8. Смерть візира Ібрагіма
Микола Лазорський
Султан, хоч і не хотів розпитувати старого євнуха, все ж в останній момент покликав його для легенького допиту. Наляканий Мустафа земно кланявся і все розказав так, як говорив уночі Оксані, й султан вже не міг витягти від нього й слова – він тільки охав та кланявся. Султан з свого секретного креденця мовчки витяг кілька золотих. Передаючи гроші, він зичливо сказав:
– Ти добрий до мене, Мустафа. За вірну службу дарую тобі ці гроші, коли ж той старшина з одчака знов прийде до тебе в гості, розпитай більш, чого хоче Ібрагім… Тоді йди до мене.
Мустафа кланявся, сяяв від щастя й задкував до дверей.
Другого дня надвечір наказав великому візиру Ібрагіму приїхати на кейф і таємну військову нараду. Сторожкий і хитрий візир прибув вчасно з поклонами і жестами рабської покори. Його всадовили в подушки, як високого гостя, але Ібрагім все ж був стурбований, коли в дверях побачив того старого лікаря з білою бородою, що лікував принца Магомета. Правда, лікар тільки майнув десь, як марево, і візиру навіть здалося, що він помилився. Згодом він розпогодився й уважно слухав, що казав йому султан, а казав він йому про новий похід на клятий Відень.
– Минулого разу мені не пощастило з тим Віднем, – зітхав султан. – Аллах не дозволив мені святкувати перемогу над гяурами.
– Треба надіятися, що цього разу Аллах не відверне свого лиця від правовірного великого султана й дасть своє благословення на перемогу, – влесливо говорив візир, ковтаючи солодку каву з малесенького коштовного горнятка.
– Так… гадаю… – в задумі говорив султан. – Мене навіть запрошує на той герць франкський король Франциск І .
– О! – направду здивувався Ібрагім.
– Так, – бундючно мовив Сулейман й дістав листа з-під подушки. – Король пише, що у нього безнастанні чвари з сусідом Карлом V. Обіцяє всяку допомогу, але я можу все те використати лише для себе. Я не дозволю нікому втручатися у мої справи й розторощу ворога своїми силами. Отже, хочу зараз знати, якими силами можна було б зробити таке слушне діло і чи можна довірити яничарському одчаку дуже велику справу.
І він втопив очі в пухку твар великого візира. Той звузив очі так, що султан побачив лише дві вузькі щілини, як у заспаного кота.
– Напевно скажу, що ваша величність, може хоч і зараз виступити в похід на тих гіпокритів-гяурів. Яничари, я твердо знаю, готові битися так завзято, як колись билися їхні предки на Косовому Полі під прапорами славного султана Мурада І, вони знищать і тут бундючного ворога. Треба за всяку ціну скористати запросини франкського короля, але скористати лише на славу Аллаха і всієї Туреччини.
Сулейман слухав уважно: чим більше підлещувався великий візир, тим більше він йому не вірив. «Гіпокрит», – думав султан, а вголос мовив:
– Тоді ясний пан мусить передати від мене шефу одчака наказ мій: бути напоготові до походу. Завтра зберемо нараду кіайї (штабу). Великого візира призначаю головним шефом цього походу… Штаб мусить заготовити листу полків, одчак теж… Я… теж поїду, хочу бачити, як будуть битися з гяурами наші яничари, нащадки Мурадових вояків.
Коротенька ця нарада тривала недовго. Щасливий візир від’їхав до свого палацу з райдужними мріями: адже і йому видавалося, що Аллах благословить і його на цей похід великою ласкою. Тільки час від часу його все ж лякала тінь бородатого лікаря: він напружував пам’ять і ніяк не міг твердо сказати – бачив він того лікаря чи то тільки приверзлося йому.
Другого дня він не міг приїхати до султана з листою, як то було призначено самим султаном: гінець примчав до палацу з вісткою, що великий візир занедужав. Ще через день султан послав свого гінця, але гінець нічого не привіз, тоді розгніваний Сулейман послав наказ негайно їхати великому візиру до султанського палацу на нараду кіайї. Минула ніч, і тільки вже на третій день аж кілька гінців привезли султану страшну новину: великий Візир Ібрагім помер в ліжку несподівано від крововиливу в голову.