Однодумниця – Авторові (28.02.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Дорогий Соратнику!

Ні, таки телепатія існує. Того дня, коли листоноша приніс мені кореспонденцію від Вас (так, саме приніс, а не принесла, хоча чоловіки у цій професії – рідкість), я отримала й посилку з книжкою Гната Хоткевича про Великого Кобзаря (вона так і називається “Про Шевченка” й побудована на архівних матеріалах, які дивом уціліли після арешту письменника) та тут же її й відклала, оскільки спершу хотіла почути (чи то пак прочитати) Вашу думку щодо доленосності 1830 року в житті Тараса.

Справді Ваші міркування дуже цікаві, й навіть повстання, у якому майбутній Поет участі не брав і не міг брати, навіть якби й був у Варшаві (оскільки воно не принесло б йому жаданої волі, а означало б лише зміну гнобителів) справді відіграло, нехай і опосередковано, свою позитивну роль у долі Кобзаря – адже справді, якби не революція й не паніка Енгельгардтів, чи потрапив би Тарас до Петербурга, чи був би звільнений від статусу кріпака, чи став би дипломованим художником? Словом, нема лиха без добра…

З цими думками я знову відкрила книжку Г. Хоткевича (вона невеличка – всього чотири статті). Гіпотезу про перебування у Варшаві знаний український письменник і музикант повністю спростовує, надаючи, як-то кажуть, “цілу жменю” аргументів. По-перше, якби Шевченко був того року у Варшаві, навіть не беручи участі у повстанні, а просто спостерігаючи через слухове вікно з якогось горища (як про це писав П. Зайцев зі слів професора Федора Вовка, водночас сумніваючись, чи не був це його, Вовка, домисел [33, 37]), революція не могла б не озватися у його творах (як озвався, скажімо, шлях до Петербурга в “Катерині”).

Одначе навіть ті, хто нібито “чув” розповіді Кобзаря “про Варшаву” чи просто знав про них, не пригадують, аби йшлося про якісь буремні події. Свідомо замовчував, аби не ятрити давні рани? Але це здатна робити людина, яка чітко контролює свою свідомість і навіть підсвідомість. Таке може бути під силу хіба що переконаному тверезникові, яким Тарас Григорович (з жалем змушена це констатувати) аж ніяк не був, або ж спеціально вишколеному розвіднику.

Народна мудрість каже: “Що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці”. Тож рано чи пізно пережите й затамоване глибоко в закамарках підсвідомості мало б вихлюпнутися чи в розмові чи на папері. Натомість навіть натяку на опис польського повстання у творах Шевченка не знайдеш і зі свічкою – хіба що в поемі “Великий льох” згадуються Радзивілл та Потоцький:

Та три злота з Радзивілом

Та Потоцьким пропила.

[115, І, 318]

У примітках мовиться:

“Радзивілл, Потоцький – польські магнати. Володіли величезними маєтками в Польщі, Литві й в Україні. Брали участь у польському повстанні 1830 – 1831 рр. Після його придушення емігрували в Париж і практично відійшли від визвольної боротьби польського народу” [115, І, ].

Про якого ж саме Радзивілла і якого саме Потоцького йдеться? Щодо першого прізвища, можна припустити, що мова – про Міхала-Гедеона Радзивілла (1788 – 1850), котрий у часи польського повстання був командувачем польської армії (щоправда, недовго). Після придушення постання був висланий до Ярославлю, а в 1836-му емігрував за кордон, але не у Францію, а в Німеччину, до Дрездена (згодом повернувся до Варшави, де й помер).

Олександр Потоцький (1798 – 1868), син видатного військового й політичного діяча Речі Посполитої Станіслава-Фелікса Потоцького і його третьої дружини Софії (саме на її честь було створено славетний дендропарк “Софіївка” в Умані), також мав причетність до повстання (хоча й досить опосередковану), а після його поразки теж емігрував, але до Італії. У Парижі ж скінчив свої дні брат Олександра – Мечислав (1799 – 1878), котрий, однак, у повстанні участі не брав, та й на час написання “Великого льоху” мешкав в Україні (якраз того року в Тульчині народився його син Микола Щенсни).

Але чи можна вважати згадку про цих людей згадкою очевидця про польську революцію? Анітрохи. Та й як писав той же таки Гнат Хоткевич, жодного спомину про цю подію немає й у листах до польських приятелів:

“Дружить із поляками, вигнанцями, з людьми, що терплять за ту саму справу, за яку боролися їх брати 25 років тому на вулицях Варшави, на Гроховському полі, під Остроленкою. Згадує й тут Вільно (“Вильно также дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему”) – і знову ні слова про справу, яка призвела Залєського й сотні таких самих Залєських до Сибіру, туркестанських степів, а то й шибениці” [103].

Уже цього, вважав дослідник, достатньо, аби сказати, що “Шевченко польської революції не бачив і в Варшаві не був”.

Яка ж генеза цієї легенди? Вперше про перебування Кобзаря у Варшаві написав згаданий Вами Михайло Чалий (Сава Ч.) у “Нових матеріалах до біографії Шевченка”, видрукуваних 1862 року журналом “Основа” [71]. Але вже через рік “Вестник Юго-Западной и Западной России” [50] публікує “Епізоди з життя Шевченка” подані Петром Мартосом, на кошти якого було видрукувано перший “Кобзар”. У цьому матеріалі (до речі, доволі цинічному за тоном – особливо, якщо брати оригінал, а не “причесаний” варіант у “Спогадах про Тараса Шевченка”, виданих у Києві 1982 року) вказується, однак, на цілу низку неточностей, яких припустився М. Чалий, зокрема на таку: “Несправедливо сказано, що Тараса було відправлено до Петербурга по етапу; його було відправлено, серед іншої прислуги, з панським обозом” [84, 71].

То ж чи можемо ми твердити, що і у “варшавській історії” він не припустився такої ж неточності? Тим паче, що подає він не власні відомості, а інформацію зі слів Івана Сошенка, сам же зауважуючи, що художник, у якого “було вдосталь і свого горя, багато чого із почутого [від Шевченка. – Одн.] забув” [84, 48].

Тепер про Костомарова. Микола Іванович справді стверджував, що Тарас Шевченко “розповідав, як він був у Варшаві під час повстання 1830 року”, але при цьому не обумовлював, що чув це безпосередньо від Тараса Григоровича. Таким чином це могла бути і вторинна інформація. Чия? І тут зринає два криптоніми – З-ла (у матеріалах Чалого) і Z у публікації Мартоса. Згадка в останній статті про шафу, де в цього Z зберігалися пляшки та сулії з різноманітними наливками та горілками (їх він називав своїми “дітками”), дає змогу з певністю твердити, що і в першому, і в другому випадку йдеться про Шевченкового сучасника й приятеля Віктора Миколайовича Забілу – талановитого українського поета-романтика, пісняра (либонь, усім відомі романси Михайла Глінки “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи соловейку” на вірші В. Забіли; окрім того Віктор Миколайович і сам був здібним мелодистом – згадаймо його “Голуба”, “Човника”, “Не плач, дівчино” тощо) й не менш талановитого винахідника й виробника цілющих напоїв.

Власне, той, хто прагне докладно довідатися про цю непересічну і вельми нещасливу людину, може набрати в Гуглі, Рамблері або Яндексі “Чудодійні напої поета Віктора Забіли” – це назва надзвичайно цікавого есею так часто згадуваного Вами Володимира Сиротенка (окрім розповіді про поета, там подаються рецептури й технології домашнього виготовлення цих напоїв – не раджу тільки зловживати ними, як і взагалі спиртним). Сама ж лише окреслю деякі факти біографії Віктора Забіли, аби було зрозумілим те, про що йтиметься далі.

Народився “поет єдиної любові і автор тисячі горілок”, як його величає В. Сиротенко, 1808 року на хуторі Кукуріківщина, (тепер це село Забілівщина Борзнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду, борзнянського мирового судді Миколи Забіли.

У 1822 – 1825 роках навчався у Московську чотирикласній губернській гімназії та Ніжинській гімназії вищих наук. За свідченням Пантелеймона Куліша, Забіла вчився в Ніжині разом з Гоголем і навіть сидів з ним на одній лаві, хоч були радше суперниками, аніж друзями .

У 1825–1834 роках був на військовій службі. Вийшовши у відставку в чині поручника, повернувся до свого маєтку. Був закоханий у сестру згаданого у Вашому листі Миколи Білозерського та письменниці Ганни Барвінок (дружини П. Куліша) Любу (маєток Білозерських був по сусідству з Кукуріківщиною, в Мотронівці. Кохання було взаємним, відбулися заручини, йшлося до весілля, й тут Любин батько “переграв ситуацію”, й віддав дочку за багатого вдівця Івана Боголюбцева, котрий купив собі село неподалік від Мотронівки…

З горя Віктор захворів, почав сильно пити. В пошуках “напою забуття” експериментував у домашній винокурні (на це мали право лише дворяни), винайшов чимало оригінальних рецептур. Він став прототипом Віктора Олександровича у Шевченковій повісті “Капітанша”, 1861 року супроводив домовину Кобзаря від Борзни до Канева, брав участь у похороні, разом з селянами впорядковував Поетову могилу на Чернечій горі, а через вісім літ упокоївся, так і не забувши свого втраченого кохання.

Повернімося ж до споминів М. Білозерського, точніше, до розповіді Тараса Шевченка Віктору Забілі про “етап із Варшави”. З Кобзарем Забіла познайомився 1843 року в Качанівці, 1846-го – зустрічалися у маєтку Т. Волховської в Мойсівці, а 1847 року Поет відвідав друга на його рідному хуторі. Остання зустріч Т. Шевченка та В. Забіли відбулася за два роки до відходу Кобзаря з земного життя – у 1859-му. Отже, розмови на “віленські” чи “варшавські” теми могли відбуватися саме в ті роки, себто вже після пережитої Віктором Миколайовичем драми, тоді коли він уже вперто шукав “напій забуття” й не знаходив, коли часті “дегустації” власної продукції почали даватися взнаки далеко не з кращого боку.

За всього співчуття до гіркої долі “поета єдиної любові”, ми повинні запитати себе: чи можна з певністю твердити, що розповіді друга він чув у тверезому стані, чи можемо поручитися за адекватність сприйняття почутого, за точність передачі, зрештою, чи можемо безоглядно довіряти вже вторинним свідченням В. Забіли? Не знаю, як хто, а я б, наприклад, остереглася…

Спростовує Гнат Хоткевич і версії про навчання Тараса як у Йонаса Рустемаса, так і в будь-кого з Лампі. Перший його аргумент – відсутність хоч би найменших прямих свідоцтв про те, “що Шевченко взагалі вчився, а коли вчився, то іменно у Рустема і іменно у Лампі” [104]. Друге – чому, будучи свого часу учнем таких відомих майстрів, Тарас Григорович, ніде не згадує про своє навчання у них? Потрапивши ж у Петербурзі в учні до Василя Ширяєва, чоловіка доволі грубого й навіть жорстокого, порівнює його не з Лампі чи Рустемом (так пишеться прізвище художника у Хоткевича), а з дияконом-малярем – чи то хлипнівським (у якого пробув лише два тижні), чи, радше, лисянським (три дні пронаймитував) та дяком-хіромантом (той узагалі вділив Тарасові не більш як півгодини), ба навіть із Совгирем із далекого дитинства:

“Ширяев соединял в себе все качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другого дьячка – хиромантика; но несмотря на весь гнет тройственного его гения, я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй, украшающих сие прямолинейное создание Петра” [115, V, ].

Та й, врешті-решт, ставши учнем великого Карла Брюллова молодий художник теж не допускає жодного порівняння ні з Рустемасом, ні з Лампі.

Є, щоправда, одна-єдина згадка (її, як аргумент, зокрема, обстоювали Олексій Новицький та Омелян Пріцак) – це слова Тараса Шевченка з його листа до Броніслава Залєського від 10 лютого 1855 року:

“Ты спрашиваешь меня, можно ли тебе взять кисть и палитру. На это мне отвечать тебе и советовать довольно трудно, потому что я давно не видал твоих рисунков. И теперь я могу тебе сказать только, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй, и будешь мастером». И я нахожу совет его весьма основательным. Вообще, нехорошо прежде времени приниматься за краски. Первое условие живописи – рисунок и круглота, второе – колорит. Не утвердившись в рисунке, пр[ин]яться за краски – это все равно, что отыскивать ночью дорогу. Если можно достать в Оренбурге хороший пейзаж, масляными красками написанный, то попробуй его скопировать, но без хорошего оригинала я тебе советую кистей и в руки не брать” [115, VІ, ].

Ця згадка, однак, не похитнула Гната Хоткевича в переконанні, що Шевченко ні в Рустема, ні, тим паче, в Лампі не навчався. Свою впевненість письменник аргументував власними пошуками доказів перебування Кобзаря “у цих двох учителів”, наголошуючи при цьому, що майже жоден, до кого він звертався (за винятком професора Варшавського університету, доктора Зигмунта Батовського), узагалі не дав у відповіді на це питання.

“Те, що я не дістав відповіді від інших, – писав Г. Хоткевич, – можна толкувати всякими способами, а між іншим і тим, що просто нічого було відповідати. Якби було що сказати, то може би чоловік і відповів, але як нема нічого, ніяких даних, то не хочеться й заходитись. Отже, навіть мовчання варшавських знавців я ладен розцінювати як доказ того, що жодних вказівок на перебування Шевченка у Лампі вони не знали” [104].

Що ж відповів Гнатові Мартиновичу згаданий уже Зигмунт Батовський у листі від 19 грудня 1930 року? Читаємо:

“Він [доктор Натовський. – Одн.] писав, що з біографії Лампі нічого не можна вбачити для мене цікавого. З численних учнів його, відомих професорові, є лише славний потім Петро Михайловський, але то з літ перед Шевченком. Із пізніших же літ – Отто Шютц…” [104].

Одначе поряд із цим пан Зигмунт констатував, що Лампі “виїздив до Вільна”. Так само не доводилося професорові натрапити на зв’язки Шевченка з Рустемасом (звернення до віленських учених також не увінчалися успіхом).

“Що послужило Новицькому підставою видвинути свою легенду? – запитує Г. Хоткевич і тут же відповідає: “Фраза Рустема, яку згадав Шевченко при кінці свого життя. Цілий вік мовчав, а перед смертю надумався” [104].

Так таки й “перед смертю”? Та ж до скону Поета лишалося ще добрих шість літ! Даруйте, але це, хоч, може, мимовільне, а все ж таки пересмикування фактів (пробачимо його авторові, зваживши на захоплення темою)… Далі Г. Хоткевич каже, що у згаданій фразі Тарас Григорович жодним словом не обмовився, що йдеться про слова, почуті безпосередньо від його вчителя. Просто, мовляв, наведено ходячий афоризм, який Митець іще юнаком міг чути, спілкуючись із його учнями у Вільні, або ж навіть уже будучи студентом Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Бо ж на навчання ні у Лампі, ні у Рустемаса у нього в Вільні просто не було часу.

Останній аргумент дослідника – це віддання Тараса у Петербурзі в науку до Василя Ширяєва. Це після навчання в таких майстрів? Щось, як-то кажуть, не “витанцьовується”.

І от майже згодившись із Гнатом Мартиновичем і майже прийнявши його докази не на користь навчання в Рустемаса й Лампі (та, зрештою, й Ширяєв, попри аж ніяк не янгольську вдачу, не був таким уже монстром, як може здатися, мав колекцію естампів, розписував театри, цікавився поезією Олександра Пушкіна тощо), я все-таки замислилася над двома питаннями.

Перше: найраніші малюнки Тараса Шевченка (якщо не рахувати кирилівських “коней” і “солдатів”), датуються 1829-1830 роками, тобто віленським періодом. Мені особисто відомо два таких малюнки – “Портрет батька” і “”. Коли порівняти їх – “небо” і “земля”: якщо перший із творів з головою видає хоча й здібного, але все ж таки самоука (бо ж самоуком був і перший його вчитель Степан Превлоцький, то “Погруддя” свідчить уже про значну обізнаність із технікою малюнка. Звідки така обізнаність у ті роки, якщо – за Г. Хоткевичем – навчання у майстрів не було. Можливо були якісь короткочасні консультації якщо не з самим Й. Рустемасом, то бодай із його учнями (адже в цього майстра навчався брат Ядвіги Гусиковської Франек)?

Друге: чому в листі до Б. Залєського Шевченко називає саме цього художника, хоч йому були відомі імена й творчість багатьох видатних майстрів різних епох? Ці питання, схоже, Гната Мартиновича не цікавили…

Якби там не було, питання про “доширяєвське” навчання Тараса (як і його “варшавський вояж”), справді, залишаються “темними місцями” в шевченкознавстві, а от щодо доленосності 1830 року в житті Великого Кобзаря навряд чи в кого виникнуть сумніви.

На цьому слові бувайте здорові! Натхнення Вам весняного – адже завтра вже березень.

З повагою і приязню –

Ваша Однодумниця.