7. Роксолана остерігає Сулеймана

Микола Лазорський

Роксоляна відхилила двері до малого Магомета: там були покоївки, лікарі, їхні помічники та всяка обслуга – люди, перевірені самим султаном. Принц сидів у ліжку й весело щось щебетав. Мати так і кинулась до сина.

– Як ти… як ти… – вона говорила неясно і, вся в сльозах, обіймала сина.

– Прошу, сонце турецької держави, не хвилюватись, – говорив турок – лікар, він же й муедзин, з сивою як сніг бородою. – Принц у доброму здоров’ї. У нього невелика застуда, треба лише поберегти від протягів: на ранок принц буде веселий і щебетатиме, як жайворонок.

І лікар земно вклонився.

– Ти здоров, у тебе нічого не болить? – допитувалась мати, пригортаючи до себе принца.

– Так, матусю, у мене нічого не болить…

Роксоляна втихомирилась, дала лад обслузі, наказала нікого, нікого не пускати до покоїв принца і з легким серцем пішла до самого султана. По дорозі роздумувала і так і он як:

«Може, Оксана наплутала, – думала вона, – може, набрехав той євнух: ці турки такі, люблять оббріхати людину, аби дістати золотого червінця! Ну та все ж остерегти султана годиться, як то кажуть у нас: маслом кашу не попсуєш. Треба остерегти, а то він надто байдужим став: може, старість насідає…»

Вона мала право відвідувати султана навіть в часі, коли він брав свій кейф, але для дружини султан зробив вийняток. Роксоляна спокійно вступила до покоїв великого Сулеймана, спокійно віддала респект низеньким поклоном і тихо вмостилася в своє крісло: на ковдрі ніколи не сиділа – це теж була його уступка правдивій султанші.

– Мій пане! – мовила вона тихо. – Маю щось сказати.

– Я слухаю уважно мою степову квітку.

– Великий візир Ібрагім – небезпечна людина, і я хочу просити мого ясного пана пильно придивитися, до свого хитрого слуги.

– Кому він загрожує? – питав султан, кладучи чубука на велику фарфорову миску, повну рожевої пахучої води.

– Загрожує самому великому Сулейману, моєму пану й володарю всієї Туреччини, загрожує нашому малому насліднику Магомету та його матері Роксоляні.

– Що хоче робити мені й мойому насліднику принцу Магомету?

– Хоче за допомогою яничарів усунути силою ясного мого пана з султанства, забити малого наслідника принца та поставити на султана твого старшого сина й сина померлої Фатьми – Мустафу.

– Де, степова квітка, чула таке й від кого?

– Чула… ще вчора почула від старого нашого вірного слуги євнуха Мустафи… Клявся тінню пророка й цілував святого корана… Коли мій пан не йме тому віри, хай спитає самого євнуха.

Великий султан знов упхав до рота чубука й мовчки тяг тютюн. Довго мовчав. Нарешті тихо кинув:

– Добре, що сказала… добре… Йди до покоїв, я подумаю.

Але Роксоляна так не хотіла йти до своїх покоїв: вона підвелась і грізно зсунула брови, її вже ніщо не лякало:

– Я не хочу, щоб той Ібрагім так легко занапастив мого сина, наслідника великого Сулеймана. Коли він ще сюди прийде, я сама відрубаю йому голову ятаганом, – гнівно мовила Роксоляна, вже держачи в руках короткого ножа. – Я не хочу, щоб тут, у палаці, заводилися при мені криваві чвари, як то так часто траплялося тут до мене… Прошу ясного пана вжити крутих заходів, поки ще не пізно…

– За це люблю тебе, правдива козачко… Зроблю все, що треба, перевірю сам. Йди до покоїв й не суши голови зайвою гризотою!