зітхнув він.
– Відпусти його, мій пане, на спокій: адже він заслужив того.
– А кого я поставлю натомість, га?
– Постав євнуха Абдула молодого або Гірея, той ще моторніший…
Через місяць по тому меткий Гірей вже по-господарському поглядав на гаремних панночок, а Мустафа жив на найкращій вулиці міста й дякував Аллаху за велику таку милість до нього султана та султанші. Про таку сердечну опіку над ним самої Роксоляни Мустафа довідався від Оксани. Зате й Оксані старий євнух старався догодити як міг: він почав раз у раз проводити Оксану до церкви й назад до палацу найпаче увечері:
– Бо тут ходити увечері небезпечно, – говорив він їй, обережно переводячи через калюжі після дощу. – Тут увечері часто бродять оті шайтани яничари… гм… сама знаєш, що то за башибузуки: пограбують і заріжуть. А зо мною не страшно: всі ці гяури добре знають мене і бояться, бо я ж султанська персона!