Однодумниця – Авторові (15.11.2012 р.)
Ігор Ольшевський
Дорогий Авторе!
Не турбуйтесь, що надіслали довгого листа. Ваші послання я воліла б бачити якомога довшими й якомога цікавішими, щоб не лише читати відписки на кшталт “добрий день, у мене все гаразд, до побачення”, а й інтелектуальну поживу мати від них. Тому й у своїх листах намагатимуся подати максимум інформації.
Рада, що нарешті взялися за шевченківську тему. Цілком згодна з думкою Е. Цвєткова (точніше, його знайомого знахаря) щодо необхідності заслужити власне ймення. Це, по суті, те, що ви називаєте життям у згоді з іменем, хресним чи прибраним.
Багато думала й над тезою про боротьбу сил Світла й сил темряви за майбутнього Поета. До речі, ледь не сказала “Вашою тезою”. Та, на жаль, перший не Ви – цю думку ще у ХІХ ст. окреслив Олександр Кониський у своєму життєписі Великого Кобзаря [41, 61]. Про таку боротьбу може свідчити, зокрема, служба Тараса у Богорського, де, як уже мовилося, могли виявитися (і подекуди таки виявлялися) далеко не позитивні риси вдачі школяра. 1875 року приятель Шевченка, лікар Андрій Козачковський (саме йому присвячено вірш “Давно те діялось. Ще в школі…”) опублікував у газеті “Киевский телеграф” спомини, де пригадав Кобзареві розповіді про дитинство. У збірнику 1982 року “Спогади про Тараса Шевченка” стаття А. Козачковського з’явилася в скороченому вигляді, причому випущено якраз згадки про ті небезпечні моменти в житті малого Тараса, які могли спричинитися до формування стійких негативних установок – мабуть, упорядники побачили в цьому зайвий “компромат” на Поета-класика. У виданій в 1958 році “Біографії Тараса Шевченка за спогадами сучасників” ця інформація ще присутня, то ж цитую її звідти мовою оригіналу:
В разговорах со мною Шевченко рассказывал случай из его школьной жизни у дьячка. Кроме уже известных, помню рассказ его о тогдашней его профессии, доставлявшей ему скудные средства к существованию; это – чтение псалтыри над покойниками. Чтобы ускорить эту утомительную работу, он иногда на половине псалма начинал «прийдите поклонимся» и, пользуясь отвлечением внимания посетительниц к поклонам, перевертывал несколько листов, чего не замечая, они, поражаясь внятностью и вместе быстротою его чтения, считали его лучшим чтецом и охотнее других его приглашали.
Голод нередко заставлял его [посягать на чужую курицу или чужого поросенка, из которых он] обыкновенно в ночную пору стряпал ужин в пещере, находившейся за селом; обыватели, видя по ночам огонь в пещере, порешили, что там должна быть нечистая сила, и обратились к батюшке, чтобы он изгнал ее оттуда; священник в сопровождении народа, окропив вход в пещеру святой водой, предложил освидетельствовать ее.
Так как никто не соглашался на такой смелый подвиг, то порешили в видах поощрения сделать складчину. Когда собралось порядочное количество медных монет и смельчака ни одного не оказалось, то Шевченко, выступив вперед, изъявил желание войти в пещеру. Некоторые не хотели подвергать мальчика опасному риску, другие возразили «воно мале, до нього нечистая сила не коснеться». Чтобы более отдалить всякое подозрение, он просил, чтобы к нему привязали веревку, которою, в случае опасности, могли бы вытащить его. Отправясь на веревке в пещеру и убравши в сторону все остатки стряпни своей, он вышел, объявив, что в пещере ничего не оказалось, за что и получил порядочный куш складчины от удивленной его смелостью толпы [10, 14, 15].
Мабуть, саме цю тяжку боротьбу за сина й передчував на смертному одрі Григорій Шевченко, коли не заповів хлопцеві анічогісінько, сказавши наостанок:
“Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе” [41, 43].
“Щось дуже добре” могло вийти в разі перемоги Сил Світла, “велике ледащо” – в разі перемоги їхніх антагоністів, і вони, ці антагоністи, не дрімали, руками лжевчителів юного Шевченка підштовхуючи його до зневіри у своїх здібностях. Іноді, на якусь мить це вдавалося і, мабуть, саме в такий момент Тарас найнявся пасти в Кирилівці громадську отару овець, про що згодом згадував у вірші “Мені тринадцятий минало…” (“N. N.”)
До речі, в цьому писаному на засланні творі подано блискучий опис згаданої вище духовної боротьби. Cпочатку герой вірша (як правило, ототожнюваний із юним Тарасом) перебуває у глибокому релігійному екстазі, який забарвлює усе навколо в тони радості й щастя.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
[115, ІІ, 36]
Порівняймо цей екстаз із відповідним станом Сковороди у однойменній симфонії Вашого улюбленого Павла Тичини. Аналогія просто разюча:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
– О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
і мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
о, Всеблаженний! –
і Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує –
за все, за все!
[94, ІV, 7, 8]
І великий Мислитель, і майбутній Поет перебували в цей момент у стані чистого, дитинного єднання з Богом – латиною таке єднання зветься religare, себто власне Релігією (недарма Євген Сверстюк трактує цей вірш як “містерію присутності Бога [72] [На час написання листа Євген Олександрович Сверстюк був живий – не стало його 1 грудня 2014 року (прим. Одн.)]). Хоч як дивно, але саме за такого стану зростає й небезпека спокус із боку темряви – людину, яка молиться, починають провокувати на переривання молитви, сторонні думки, незадоволення життям, і якщо цього вдається досягти, скажімо, через відсутність досвіду у володінні методами духовного захисту (наприклад, у зв'язку з дитячим віком), екстаз змінюється депресією:
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!..
[115, ІІ, 36]
Як бачимо, сценарій спокуси майже реалізувався: від єднання з Всевишнім (“Мені так любо, любо стало, неначе в Бога…”), від наївного ще передусвідомлення первинності Духовного над тілесним (“Уже прокликали до паю, а я собі у бур’яні молюся Богу…”) до акценту на негаціях життя – до речі, таки реальних (“Поглянув я на ягнята – не мої ягнята! Обернувся я на хати – нема в мене хати!”) і навіть до спроб нарікання (“Не дав мені Бог нічого!..”).
Небезпека цієї сакраментальної фрази не лише в жалях за матеріальними втратами, а й у спробі погодитися з думкою лихих людей про відсутність талантів і тотальну нездатність до будь-якої праці (“ледащо”), а отже, й у загрозі повного духовного роззброєння й опускання рук. Але недарма було сказано “майже” – повної реалізації задуму темних сил не відбулося, оскільки вчасно з’явилася Посланниця Світла – Оксана Коваленко, дитяча любов Тараса (чи передлюбов, як пише згаданий Вами Володимир Сиротенко):
…А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…
[115, ІІ, 36, 37]
Все одразу стало на свої місця. Настрій ізнову став радісним і святковим. Темрява відступила перед силою першого почуття:
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
[115, ІІ, 37]
І, варто сказати, такі випадки не були рідкісними в житті Великого Кобзаря. Це стосується, зокрема, викуплення Тараса Шевченка з кріпацтва (хрестоматійна історія з розіграним у лотерею портретом поета Василя Жуковського роботи Карла Брюллова), та й на засланні, в умовах “заборони на професію”, навіть серед тамтешнього офіцерства знаходились люди , які за змогою йшли Поетові назустріч, намагаючись полегшити його долю (як, наприклад, комендант Новопетровського укріплення, майор Іраклій Олександрович Усков або ж підпоручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу Володимир Петрович Воронцов, котрий до того ж сам гарно малював і любив поезію). Завжди, коли тяжка ситуація сягала апогею, на допомогу приходили Посланці Світла, Посланці Бога.
З повагою –
Ваша Однодумниця