Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Панас Мирний / Інші твори / Пригода з «Кобзарем»

Пригода з «Кобзарем»

Панас Мирний

[Частина друга]

Через тиждень Марта знову була пристановлена до мене. Я раділа, щебетала їй усячину, бажаючи її розворушити, на розмову зняти, та вона більше одмовчувалася або коротко та одразу мені одказувала; була завжди сумна, задумана, до діла не бралась, як раніше, від людей тікала. Все їй бажалось бути самотою, а як на самоті, то більше сидить, стуливши безнадійно руки, та раз поз раз глибоко зітхає, а іноді гірко-гірко заплаче і почне сама з собою про щось шептати: «Ну вже ж! ну і вже жі хіба не я буду!..» Більше всього вона злюче шептала.

– Що то ти, Марто, кажеш таке – вже та вже? – попитала якось я.

– Швидко постарієтесь, як усе будете знати! – неприємно одказала вона мені і мерщій вийшла з хати.

Одначе я все-таки не кидала надії, що усе те згодом угамується, Марта заспокоїться, стане давньою Мартою, такою, як і колись була. Тоді я випрошу у папи «Кобзаря», і знову почнемо ми читати його, упиваючись, як і раніше упивалися. Раз якось я їй сказала про це.

– Не треба! – одрубо одказала вона.

– Чому? Хіба тобі став не любий «Кобзар»? – питаю її.

– То книжка нещаслива… одно нещастя наносе, – якось задумано одказала вона.

Ті слова Мартині мене дуже вразили тоді, та мені не хотілося надавати тому віри, бо «Кобзар» так уподобався мені. Я все сподівалася, що те лихо, що окошилося на Марті, минеться, забудеться, як усе на світі минається і забувається, і Марта знову стане такою близькою до мене, як і була, і ми заживемо з нею по-давньому. Так я гадала і сподівалася, а швидко лучилося зовсім інше.

Ще поминув тиждень, минув і другий. Одного вечора, як мене одіслали спати, я дуже здивувалася, що не застала Марти у своїй хаті. Кинулась було її погукати. Тільки що до дверей добігла, аж ось і вона на поріг, тільки чогось здалась мені якоюсь чудною: на обличчі міниться, то зблідне, то стане червона, очі горять, очі якось стовбура дивляться, урозтіч розбігаються. Наказує мені швидше лягати спати, похапцем роздягає мене, а в самої руки тремтять, як черкнеться пальцями мого тіла – як крига холодні. Швидко вона мене уложила і зразу й сама лягла спати, закрившись платком з головою.

Не встигла я ще й зігрітися під теплим коцем, аж почула якусь біганину по хатах.

– Марто, що то? – підводячись, спиталась я.

Марта не озивалась, неповорухно лежала.

А трус та біганина все більшали. Побіля дверей моєї хати хтось промчався, це знову назад вертає.

– Де? Що? – чую голос папин. – Тихше, щоб дітей не налякати! – наказує він.

В одну хвилину я вискочила з постелі і побачила у вікні якийсь червоний світ. Крізь тонку запону він так і миготів перед моїми очима.

– Марто! – не своїм голосом гукнула я.

– Чого вам? – ліниво зводячись, спитала вона.

А тут якраз мама убігає.

– Ти, Лідочко, не спиш? Лягай, моя голубко, лягай та спи.

– Чого ж то така біганина? – питаю.

Через який там час вернулась і Марта.

– Що то горить? – попитала мама.

– Та то… отой… катю… – та й затнулась.

– Хто?

– Тришкина хата, – одказала похапцем Марта.

Мама любила Тришку і як почула, що то з Тришки почалася пожежа, то мерщій вийшла довідатись, що там і як.

– Спіть, панночко. Уже пожежу забили, – сказала мені Марта і мерщій стала укладатись спати.

Я лягла і швидко заснула.

На другий день всі в домі шепталися, що Тришку хтось підпалив, бо пожежа почалася зоколу, з глухого кутка стріхи. «Щось видно мстилося, хотіло, щоб він там наложив і душею, бо і двері знадвору підперто кілком», – гомоніли в домі люди, вишукуючи винуватого. Тришка то ледве вискочив у вікно, через те тільки не згорів, гукав, що він догадується, яка шкодлива кішка там походила.

– Та невже кішка? а може ж кіт? – казав йому своїм охриплим голосом Гарасько.

– Ні, кішка. Та ще й таранкувата! – плескав Тришка. – Нехай лише попадеться вона мені удруге в руки – жива не вийде з конюшні! – нахвалявся він.

Я догадувалася, що то він, кажучи, натякає на Марту, бо у дворі нікого більше не було таранкуватого, тільки одна вона.

– А як ти помиляєшся? – питає Гарасько.

– Ні, не помиляюся… Душа чує, і серце чує, тільки доказу нема, – одказав сердито Тришка.

Того ж таки вечора я похвалилася про те Марті. Вона вся так і затіпалася та в сльози. Поки я й не заснула, вона все плакала.

На ранок, як я прокинулася, її вже не було біля мене. Глаша, одягаючи мене, сказала, що папа звелів мені, як устану, зараз прийти до його.

Нарядившись, мерщій я побігла до папи.

– Слухай, дочко, – спокійно почав він. – Я Марту твою одправив на село. Вона небезпечна. Коли б ще й тобі чого не заподіяла. Не жалкуй за нею, Глаша не гірше від неї буде служить тобі. А їй, певне, краще буде на селі, там вона швидше заспокоїться.

