Граф на Габсбургу

Антін Могильницький

Балада, переклад з Шіллера

В царській столиці, в місті Аквісграні,

Престіл монархів граф Рудольф засів,

І там в світлиці чесній, стародавній

Вінчання свого празник гучно чтив.

Розносив страви Рена палатин,

Чех лив добірних подостатком вин,

А електори, сім в повнім числі,

Як коло сонця ясні звізд округи,

Ставши готові царю до услуги,

Уряд свій чесний ісповняли всі.

Підсінь окружна повна як набита,

Гостей охочих наповняв ю лик,

Радісні пісні і «многая літа»

Мішались гучно з хорами музик.

Бо місце лютих безцарствія звад

Зайняв вже мир і пожаданий лад;

Судія жезлом вкріпленої власті

І словом правди на земли владав.

А охорону від гордих напасті

Слабший і тихий достаточну мав.

Тоді, піднісши золотий пугар,

З лицем веселим так промовив цар:

«Красний цей празник, і учта премила

Чувством утіхи серце наповнила;

Але ще-м півця оком не доспів,

Щоб небес струєв груди напоїв.

На крилах пісні підніс мя до раю.

Бо що-м з дитинних літ ще полюбив,

Чим скрань рицарську при учтах здобив,

Того днесь в царській палаті бажаю».

Тут межи князів всесвітлий совіт

Виступив півець в поважній сукмані,

Сивий як голуб, з числа многих літ,

Але ще з силов молодця в органі.

«Знаю, що в струнах звук солодкий спить,

Півець утіхи і любощі чтить,

І вихваляє, що красне і гойне,

Що серце прагне, чого ум бажає;

Але як моя пісня відгадає,

Що в день вінчання царя єсть достойне?»

«А хто ж співцеві піти повелить?» –

Рече цар усти, повними весілля, –

«Півцем пан більший від мене рядить,

Несподівана вотхновеній хвиля.

Бо як не знаємо, звідки ся взяв

Вихор, що тихий прадух зволновав,

Відки вод нори в глибинах повстали –

Так вітій пісня з внутр походить вся

І чувства сонні будит до життя,

Що досі в серцю непонятно спали».

А півець, взявши солодкий ручай,

Зачав звук пісні з струнами мішати:

«З двора на лови їхав рицар в гай,

Щоби шибкої дичини дістати.

За ним ніс хлопець сайдак, повен стріл,

А скоро бистрим коником вступив

На замаєне цвітом оболоння,

Голос дзвінка ся о слух му відбив,

З тілом Христовим єрея стрітив,

Дяк на переді свічу ніс в долоні.

А граф низенько к землі ся схилив,

Склонив з покоров голову відкриту,

Щоб правов віров достойно почтив

Того, що справив спасеніе світу.

Але пливучий потік серед нив

З берегів вилив від вчорашніх злив

І подорожним клав великі тами.

Но єрей тайни зложив на обліг,

Зачав обув’я іззувати з ніг,

Щоб перебристи босими стопами.

«Що хоч чинити?» – граф му на зостріт.

А він здумілий так му повідає:

«Спішу до мужа, що хорий лежить,

Душі посилку усердно бажає.

Але прийшовши над потока брід,

Де була кладка, ледве виджу слід,

З повені волнов мусила поплисти.

Отже щоби-м ще спасенія часть

Заніс слабому, нім духа віддасть,

Спішу чим борше босо перебристи».

Ту ж граф всадив го на свого коня,

Подавши в руки злотисті зубила,

Щоб ніс слабому хліб спасенія,

Доки спосібна хвиля не уплила.

А сам на служки коника усів,

І хутко далі на лови займив.

Єрей, щасливо доповнивши ходу,

Тихо, смирненько, рано скоро світ,

Коня вертає графові як слід

З краснов подяков за таку вигоду.

«А сохрань Боже! як же би я смів», –

Рече му рицар покорними слови, –

«Коня, що мого творця вже носив,

Знову сідлати на бої і лови!

Сли на свій хосен не возьмеш го ти,

То го услугам церкви посвяти.

Бо я го тому в жертву відступаю,

Від кого славу і багатство все,

Душу і тіло і само життє

В незаслуженій даровизні маю».

«Най же вам Господь стокрот заплатить,

Той що немощних молитви приймає,

Так вас в сім житті і в будущім чтить,

Яку честь нині від вас відбирає!

Кожний ваш красний і рицарський чин

Голосний світу з швейцарських країн.

Шість доньок гожих як світи весняні –

Най же їм красна доля буде всім,

Най вінців царських шість внесуть вам в дім

І процвітають в сотне покоління!»

Цар ся на те задумав глибоко,

Спімнув случаї уплинувших літ,

І поглянувши півцю ближче в око,

Відгадав зараз, що та піснь значить.

Бо з лиця вздрівши, що той сам єрей,

В радіснім оці сліз рясненький здрій

Закрив полами пурпуровой шати.

Всі поглянули на лице царя,

А в нім пізнавши того рицаря,

Зачали промисл божий величати.

* * *

Віщого півця натхнені слова

Шосте століття славно доповняє,

Бо вінцем царським стрійна голова

Вже в поколінні десятім сіяє.

Габсбург той сокіл під сонце ся взбив

І многі роди обняв тінню крил,

А в лютій бурі, в волнованні строгом,

Як серед моря кріпость з твердих скал,

Неізрушимо в побіді стояв,

Доки як Рудольф поступає з Богом.

Вже уста півця шістсот літ мовчать,

Котрі пророчим духом піснь співали,

А в цілості ще стоїть союз свят,

Хоть люті волни на нього повстали.

А сли жезл правди, щирість і любов

І надаль зв’яже народи з собов,

Незадавнілі права з рук природи

Уділить щиро, як дітям отець,

І вплете в чесний прадідів вінець

Цвітки свіженькі розумной свободи –

Тоді най буря вкруг скали кипить,

Піна розпирсне – скала ціла буде,

Бо престіл милість людів укріпить,

А найсильніша кріпость – вірні груди!

І як Запольї, Вальдштейн, Фридерик,

Сулейм, Ракоці, Бонапарте зник,

Так півець віщу піснь повторить нині:

«Чей красне діло із Рудольфа рук

Благодать зіллє на поступки внук,

Засоромляться Кошут і Мацціні!»

Примітки

Надруковано в журналі «Зоря галицька», 1849 р., т. 2.

Аквісгран – Ахен (Aachen), місто за Рейном, де в давніх часах коронувалися німецькі королі.

вінців царських шість – Рудольф видав три доньки за королів, а три за (пануючих) князів.

Послідуючі три строфи се додаток Могильницького до балади Шіллера.

Заполья – воєвода семигородський, спорив з австрійським архікнязем Фердинандом о угорську корону (1526 – 1538).

Вальдштайн – Альбрехт Валленштейн (1583 – 1634), полководець Священної Римської імперії, якого імператор підозрював у зраді.

Фридерик – Фрідріх 2-й, король пруський, що воював з цісаревою Марією Терезою.

Сулейм – Сулейман 2-й, султан турецький, завоював Угорщину і облягав Відень (1529 р.), але безуспішно.

Ракоці – Франц 2-й, князь семигородський, бунтував проти Австрії і оголосив 1703 р. Угорщину незалежною державою, але побитий мусів утікати за границю і умер на чужині.

Бонапарте – Наполеон 1-й, цісар Франції.

Мацціні – борець за визволення Італії, в березні 1848 р. очолив повстання проти Австрії в Мілані.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 375 – 380.