[Слизька дорога]

Панас Мирний

– Тихо ж, братця, – каже Лушня та й побрався через тин з-за садка.

Усі полізли за ним. Матня зачепився за кілок та й упав у рів і пожалив вид кропивою. Як опечений, засичав він і вискочив з рову.

– Нехай його сто чортів батькові! Повів такою дорогою, що трохи не зажалився навіки!

– Ти бо, йолопе, – каже йому Лушня, – у рів убрався… і внесла тебе в нього лиха година!

– Внесла ж, як повів через рови…

Собаки, почувши гомін людський і луск ліси, кинулися у садок, забрехали…

– Леско, Барбос, Ярчук! – гукнув на них Пацюк. Собаки замовкли, заскавучали, кинулися цілуватися з Пацюком.

– Пішли! – загукав він на них.

Собаки, задравши хвости, помчалися, скільки видно, садком у двір. А гурт прямісенько до комори.

– Оце, – каже Пацюк, – крайня комора з старою одежею, підситками, горшками і другим крамом; з того боку – борошенна, а це середня – з зерном. З якої почнемо?

Чіпка не став слухати ради, – як та звірюка, кинувся він під першу. Доліз до середини і виправив спину… Як з пушки випалила дошка, зірвавшись з гвіздків. Собаки кинулися на стук. Пацюк знову їх обізвав, і знову вони затихли.

Незабаром котить Чіпка з-під комори повну липівку меду, далі подав здір сала. Пацюк з Матнею поодносили все аж за садок і склали у рові.

Знову лізе Чіпка під середню комору, знову луснула дошка, і знову поніс Матня мішок якогось зерна, що подав з комори Чіпка.

– Як хочеш, Петре, – каже Лушня до Пацюка, – як хочеш, а Чіпка у нас щирий товариш! Хто б з нас поліз туди?

– Та що й казать!

На цю саме пору сторож, що спав у кухні, запалив люльку і пішов оглянути двір.

Коли почули Лушня та Пацюк, що рипнули кухонні двері, то зараз і притихли, а як побачили світ у дворі од люльки, то дай бог ноги, як вітер, помчалися садком до Матні, котрий сторожив добра. Там ото вони і засіли піджидати Чіпки.

А Чіпка одно порається. Наскидав під комору щось мішків з п’ять, думаючи, що товариші підбирають.

– Буде вже, – промовив сам собі, – ще, чого доброго, не донесемо.

Почав вилазити, коли мішки як лежали, так і лежать. Злість його пройняла наскрізь.

– Чому ви, сучі сини, не берете! – гукнув він з-під комори.

– А ось я візьму, – каже сторож, на той час озираючи кругом комори. – Подавай!

– Так чого ж ти стояв і досі рот роззявивши? – кричить на нього Чіпка – і не туди, що то сторож. Та й почав вишвергувати з-під комори мішки. Повикидавши, сам почав вилазити. Тільки що висадив голову, а сторож обіручки як ухопить його за в’язи – і пригнітив пикою до землі.

– Ага, сучий сину, піймався!

Страх обняв Чіпку на перший раз. «От тобі й на», – майнуло в думці.

– Ей, – почав гукати на все горло сторож, – каравул! Злодій!

– Пусти мене, чоловіче добрий, – молиться Чіпка, перевівши трохи після зляку дух. – Пусти! Христом богом тобі поклянуся, що більше мене ніхто не підведе на се діло. Пусти, коли маєш душу та серце.

А сторож:

– Пустить? Карравул! – ще дужче почав теліпати. Собаки собі кругом сторожа, як не розірвуться, аж виють.

– Пусти, – вже з серцем гукає Чіпка, – пусти, бо гірше вийде!

Сторож міцніше придавив шию руками та одно кричить та кричить.

Бачить Чіпка, що не минути лихої години, що або пан, або пропав!

Як змій той розпалений, рвонувся він з-під комори, аж в’язи у нього і пальці у сторожа залущали, і – не пройшло хвилини, як насів він сторожа, мов яструб голуба. Собаки з усіх боків рвуть, кричать, виють. Не слуха Чіпка, не чує, одно мне під собою сторожа, той аж стогне… «Оце тобі ей! оце тобі каравул! оце тобі злодій!» – приказує раз по раз, садючи кулаки то в спину, то в боки.

Сторож уже не тільки не заїкнеться, а ледве дише. Кинув його Чіпка, як вітер, помчався двором… Собаки за ним… Крик, гвалт далеко-далеко розносився по сонному селу.

Чіпка прибіг прямо додому і ліг на полу, як огонь палкий, як змій лютий… «Нема правди на світі!.. – шепче зо зла. – Немає нігде! Товариші!?.. Які вони товариші? Пити, гуляти – то й товариші; а як прийшлося до діла, то й хвости попідвертали, як хорти! Собаки! Стійте ж! знатимете ви мене! дамся я вам узнаки! Пам’ятатимете сю ніч!»

Та аж зубами скрегоче.

Товариші ждали, ждали, не вертає Чіпка, забрали здобич на плечі і потягли до жида. Жид за мед та за зерно аж два карбованці дав, а сало назад вернув.

До самого світу качався сторож коло комори, – не встати, не крикнути, голосу не одтягне. Світом уже узяли його у хату – ледве дух переводить, слова не вимовить.

– Де ж ми, братця, дінемо це сало? – питає Лушня у Пацюка та Матні, як вийшли уже з шинку на шлях.

– Однесімо до Чіпки та там де-небудь і заховаємо, – каже Пацюк.

– А якщо спіймали Чіпку? – ввернув Лушня.

– То що ж, як спіймали? Труситимуть, то й сало у нього витрусять; ми тоді в стороні, – все ж на своє верне Пацюк.

– А як признається?

– То що ж, що признається? Скажемо: злодієві не заборонити сказати на кого хоче. Тільки, хто ж бачив?

– Не гарне діло… ні, не гарне діло! – шепче Лушня:

– Було б нам, дурним, хоч гукнути йому; як-небудь дати знати, що, мов, тікай – ловлять! Та як на те і сторожа нечиста мати піднесла…

– Так ми оце так на суху і підемо? – питає Матня: – Два карбованці взяли, та одного й не проп’ємо? Сало і в город укинемо кому-небудь, а по трудах таки треба!

– Шкода, брате, такої важкої штуки, – каже Лушня. – А може Чіпка вирвався як? Ходімо до нього. Уже ж не що – збігати…

– А може б уперед, – за своє Матня, – випити добре, поки ще жид не потушив.

– Та що ти – випити та випити! А Чіпка як?

– Та чорт його бери! От його не видав! Чому ж він не поспішав за нами? Сам винуватий… А нам чого ради себе морить?

– Піди ти к нечистій матері! – крикнув Лушня та, скинувши сало на голову, прямо потяг до Чіпчиної хати. За ним повагом поволоклися один за другим Пацюк і Матня.

Чіпка почав уже дрімати. Коли чує – у розбиту шибку голос Лушні:

– Чіпко! Чіпко! Чи ти дома?

Як ножем хто шпортонув Чіпку у серце! Скочив він, як опечений, і закричав од злості задихаючись:

– Вон, розсукині сини! Вон! Щоб і дух ваш не воняв коло моєї хати!.. Пити та гуляти – так і товариші, а як до діла – так і ноги на плечі?!

– Тю-тю! тю-тю! – затюкав Лушня у вікно.

– Ось я тебе, сукин сину, потюкаю!

Та вхопивши кочергу, як вискочить надвір… Уже був замахнувся, щоб увірвати Лушню, як підскочили Пацюк з [Матнею! і вирвали кочергу з рук.

– Чи ти не збожеволів? – каже, тіпаючись Лушня.

– А-а-а! так ви такі? Стійте ж! Завтра піду у волость і розкажу про всіх… Хай сажають мене – та й вам не здобрувати; хай мене заправтарять – та й ви за мною! Я вам нароблю! Знатимете мене! До суду будете згадувати сю ніч!

– Та ти спершу розслухайся, що ми кажемо, – провадить Лушня, – а не зразу у гнів! Дурню ти! От, завгориш комусь, як розкажеш! Іди хоч і зараз розказуй! Що нам таке! Винуватому на кого вгодно можна показати. Та чи повірять? Хто бачив нас? Хто чув?

Як молотком ударили в голову Чіпці слова ці. Угамувалася його кров, – пом’якшав, перестав лютувати, а став товаришів словами ганьбити.

– Так хіба так товариші роблять, як ви? Усі разом пішли, усі були, а одного кинули на розправу! Чи ж воно це по-товариській? чи є воно по правді? Що б було, коли б я сторожеві в’язи не скрутив? Зв’язали б мене, засадили… Ви б гуляли, а я у тюрмі сидів.

– Та розслухайся ж, що і ми скажемо, – править уже сміливіше Лушня: – Чого ти скачеш, як зінське щеня? Не скачи – краще буде; не кричи, бо люди почують!

– Я тільки питаю: чи так по-товариській робить, чи ні?

– Та постій же, дай слово промовить…

– А що, Тимохвію? – озвався Матня: – Я й казав, що краще нам було спершу карбованця пропити, ніж оттепер з ним воловодитись.

– Та постій, Якиме: дай я йому усе розкажу по ряду, як там було. Отож ти поліз у комору?

– Ну, поліз, – одказує Чіпка, зовсім уже одійшовши.

– Подав ти нам липівку меду?

– Подав.

– І здір сала подав?

– Подав.

– Ну хіба ж його так і покинути? Петро та Яким узяли, однесли та й приховали у рові за двором. Потім ще Яким одніс мішок пшениці. Далі – ждати-пождати з Петром – не чути тебе. Коли це з-за комори зирк! – світить вогонь… Куди ж нам було кричати на тебе? Ми зараз і драла… Ну, хто ж тут винуватий? От і розсуди! Годі тобі сердиться; краще он візьми сало у здорі та приховай де, щоб не витрусили; а ось ще два карбованці – жид дав за мед та за пшеницю… Потім розділимось. А тепер ходімо у хату та порадьмося: як би краще вибрехатися на всяк случай…

– Як же його так насухо й радитись? – каже Матня сумно, тягнучи за другими у хату.

Уже була пізня доба ночі. Товариші, порадившись що і як казати, пішли собі, а Чіпка завалив спати.

Примітки

Вперше неповністю та з невірно прочитаними словами було надруковано у книзі М. Марковського «Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного та І. Білика», К., 1925, стор. 85 – 87.

Друкується за текстом автографа другої редакції (ф. 5, № 56, арк. 81 – 84).

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 2, с. 410 – 414.