Що мені було казати на те папі? Я не могла йому перечити, бо й сама бачила, що вже не ждати мені від Марти вірності слуги, хоч мені було її дуже жалко… «І все те почалося з тієї книжки, – думала, – все те вийшло через того «Кобзаря». «То нещасна книжка, що одно нещастя приносе!» – пригадалися мені Мартині слова, і якийсь непевний страх обняв мене. Я боялася, коли б та книжка не нанесла ще якого нещастя.

Так воно і сталося, хоч не швидко після того, а все ж сталося.

Увосени того ж таки року нас з братом одвезли у губернію, мене оддали до інституту, а його – у корпус. Сумно нам було обом кидати свою рідну оселю, де ми малими росли, гралися та стільки усяких радощів зазнали. Тепер кругом нас були одні тільки чужі, що не потурали, як то було дома, нашим бажанням та витребенькам. Навпаки, ми повинні були коритись усьому тому, що нам наказували, не розбираючи, чи доладне воно, чи недоладне. Повинні були вислухувати то докори старших над нами, то посміх, глузування та всякі прізвиська своїх товаришок та товаришів.

Мене, як тільки я вперше появилася поміж своїми товаришками і заговорила з ними, всі зразу ж нарекли хахлушкою за те, що я балакала простою мовою, та так я з тією назвою і переходила з одного класу у другий. Брат хвалився, що його дратували песиком «жучком» через те, що він був чорненький на волос, невеличкий зростом і швидкий, немов молоденьке сосчатко.

Від того було нам гірко та непривітно на душі, і як у неділю брат прийде було мене провідати, то ми не наговоримося з ним, сповіряючи одно другому своє пекуче горе. З якою ми радістю дожидали великого свята, от як різдво або паска, коли нас відпускали додому. А як доводилося їхати після екзаменів на канікули, то радощам нашим не було кінця-краю! Нас там дожидали і привітний догляд своїх рідних, і їх клопоти, щоб нас як слід нагодувати та усім задовольнити, а найбільше усього нас ждала там своя воленька – що хочеш, робити, чим хочеш, забавлятись. І ми, забавляючись, швидко забували про всякі незгоди в нашому малому житті, про сум і горе, цілком віддаючись дитячим утіхам.

Свята дитяча пора! З-за далекої далечини минулих літ, неначе з-під глибокої хвилі, того темного шатра, що зоветься життям, ти виринаєш тепер золотоперою рибкою, в’єшся у моїх думках щебетливою ластівочкою, усміхаєшся ранньою літньою зорею, милуєш очі цвітною веселкою! Та швидко для мене минулась та пора. Людське життя з його щоденними клопотами, з його горем та болем і всякими витребеньками лихої долі зрана почало турбувати мою голову, здіймати у їй інші думки.

На друге літо, як повернулася я додому, там тільки й галасу було, що про Кримську війну, таку криваву та таку задля нас нещасливу. Довелося мені бачити покалічених війною людей, і, жалкуючи їх, я сама собі міркувала: і нащо та війна? Навіщо люди вигадали її, щоб отак себе нівечити? Хіба ж не можна без неї обійтися? «Можнісінько!» – вирішувала я. Якби люди були добріші та держалися господнього заповіту не заподіювати другим нічого лихого, то й без війни обійшлося б.

Як минулася война, почали гомоніти про людську волю, спершу потаємно, а далі й прилюдно. Мама сердилася і всім казала, що не мусе того бути, не мусе така неправда вчинитися, а папа, навпаки, казав, що неправда у тому-то й є, що одні люди та другима володіють і не хотять їх за людей лічити.

– А як же нам тоді бути, як оте станеться? – гостро допитувалася мама.

– Якось-то призвичаїмся, – одказував папа. – Призвичаїлись з людьми, призвичаїмося і без людей.

– Що ж, ти сам будеш біля землі ходити та орати, а я біля печі стану правитися? – одно завела мама.

– А що ж? – одказував папа. – Як нікому буде, то й самому доведеться те робити.

– Ніколи я не буду чорнові роботи робити. Не на то мене родили, не для того готували. Ти мужичого заводу, то тобі й байдуже, а я?.. Краще смерть, ніж така наруга! – гарячилася мама.

Шкода мені було мами, якби справді заставили її біля печі поратись отими білими руками, та разом з тим спочувала я більшу правду і у папиних речах. Коли усі люди перед богом рівні, коли вони мають однакову душу, то як же можна, щоб одні та другими володіли?

І мою молоду голову клопотали думки, що як-то се сталося? звідки воно взялось? ким завелося? і як сього позбутися?

Не знаходячи на ці питання певного досліду, я, не знаючи, як вирішити їх, молила господа, щоб він так зробив, щоб і людям було добре, і маму лишила гірка доля самій клопотатися біля печі. Як це зробити, я не знала, мені бажалось тільки одного, щоб усім було добре, усі були задоволені.

Тим часом чутка про волю все більше ширилась, розросталася, з глухої чутки та таємних надій почала появляти перші ростки справжнього клопоту, як сю чутку і бажання кращих людей виконати, як так зробити, щоб і кріпакам розв’язати руки, і панів задовольнити. Було багато гомону про це, і в газетах почали писати, і на з’їздах радитись, і поодинокі люди списували свої думки і засилали їх у комітети та до столиці. Неначе після довгого сну люди прокинувшись, заворушились і всі разом загомоніли.

Звісно, що той гомін доходив і за муровані стіни нашого інституту. Як начальство не клопоталося про те, щоб ми одно своє діло знали – училися, а тим, що робиться за межами інституту, не цікавились, чутки про волю доходили до нас і в листах наших рідних, і наші покоєві розказували декому з нас про жадану волю, і добріших учителів ми самі запитували про неї. Дехто з їх одмовчувався, а дехто і розказував дещицю.

