26. Передсмертне признання
Юліан Опільський
Простора світлиця дворища виглядала на побоєвище. Посередині валявся розбитий стіл та поламані стільці, порвана скатерть, потовчений та потоптаний посуд, що попадав із мисників. Валявся на землі і золочений божник, сухе зілля та золочені ідоли, під якими стояв Свен, коли боронився. З долівки челядь зібрала вже трупи гриднів та варягів, тільки чорніли ще калюжі крові. В куті лежав Свен, сповитий мотуззям. Його лице було біле, як стіна, та скривлене у маску болю. Проте ні один стогін не виходив з його зчорнілих губ. Недалеко Свена лежав важко ранений, кров’ю залитий Галляр, а над ним блідий, мов стіна, видко, до краю виснажений клячав на кривавій долівці Станко.
Мирослава підійшла до Свена і, поклавши йому руку на плече, сказала:
– Свене! Ось удруге перед тобою свідок, який закидає тобі душогубство. Востаннє взиваю тебе, дай свідоцтво правді, вкажи убийника, щоб чорна тінь злочину не падала на шлях життя невинного!
Свен наче не чув слів дівчини. Всі присутні з напругою гляділи на гру лиця зв’язаного героя. Та ні один м’язень не рушився на його стиснених устах.
– Воєводо! – заговорила знову Мирослава. – Не бути нам зі собою у парі, та я завсіди з подивом гляділа на появу благородного героя півночі! Тому на цей гарний момент і на твою геройську честь заклинаю тебе, скажи вибранці твоїй, хто був убійником її брата?
Звільна підвів Свен голову, а його очі горіли, мов у вовкулаки.
– