Однодумниця – Авторові (23.01.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Дорогий Друже!
Бачу, ми з Вами все “танцюємо” навколо імені й ніяк не наважимося перейти до найменування Великого Кобзаря по-батькові. А поміж тим, вібрація цього “старшого імені” Вам уже знайома – адже писали й про Сковороду (Григорія) і про Тичину (Григоровича), й Вам відомо, що Григорій у перекладі з грецької означає “той, хто не спить, пильнує”, причому йдеться не про фізичне, а про духовне “неспання” та “пильнування”, перебування на сторожі, зрештою, взагалі про небайдужість до життя й людей, зокрема близьких.
Як же це реалізувалося в сім’ї Григорія Івановича Шевченка? Попри явний брак біографічних матеріалів про Кобзаревого батька, одне можна сказати – зацикленим лише на добуванні хліба насущного, попри повсякденну працю, він не був. Як уже мовилося, був Григорій Іванович людиною письменною, набожною, любив читати Житія Святих. Чи мав він удома ще якісь книги? Враховуючи їх тодішню дорожнечу, а також відсутність згадок про це самого Кобзаря, гадаю, що окрім Четьїх Міней (навряд чи повних), у хаті могло бути хіба що Євангеліє – про Біблію в повному обсязі мову не веду, оскільки тогочасне духівництво (на відміну від нинішнього) не поширювало Книгу Книг серед простого люду, зберігаючи власну монополію на її тлумачення (звідси – наївне народне уявлення про небезпеку читання Біблії під загрозою божевілля).
Гадаю, Ви правильно міркуєте, що саме батько, помітивши допитливість і охоту до знань у малого Тараса, став ініціатором навчання дитини у школі. Саме тоді, либонь, домашню “бібліотечку” Шевченків поповнили Азбука, Часослов, Псалтир. Дбав він по-своєму й про патріотичне виховання сина, плекав у ньому шану до історії рідного народу, якою б тяжкою (й нерідко жорстокою) вона не була. Мабуть, неспроста саме в присутності сина просив він свого батька – Тарасового діда Івана розповісти про Коліївщину (із цих розповідей згодом постали “Гайдамаки”, “Холодний Яр”, “Швачка”).
Переживав Григорій Іванович і за майбутнє хлопця, бачачи, що він ніби “не від світу цього”. Власне, й батьків “незаповіт” Тарасові на смертному одрі був продиктований не розчаруванням у дитині, а невсипущим болем за неї, усвідомленням тлінності, тимчасовості матеріальних речей і водночас передчуттям якоїсь особливої синової долі. Власне ця небайдужість, “пильнування”, переживання й біль за людей сповна передалися й Тарасові. Згадаймо, славнозвісні рядки з “Подражанія 11 псалму”:
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
[115, ІІ, 281]
Оце “на сторожі” є вельми промовистим, оскільки Григоровичем Тарас Шевченко був не лише, так би мовити, юридично й родинно, а й духовно, оскільки відчував на собі вплив і іншого Григорія – Сковороди, з творчістю якого познайомився ще школярем:
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або “Три царіє со дари”.
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
[115, ІІ, 58]
Образ Філософа раз у раз озивається і в повісті “Близнецы” (1855).
У випадку зі Сковородою суть Григоровича напрочуд гармонує з особистістю Мислителя. Дві його праці мають, мають, по суті, однакову назву – “Сіон, або Observatorium specula”. Як Ви вже писали у своєму есеї “Григорій Сковорода: Місія Посланця”, поняття “Сіон” Біблія подає в кількох значеннях. У 1-й Книзі Параліпоменон (Хронік або Літописів) згадується завойована воєначальником царя Давида Йоавом фортеця Сіон на однойменному найпівденнішому пагорбі Єрусалиму. Так само звався і Храм, споруджений Соломоном на горі Моріа (а перекладі Митрополита Іларіона – “Морія” або “Морійя”), що була вказана ще його батькові Давиду (2 Хронік, 3: 1).
З образом цього Храму (як із Фаросом Александрійським, з баштою біблійного пророка Авакума тощо), Сковорода співвідносив пильність духу (власне й назва Observatorium specula, – себто “Сторожова вежа” – вжита Любомудром на означення слів пророка Авакума з 1-го вірша його книги: “Я стану на моїй сторожі, стоятиму на моїй башті і виглядатиму, щоб подивитись, що Він [Господь] мені скаже й що мені відповісти з приводу моєї скарги”) та необхідність самопізнання і самовдосконалення, без чого неможливе пізнання Божественної Істини:
“Тому-то й не розуміємо ми Біблії, – писав Філософ, – що не знаємо себе. Вона-то є вселенська лампада, Фарійська вежа для мореплавного життя нашого. Вона-то є “Друг вірний, дах міцний”. Хто оволодів ним, знайшов скарб. (…) Стань на сторожі з Авакумом: “На сторожі моїй стану”. Слухай вухами! На сторожі моїй, а не чужій: “Знай себе, досить для тебе” [79, І, 291].
Зрештою, що є згадане Вами в есеї про Лесю Українку Вище Чаяння як не Пильнування й Самопізнання. Але мало займатися цим лише для себе, так би мовити, індивідуально. Необхідно пробудити до такого Чаяння й інших людей (за Лесею Українкою – запалити “досвітній огонь”). У в листі до Михайла Ковалинського від 18 липня 1763 року Григорій Сковорода говорить прямим: “Ніколи не спить цей лев – диявол. Тому нам завжди слід пильнувати. Як раптовим ударом вражає тіло ворог, так і цей духовний ворог ніколи не припиняє кидати в нашу душу вогняні стріли пристрастей і уражати ними. Ти згасиш їх, якщо подумаєш про те, що в тобі є все, завдяки чому ти можеш стати великим, тобто святим мужем” [79, ІІ, 288]. Григорій, отже, це ще й Будитель від духовного “сну”, від “марноти марнот” (Екл., 1: 2). Григорович у такому разі є послідовник, наступник такого Будителя.
Чи не це бачимо у Тараса Шевченка? Тема пробудження до боротьби (не лише політичної, а й духовної – і, мабуть, насамперед, духовної) раз у раз озивається у поезіях Великого Кобзаря. Хрестоматійним уже став радикальний заклик “добре вигострить сокиру”, щоб “збудить хиренну волю” з вірша “Я не нездужаю, нівроку…” Та не був би Поет справжнім виконавцем покладеної на нього Місії, якби вважав ознакою пробудження свідомості лише збройні виступи народу за свої права й свободи. Пробудитися, “встати” й “не спати” у Кобзаря – як і у Сковороди, – це передовсім перебувати в безнастанному процесі Пізнання і, ясна річ, Самопізнання. Нехтування цією необхідністю призводить до стрімкої духовної деградації, втрати історичної пам’яті, залежності від чужих, часто неприйнятних для слов’янської і, зокрема, української дійсності, доктрин:
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..” – “Добре, брате,
Що ж ти такеє?”
“Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм”.
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
[115, II, 350]
Тож недарма й очікував Поет приходу у світ людський не чужого, а вітчизняного-таки “апостола правди і науки”, здатного розбудити народ остаточно.
Такі мої міркування щодо ймення Тараса Шевченка по батькові. Гадаю, я задала Вам тон у подальших дослідженнях. Чекатиму Вашої версії щодо прізвища.
Хай щастить!
Ваша Приятелька
та Однодумниця.