Ми самі поміж собою, як тільки зоставалися без догляду старших, здіймали річ про неї і на всякі лади обмірковували. Були у нас такі, що стояли проти волі, доводили, що як вийде воля, то кріпаки усіх панів переріжуть. Навпаки, були й такі, що прилучилися своїми думками до волі, бо сам Христос заповідав нам усіх людей, як братів, любити, усіх за рівних собі мати, а ми, не слухаючись того заповіту, людей позабирали в неволю та й верховодимо над ними.

– Хіба то люди – то звірюки! – гукали перші.

– Та ми ж самі і поробили їх звірюками, – одказували другі. – Хіба мало було таких панів, що своїми людьми торгували, у карти їх програвали, за собак міняли? Хіба б не озвірилися ми самі, якби над нами таке робилося?

Дуже гаряче ми стиналися поміж собою, вирішаючи оте питання про волю, чимало засилали усяких докорів супротивникам, надавали їм різних прізвиськів. Хто був проти волі, того взивали «сіятельними кріпосниками», бо такі більш усього були великого роду, грапівни та князівни, а своїх супротивниць дратували революціонійками. Іноді, бувало, так полаються, що одна половина класу по цілим тижням не говоре з другою, а зустрінуться де в тісному кутку, то й одвертаються одна од другої.

Я не тільки була за волю, а ще й найгарячіше од усіх говорила другим про ту велику неправду, що завели поміж собою люди.

– Від тебе, «хахлушки», нічого іначого не можна й ждати, бо від вас і гайдамаки вийшли! – докірливо шпигонула мене одна з подруг, дочка якогось московського магната.

– А ви з своїм Пугачовим скільки шибениць настроїли, щоб на їх людей тягати? – одказала я.

– З його й був такий же гайдамака, як і усі ваші бунтовливі Мазепи! – злюче одмовила вона.

– Оже між тими Мазепами не було таких божевільних катів, як ваш Іван Грозний, – дала я їй здачі.

Трохи не всі товарки привітали мене за це своїм реготом, а вельможна московка злюче замовкла.

Тоді я була у 3-му класі, а як перейшла у другий, то вийшла людям і воля. Всі дуже раділи тому, знайшлися такі, що десь добули царського маніфеста, потайно переписавши його, носили у себе на грудях, як яку-небудь «святощ».

З тією «святощею» вернулася я на канікули додому і дуже образила маму.

– Підожди, підожди, ось як минуться два роки, що призначені задля дворових на нас робити, то тоді побачиш, яка ото «святощ», що ти її тепер на грудях носиш, – з докором сказала вона мені.

– Чим би дитина не бавилась, аби не плакала, – якось сумно промовив на те папа.

Потім мені звеліли вийти, і я з другої хати чула, як мама казала папі:

– Що з неї буде? Що з неї буде? Отаке зелене, ще не зіп’ялося й на ноги, а отакими дурощами голову забиває! А ти не тільки її не здержуєш, а ще її підтримуєш: чим би не бавилась, аби не плакала?!

– А що ж ти зробиш? – спитав папа. – Минає час, як нас тільки панувати навчали. Нашим дітям доведеться самим становище поміж людьми добувати. Треба, щоб вони змалу знали, що їх у житті жде, – ще сумніше відказав папа.

– Бодай їм голови позакручувались, як вони отаке вигадали! – не знати кого кленучи, вигукнула мама і почала плакати.

– Годі, перестань, – казав папа. – Сльозами нічого не допоможеш. Ще два роки поживемо по старовині, а там?.. Життя само покаже, куди простувати. Як ми не будемо здібні до його – наверне воно нас своїм важким колесом, задаве… А може ж і ми на що-небудь здамося? Побачимо. Не загадуй, кажуть, на завтрашнє, воно само за себе нагадає і підкаже, як нам бути.

У тих словах папиних бринів важкий смуток та журба пекуча, і мені дуже жалко стало папи і мами. Я тоді вперше серцем почула, що людська воля то не одна тільки радісна звістка, якою ми її у інституті приймали, а дуже трудне, загрундзьоване діло, що тримається життя великої сили людей, одним несучи радість, а другим і горе. Що з волею само життя повинно стати іначим, задля нас, панів, гіршим, бо тоді нікому буде на нас працювати, а доведеться самим всяке діло робити. Мама не мала сили помиритися з отим новим життям і проклинала його, а папа хоч і не кляв, зате з якимсь страхом ждав його, думаючи не про себе, а більше про нас, дітей, як-то нам доведеться до того нового життя призвичаюватись.

Мені дуже важко було оте все бачити, про те довідатись. Щоб утішити себе, я сама собі дала зарік якнайкраще учитись, щоб рядом з першими скінчити інститута, добути не тільки спромогу, а й право самій других учити. Тоді я гадала – відкрию у своєму городі школу і буду тим хліб заробляти. Як папі та мамі ні з чого буде жити, візьму їх до себе, буду їх доглядати, своїми трудами годувати. Вони ж мене тепер годують, клопочуться про мене, а настане час – і я про їх поклопочуся.

Та думка була для мене така радісна, що я уже волі не боялася, а тільки й жила тією думкою, потайно від усіх нею себе утішала.

Минув ще рік. Я перейшла з другої класи у першу з нагородою.

Папа і мама, як приїхали мене провідать, бо тоді усіх, хто переходив у перший клас, додому на літо не пускали, дуже раділи, що я так добре учуся, і підтримували мене і далі так само учитися.

– Учись, донечко. Що змолоду набудеш – на старість усе здасться, – казав папа.

