5. Змова на Сулеймана

Микола Лазорський

Старий Мустафа присвічував ліхтарем у темних завулках й тихенько бубнив:

– Серце, Оксано! У мене вчора був знатний бей, один такий старшина з одчака… Ти мене слухаєш?

– Так, слухаю уважно… Присвіти ось тут… І що ж той бей говорив?

– Той бей говорив, що на цьому тижні його відвідав сам великий візир Ібрагім… Он що!

– Мабуть возив султанського келата?

– Ні, такого він не робив, а тільки просив дати на якийсь час три сотні яничарів, правдивих башибузуків, таких, що не бояться нічого в світі й нікому не потурають.

– Нащо ж вони йому знадобилися, адже є своя гвардія?

– Гвардія такого діла не втне, і їй не можна доручати таких важних справ.

– Які ж то справи?

– Йому бач треба говорити з самим султаном без свідків.

Оксана нашорошилась. Вона уповільнила ходу й пішла пліч-о-пліч із старим євнухом.

– Хоче зробити криваву розправу? – питала пошепки. – Присвіти, Мустафа, отой темний закуток: наче майнула тінь.

– Ні, там нікого немає, я стережусь добре, очі ще бачуть непогано. Хоче ніби примусити султана добровільно зректися султанства для старшого султанського сина.

– Якого? їх там декілька.

– Для того, якого звуть так, як і мене.

– Гм… а коли не схоче султан так робити, що буде?

– Та вже відомо що: яничари зроблять своє діло, і султанське місце спорожніє, його тоді посяде Мустафа-син.

– Але там же є ще наслідник: Роксоляни синок малий.

Євнух мовчав.

– Роксоляни синка теж можуть приспати, – нарешті мовив він і загасив ліхтаря: вони вже підходили до палацу.

– Ти відкрив жахливу таємницю, Мустафо! Дякую щиросердечно, тебе ніколи не забуде султанша, вір мені.

– Відкрив тому, що люблю дуже Роксоляну: вона все зичила добра, я теж зичу їй добра, те знає сам Аллах.

– Те, що ти сказав, я передам їй негайно.

– На те й передаю таку недобру новину, щоб вчасно запобігла лиху.

– А коли покличе тебе сам султан, не зречешся того, що оце казав?

– Клянусь тінню пророка – не побоюся ще раз сказати вже самому великому султану, бо він мій доброчинець.

– Ще одно: нащо оцю таємницю відкрив тобі старшина з одчака?

– Бо тільки я знаю добре, що діється у палаці, хто береже того палацу, того султана і всю його родину.

– Ти… ти ж не казав тому старшині, де двері до султана та його дружини? – шепотіла налякана Оксана: їй нетерпеливилось й хотілося зараз бігти до своєї коханої бранки, але була ніч і треба було якось діждатись ранку.

– Хіба Мустафа втеряв глузд, щоб казати таке. Сказав, що в палаці давно був, на покою я і вже нічого не знаю. Але великий візир не такий, щоб кинути цю згубну справу. Правда, він ще не квапиться, чогось вагається, та все ж чорні думи не кинули його і, мабуть, що ніколи й не покинуть: він навіть мріє порізати всіх принців-наслідників та самому вмоститися на султанство. Передай султанші, щоб стереглась сама й остерегла великого Сулеймана від нещастя. Передай і то швидко остережи, щоб, бува, не спізнилася: Ібрагім хитра собака і робить все навально, я його добре знаю!

І Мустафа круто завернув за ріг до своїх покоїв.