– Добивайся шифру! – раяла мама. – Шифр – то найперша нагорода, важна нагорода. Вона тобі дасть місце, хлібом буде годувати, бо як незабаром усіх мужиків пороблять панами, то нам тоді не сила буде вас содержувати! Хоч би самі як-небудь прожили! – додала вона мені сумно.

– Проживемо якось, – одказав на те байдужно папа. – А я тільки тобі пораю учитися та учитися та разом і здоров’я берегти. Бо що з того, як шифру добудеш, а здоров’я позбавиш?

– Ні, ні шифру, безпремінно шифру добивайся! – одно казала мама.

– Хоч і перервись? – якось з посміхом поспитався папа.

– Ти завжди мені перечиш! – нетерпляче відказала по-французькому мама і додала: – Вона дівчина, слава богу, здоровенька. Трохи, може, притомиться, напружуючись добути шифру, сількісь! потім відпочине. Безпремінно шифру добивайся! Безпремінно!

– Чи шифру, то й шифру! – каже папа. – Хай тобі буде шифр, а мені дочка при здоров’ю. От ми й помиримося.

Я зовсім іначе гадала, ніж мама. Поміж нами ходила чутка, та й ми самі бачили, що шифр дається не тій, хто більше знає або більше талановита, а тій, хто більше всього догоджає начальству, не перечить його волі та ще й других спиняє. Через це я дивилась на шифр як на щось недоладне, чого не тільки не треба домагатись, а навіть зовсім не личить добувати. Не прихилялася я і до папиного жадання – берегти одного здоров’я. Нащо воно нам здалося, як ми пригасимо дух у собі, знищимо душу так, що до неї не будуть доходити добрі почування, не будуть підтримувати іти уперед за віком, робити справжнє діло? Яке то буде діло?

Я певне не знала та й не цікавилась знати, як і другі мої товаришки, з котрими мені доводилося потайки від начальства заборонені книжки добувати та перечитувати. А в тих книжках зачіпалися такі питання, про котрі нам казенна наука не відповідала. Там писалося про людей, їх віру, їх становище у світі, вирішувалося, що воно то таке, оті люди, звідки взялися і куди слід чоловікові простувати.

Оті найголовніші задля нас питання брали на себе усі наші думки, наче магніт тягли до себе, поривали їх вирішити. І ми більше всього цікавилися цим, а не витверджували нудні уроки, що нам задавали, та клопоталися про всякі нагороди та шифри. Звісно, що я про свої думки нічого папі і мамі не сказала, щоб їх не вражати. Вони люди старі, своє вже оджили, а задля нас ще тільки настає життя, настають свої клопоти, питання, до яких вони не прихиляться, а може, й не схотять їх близько до серця прийняти, як щось чуже, молоде та зелене. Хай собі все іде своїм шляхом задля їх ждання від нас утіхи в нагородах та набуванні здоров’я, а задля нас – в вирішуванні отих завдань, що викликало саме життя, ставило їх на черзі. А може, оті нагороди, що ждала мама, і самі прийдуть без мого домагання і ждання, як випала торішня нагорода, хоч я її не сподівалася й не ждала?

Папа і мама швидко після того поїхали, узявши і брата з собою додому, а я зосталася в інституті. Сумно було мені зоставатися, найбільше через те, що ми на все літо були наче одрізані від усього миру – рідні нас не навіщали і не приносили нових вісток про те, що робиться в світі, а ті вістки, що доходили до нас через прислужниць, були не цікаві. З нудьги ми стиналися поміж собою, перебираючи минулі пригоди, згадуючи пережите та передумане.

Дехто утішав себе тим, що розпочинав вести щоденника, одна товарка почала писати оповідання; я потай усіх мусувалася над віршами. Я страх як була падка до їх. У папи поміж іншими книжками був Пушкін і Лермонтов, і я, живучи дома, кожне літо любила перечитувати їх дзвінкі вірші. Мені бажалося самій що-небудь написати так, як вони писали, і я, підладнюючись до їх, іноді цілу ніч мусувалась, щоб зладити яку-небудь невеличку віршу. Яка я була рада, коли мені доводилось того доскочити! Всі оті вірші я повписувала у невеличку книжечку, що ховала у себе на грудях, і найщирішим товаришкам іноді перечитувала їх.

– Та ти справжня поетеса! – одна з їх сказала мені і тим ще більше придала мені охоти до віршування.

У те літо так мою душу віршування напосіло, що я не тільки думала віршами, а й говорила ними. Оце хто-небудь скаже яке слово, а я зараз підбираю на одне друге, щоб вийшла вірша. А як випустять нас у садок прогулятись, то я так і полину у гущавину, де мою голову вірші так і обнімуть. Здається, з-під кожної гілочки вони до мене виглядають, з-під кожного листочка злітають, бринять у вуха, заносять душу у якісь таємні краї таємних думок, поривань, тихого то голосного співу… І я мерщій виймаю з-під корсетки свою книжечку і починаю списувати оті несамовиті зльоти роздроченої думки, ледве поспішаючи за прудким и скоком.

Отак минуло літо, настала осінь, почалися уроки, і душа моя позбулася того п’яного трунку – віршування, що напосіло було літом на мене, бо треба було уроки вчити, а на їх багато часу тратилось, до того ж я пестила думку скінчити інститут хоч і не з нагородою, зате так, щоб мати право самій відкрити школу, а не бути тільки учительницею. Задля сього треба було і геть-то налягти на витверджування нудних задля мене завдань учителів, а з таких предметів, котрі я любила, от як історію або словесність, треба було, щоб більше знати, перечитати і окремі книжки, що раяли нам учителі.

Найбільше мені подобалась словесність. Її читав у нас молодий учитель з гімназії, про котрого до нас доходила чутка, що він і сам пише та одсила свої писання у журнали друкувати. Казали ще, що він дуже вольнолюбивий і на все рішучий, перед начальством не гне спини, не зашукує його ласки, не таїться з своїми думками і кожному прямо у вічі правду-матку ріже.

Як він появився в інституті, то я з першого разу його уподобала. Він справді відрізнявся від усіх інших своєю дуже красною мовою, а найбільше тими новими думками, що так і жевріли у його кожному слові, сипались на нас ясними іскорками, здіймали у голові цілий рій усяких гадок. Він не обмежувався тим, що було в учебникові написано, не вдовольнявся нашим програмом, а йшов далі й далі, поширюючи його і доводячи до сучасних часів. З його лекцій на уроках ми довідалися не тільки про Гоголя з його прямим насміхом над нашим недоладним життям з його явищами, а й про Тургенева, що так яскраво описував дівочу душу, і про Толстого, що як ніхто другий змалював безліч усякого стану людей.

Якось раз він розпочав річ про народних поетів і почав нас знайомити з Кольцовим. Розказавши про його життя, він почав читати його вірші, рівняючи їх з народними піснями. Лекція була дуже цікава, бо він не тільки знайомив нас з самим Кольцовим і його творами, а показував і доказував, яке він має значіння серед інших письменників і який то мусе бути талановитий народ, що хоч і не часто, а появля отаких, як Кольцов, людей на світ.

– А що ви нам скажете про Шевченка? – спитала я його, як він скінчив про Кольцова і вже збирався виходити.

– А ви хіба знаєте що про нього? Читали його твори?

– Читала, – кажу, – тільки давно.

– Добре, – одказав він, – хай на другий раз я розкажу вам і про Шевченка. Це не тільки великий поет, далеко більший по талану від Кольцова, а ще славиться тим, що трохи не перший узявся за просту, зовсім просту мужичу мову, підняв її високо угору, надав їй літературного значення, вивів у широкий світ.

Я ждала його урока, як бога. Як він прийшов, я і мої близькі подруги зразу напосіли на його.

– Ви той раз обіцяли розказати нам про Шевченка. Розкажіть, розкажіть нам!

– Я не забув своєї обіцянки, – одказав він і тихо почав: – Усяке літературне явище, яке б воно не було значне й несподіване, має свій початок у давньому, пережитому людьми, має свою історію. Щоб зрозуміти отаке явище, треба перше всього повернутися нам до історії того краю, де воно появилося у світ, пошукати у їй тих перших зернят, тієї ключечки, з якої почало свій зріст і потім пишно розрослось та буйно розцвіло оте явище. Щоб зрозуміти нам Шевченка, ми так повинні перше всього повернутися до історії того народу, з котрого вийшов він, до його історичної долі, яка йому випала на світі, до писаних і неписаних явищ його творчого духу.

І він почав нам розказувати історію України, змагання її народу за свої права, за свою волю і віру, страшні козацькі бої та колотнечі з татарськими ордами та лядськими польськими замірами ополячити край, знародовити його. Про те змагання сам народ виспівав у своїх думах та піснях, важких та глибоких, як важка була його доля, як безодньо глибоке було його горе.

І він прочитав нам декілька зразків отих дум і пісень народних.

Потім розказав нам, як Україна, не маючи спромоги самостійно вибратись на волю, повинна була шукати поміж сусідніми народами помочі, повинна була пристати до кого-небудь, сполучитися з ким-небудь, щоб зберегти себе надалі, і вибрала собі рідне по вірі і близьке по породі Руське царство. Під захистом його вона сподівалася знайти собі кращу долю, поліпшити своє життя, розгорнути усі сили свого творчого духу.

Чи справдилися ж їй оте жадання, ота сподіванка? Чи на добро, чи на лихо, а ми повинні по правді сказати, що ні! Вона не тільки що помилилася у своїх сподіванках, а втеряла і свої права, і свою волю, навіть свою мову, таку дзвінку та голосну, яку ви чули тільки що у прочитаних мною зразках народних дум та пісень, вона, немов в гробовищі, похована у тих думах та піснях, а далі не пішла з нього, не ховала її у ту майстерню, що зовуть літературою і в якій освічені наукою люди працюють над нею, виробляючи з неї живе слово задля науки, поступу, розвою.

То був гіркий посміх історичної долі над цілим краєм, над його народом! Край, спустошений за довгі роки боїв та колотнечі, вимагав миру, спокою, а народ, що так хоробро бився за свою волю, піймавсь у тісні стиски гіркої неволі своєї колишньої старшини, що одкинулась від його, ставши не католицьким магнатством, а православним руським дворянством.

– Отак наглумилася сліпа історична доля над вольнолюбивим народом! – додав сумно учитель і замовк на хвилину.

– Та не можна спустошити зовсім, навік приспати того, що колись було, як не можна знищити живої людської думки, коли вона, зародившись, пішла гуляти у світ. Можна те припинити, притоптати, обставити такими стосунками, серед котрих буде тяжко дихати, жити; адже те, що має живця у собі, не зможе сконати навіки, щезнути з світу. Настане час – і воно виприсне з отих тяжких стисків, випусте ключечку, почне розгортати свою живучу силу.

Отаке ми помічаємо і тут. Край, що мав таку бурхливу історію, замирено; народ, що бився за свої права та волю, заведено в тяжку неволю. Його мову зведено до простої мови темного хлібороба-селянина. Здається, усе зроблено, щоб народ забув своє давнє, знищився духом, винародовився. А проте живий дух його був тільки пригашений, творча сила його приглушена, та не забиті зовсім, не поховані навік, як би хотілося його ворогам.

Той дух і та сила, як жарина у попелі, потиху тліли, потай усіх жевріли, розгоралися. Тому допомагали кращі освічені люди, свої і чужі, що любили правду, одну тільки правду святу, ви-шукували и усюди – і в давньому пережитому, і в сучасному житті.

От люди позбирали споминки про те, що робилось колись і, подаючи їх у світ, доводили про блискучу історію пригніченого краю; другі вишукували та посписували народні думи та пісні і допомагали першим зрозуміти народну душу і його почуття, його жадання; треті бралися за його мову і почали писати нею усякі твори – вірші, оповідання та приповістки, вистави до кону. Ще у 18 віці учені ченці писали свої драматичні твори слов’янською мовою, зводили у їх цілі виділи з народного побуту і писали їх такою ж самою мовою, якою говорив народ.

А от такий письменник, як Котляревський, уже цілком почав писати на чистій народній мові. Він переклав на просту мову перелицьовану Вергілієву «Енеїду», що мала такий великий поспіх не тільки у нас на Україні, а й на всій Росії, не дивлячись на те, що на російську мову переклав її один російський письменник Осипов. Окрім сього, написав ще задля кону «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника», що й досі ще милують усіх своїм майстерним по-строєм та талановитим викладом.

Котляревський перший показав, що проста народна мова у руках талановитого письменника мусе бути не тільки мовою задля щоденного домашнього обиходу, а й літературною мовою. За Котляревським пішли і другі, що написали вірші, байки і цілі великі поеми.

Оже найбільше від усіх уславився Шевченко. Син простого кріпака, що звідав на собі усі примхи гіркої кріпацької долі, що, втерявши матір ще невеличким хлопцем, виростав у нужді та недостачах, укритий злиднями та ображений неправдою людською, – він таїв у своїй душі велику силу ненависті до усякого насилля, і він перелив ту ненависть у свої невмирущі твори, у свої вірші, повні гіркого плачу та безмірного горя. Гляньте, як бринять у кожному його слові жалощі до всякого, кого скривдила доля, подивіться, яким страшенним прокльоном обурюється він проти усякої неправди та насилля!

І учитель прочитав нам декілька віршів, щоб ми самі побачили і дознались, як плаче поет над гореньком людським або як клене неправду та насилля.

– Він не обмежився, – почав знову учитель, – одним яким-небудь случаем у житті людському або гіркою долею одного тільки стану людей, як-от Кольцов, що виливав нам плач враженого серця та нещасну долю горемичного пахаря. Ні, Шевченко пішов дальше, зайняв постать далеко ширшу. Як і Кольцов, він почав з плачу та горя ображеного людського серця, та не став тільки на одному цьому, не обмежився одним цим, а вихопляв багато случаїв тяжкої наруги та насилля одних людей над другими, показував нам, до якої неправди доводе кріпацтво та неволя, більше того, він захопив історію свого народу і в своїй величній поемі «Гайдамаки» показав нам, до чого доводять неправдиві людські установи і яким страшним вибухом помсти здіймається народна одплата за всі ті неправди, які вчиняються одним народом над другим.

Це не лірик, яким був Кольцов, а позброєний лірою поет-епік, народний трибуна, що кидає у вічі людям гострий, як блискавка, докір за їх неправди, побиває їх, наче громом, отими неправдами і пориває боротись за волю, за правду, за краще життя у світі.

Отакий був Шевченко. Історія життя тих людей показує нам, що шлях їх до слави ніколи не вистилають рожі та квіти пахучі, а навпаки – перетинають його рови та яри глибокі, остистий глід та колюча тернина вистилають стежки узенькі, а нещасна доля, учепившись за їх, згина міцну спину, нехту[є] силу. Так було і в Шевченком.

Тут нам учитель розказав про життя Шевченкове, як він змалку і до зрослих літ тягав ярмо кріпацької неволі і тільки що знайшлися добрі люди, що допомогли йому вибратися з того ярма, та тільки що він почав дихати справжньою волею і розгортати свою творчу силу, як нове нещастя обурилося на його. Його заарештували і завдали в москалі, забороновши йому не те що писати, а й малювати, – він був і маляр знатний. Звісно, яке-то було його життя гірке у тій другій неволі, ще тяжчій від першої, бо мусив скніти у їй чоловік великого талану і могучої сили духу.

Він справді там скнів, нівечився, почав заливати своє горе тим, чим заливає його у нас усякий митець якого-небудь діла – швець чи кравець, – горілкою.

Десять довгих літ такого гіркого життя не пройшло йому даром. Як через 10 літ його знову повернули до волі, то недовго йому довелося скористуватися нею: літа брали своє, а нещастя ще більше від літ нищили його силу, і він умер якраз тоді, як появився царський маніфест про кріпацьку волю. Доля і тут поглумилася над ним:. увесь вік він тільки й жив людською волею, виспівував про неї, дожидався її, як бога, а як вона своїм крилом війнула над краєм, то очі його закрилися навіки, щоб він не побачив, якого добра принесе вона людям, чи вони будуть радіти нею, чи може…

Тут саме задзвонив дзвінок, і учитель, уставши з місця, додав:

– Не будемо забігати вперед… Поживемо – побачимо. А поки що – бувайте здорові, до другого уроку, – і напрямився виходити з класу.

Як грім, знялися оплески наших рук і гучно роздалися по класу/ Класна дама накинулася на нас:

– Що се ви? що се? Ви не в театрі, а на уроках. Зараз мені унишкніть!

Та ми всі були так обурені, що їй довго довелося нас утихомирювати. Тільки погрози покликати саму начальницю примусили нас покинути клас і вийти у коридор на прогулянку. Та й там у нас тільки й було розмови про Шевченка, про його гірку долю, про його твори. Пригадуючи дещо з того, що заховалося у моїй помці від тих часів, як Марта читала його «Кобзаря», я подругам вишіптувала його вірші, от як «Нащо мені чорні брови», «Плавай, плавай, лебедоньку» та з «Тополі» або деяке з «Катерини».

– От якби нам де добути його та прочитати! – намоглося декілька товарок.

– Як де добути? Учитель же приносив і читав нам. Як у другий раз прийде, попросимо у його книжку. Він добрий, дасть, – раяв дехто.

– А справді попросимо! – згодився цілий гурт. І ми, як бога, дожидалися нового уроку по словесності, щоб попрохати у нашого учителя улюбленого нами «Кобзаря».

Та надії наші не справдилися. На другий урок словесності прийшов не наш учитель, а інспектор.

– А учитель де? – попиталися ми.

– Учитель, учитель, – затинаючись замовив інспектор, – учитель захворів, – знайшовся-таки.

Ми страшенно жалкували, що до його причинилася хвороба і перепинила йому бути на уроці. Дехто раяв написати йому від усього класу, як ми жалкуємо, що його хвороба спостигла, як гаряче бажаємо, щоб він мерщій видужав і на другий урок прибув до нас. Ми всі згодилися з тією думкою і почали гвалтувати, кому того листа писати і як його одіслати.

– Тихше, тихше! – перепинив нас інспектор. – Ви і на минулому уроці дуже негарно себе вели, – додав він.

– Як негарно? У нас була така тиша – чутно, муха пролетить.

– А після уроку що було? – якось злукава попитав він.

– У-у, ота. Уже й донесла! – дехто вимовив, кидаючи очима на класну даму.

Не швидко ми угамувалися, та й серед уроків дехто шушукався та позіхав на увесь клас, бо інспектор почав нам вичитувати оди Державіна замість таких жвавих та цікавих лекцій, які читав наш учитель.

На велику силу ми діждалися кінця уроку, і як дзвоник задзвонив, ми усі разом з грюком та гуком посхоплювались і вийшли за інспектором у коридор, перешіптуючись між собою, з чого листа до учителя начати.

Одначе ми листа не написали, сподіваючись, що на другий урок учитель наш прибуде. Отже учителя нашого і на цей урок не прийшло.

– Хіба не одужав? – питаємо інспектора.

– Уже й не одужа, – одказує. – Він більше не буде читати вам словесності. Другого розшукуємо.

– Чого ж се так? Через віщо? Ми не хочемо другого! Хай нам повернуть цього! – зажеліпали ми.

Як не спиняв нас інспектор, та ми в одно затялися не слухатися нікого, як нам не пообіцяють вернути нашого учителя.

Класна дама гукала на нас, сварилася, що як ми не утихомиримося, то вона зараз піде і начальницю приведе.

– І ведіть! Ви на доноси звикли! – гукали ми. Класна дама, гнівна та обурена, як вітер, схопилася і помчалася з класу.

– Діти! – почав нас уговоряти інспектор. – Що се ви задумали? Утихніть, заспокойтеся.

– Не заспокоїмося, поки нам не вернуть нашого учителя, – гукали ми.

– Його не можна вже вернути…

– Чому? Чому? – доскіпуємося ми.

– Його і в городі нема, – почав був інспектор, та тут саме упливла до нас начальниця. Гордо та велично увійшла вона в клас і усіх окинула гнівним оком. За нею, як невелике сосчатко, хиляючись на всі боки, бігла класна дама, щось шпарко тараторячи начальниці по-французькому.

– Що се ви, діти, – почала нарозтяг начальниця по-французькому, – бунтувати задумали?

– Ми не бунтуємо, маман! – одказало разом декілька голосів.

– Не всі разом! – перепиняє нас начальниця. – Один хто-небудь говоріть.

Я мерщій вискочила і почала докладати начальниці, що ми усім класом просимо її повернути до нас нашого учителя словесності, бо він так гарно читав нам свої уроки, так розумно викладав їх, і ми багато дечому від його навчилися.

У начальниці не то усмішка, не то глузування пробігло очима.

– Чому ж ви багато научилися від його? – запитала мене начальниця, надавляючи на слові «багато».

– Він нам читав не про одну тільки стару літературу, а знайомив нас із новою; показував, яке значення мають такі великі письменники, як Гоголь, Тургенев, Толстой і інші сучасні… – почала я сміло викладати.

– Тим гірше для вас, що він вам про це розказував.

– Через віщо гірше? – зацікавилася я.

– От хоч би й через те, що ви отак мене запитуєте, – покійно та суворо одказала начальниця. – Якби він вам не розказував про оцих нових письменників, що дбали не про літературу, щоб збагатити її найкращими зразками, не про мову, як би її найвище підняти угору, а найбільше всього звертали увагу на наше життя, вибираючи з його одні лихі події, немов у йому нічого доброго не було й немає, – то ви б не запитували мене так сміло.

Я мала була одказувати на це начальниці, та вона мене перепинила.

– Помовчіть, дайте мені перше договорити! – згорда почала вона. – Знайомлячи вас з отими протестантами, він і вам прищепив один голий дух того протесту, і тепер я бачу, що коли ви отак зо мною поводитесь, то~правду класна дама каже, що ви її зовсім і ухом не ведете… не слухаєтесь, сперечаєтесь з нею.

– А чого ж вона на нас кричить! – вирвався хтось з нас.

– Коли я на вас кричала? То ви кричите, ви… ви… – почала класна дама і, не докінчивши, розплакалася.

– Перестаньте! – повернулась до неї начальниця. – Ідіть заспокойтеся, а я замісто вас буду у цьому милому класі справляти сьогодні обов’язки класної дами, – твердо мовила вона. – Прошу кожну з вас сісти на своє місце, – приказала нам, – а вас, – повернулася вона до інспектора, – прошу читати їм урок.

Класна дама, утираючи сльози, вийшла з класу, а начальниця гордо попливла і сіла на її місце. Ми всі, прикусивши язика, мовчки почали розсаджуватись.

Інспектор, зайшовши за кафедру, почав урока.

– Прошлий раз я вам прочитав декілька од Державіна, тепер дрібніше розповідаю вам, що таке є ода, відкіля вона виникла, яке місце займає у літературі, чим одріз-няється від других зразків усяких поетичних творів і що зробив Державін своїми одами задля розвою руської літератури.

Він почав з греків, перейшов до латинців, зачепив французів, німців, розказав, хто і де писав оди, а потім повернувся і до Державіна, зостановившись на його оді «Бог».

Читав він свою лекцію не дуже доладно, часто примовчував, вишукуючи слова, перескакував з однієї думки на другу, знову вертався до першої або брав яке-небудь темне слово і довго мусувався над ним, щоб нам вияснити, що воно зазначає.

Ми хоч і мовчки сиділи, отже мало дослухалися до його речі, думаючи про себе свої думи. Дехто чутно позіхав тихесенько, закриваючись рукою, щоб не було помітно.

Насилу ми дождалися дзвоника. Інспектор, як викінчивши зовсім про оду «Бог», закрив книжки, що приніс з собою, уклонився нам і начальниці і вийшов з класу.

Ми думали, що начальниця і нас одпустить, почали було вставати, та вона нас зупинила.

– Постійте. Сидіть на місцях. Ще встигнете погуляти, а поки що я хочу з вами побалакати.

Хто підвівся було, знову опустився на своє місце.

– От ви чули лекцію п[ана] інспектора, – почала начальниця по-французькому. – Оратор з його невеликий, нігде правди діти, а проте він докладно виложив і що таке ода, і яке вона має значення. Найголовніше з усього те, що урок ним виконаний по програму, який уведено по інститутах. Виробляли той програм не ми з вами, а розумніші і ученіші від нас люди, котрі добре довідались, що повинно вам знати, щоб були ви і знаючі, і розумні. Вони завели у свій програм про твори тих видатних письменників, котрих уже нікого немає, котрі так збагатили нашу літературу і всі твори їх дощенту розібрано і визначено місце кожного з їх.

Тут уже спірки про те, хто що зробив і не зробив, не мусе бути. Все це вирішено, у науку заведено. Чи можна ж те сказати про тих письменників, про котрих набивав вам у голову ваш учитель? Дехто з їх ще недавно помер, і місце їх в літературі ще не визначилось як слід. Не було ще такого наукового досліду про їх, з котрим усі б погодились, що справді воно так. Другі з письменників ще й досі живі, і що вони подадуть, чим збагатять нашу літературу, ще не може виявитись. Може, вони що й доброго дадуть, що погодиться завести у історію літератури, а може, й такого, що тільки нашкодить їй, лихого нанесуть.

Як же можна з творами їх вас знайомити, коли слід їх ще не визначився, роботи їх як слід наукою не обмірковані, місце їх не зазначене? Хоч і знайомив з ними ваш учитель, та він знайомив вас з свого погляду. А хіба ж його погляд такий правдивий, що усі згодяться з ним? що наука, котра і дошукується тільки однієї правди, його прийме? Навряд таке буде. Як же так не буде, то те, що він робив, не на добре вам робив, а на лихо.

Тепер багато наплодилося таких людей, що, вершків нахапавшись, сіють поміж людьми свої верхоглядні думки, думаючи, що вони тим користь вносять. Це верховоди самохітні, а не достойні та сталі люди! їм мила тільки буча, неспокій, а не порядний лад, який повинний бути у справді розумних і освічених наукою людей. Ось через що я каюся, що, послухавши других, не довідавшись сама добре, що воно за чоловік, припустила його давати вам уроки по словесності.

Його не слід було не тільки учителем приймати, а й близько до порогу інститутського пускати, бо він, як та пошесть лиха, наніс сюди у наш тихий захист важкого повітря, укинув кукульваку у ваші думки, щоб закрутити ним ваші молоді голови, збентежити ваші душі, покалічити ваше серце. Я рада, що ми його здихались, що за його верхоглядні думки його заарештували і вислали з нашого краю.

І вам раю, прошу вас, як мати, викинути з голови все те, що він торочив вам, бо він не на добро вас навчав, а на лихо. Знайте, діточки, що такі люди, як він, то не добрі люди, а вовки, – як сказано у святому письмі, що прикрилися овечим руном! Отакий-то був ваш учитель. Забудьте ж його і не згадуйте ніколи, щоб і самим не довелося каратись. Оце я вам все по правді сказала. А тепер ідіть гуляти. Я певна, що ви будете слухняними і розумними дітьми і не примусите мене на які-небудь круті заміри. Бережи вас, господи, і одсахни від усього лихого! – додала вона, устаючи, перехрестила нас, як піп миром благословляє, і вийшла з класу.


Примітки

Друкується вперше за автографом, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 5, № 30).

Датується за першодруком першої частини твору 1906 роком.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 524 – 543.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 57

Модифіковано : 6.08.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.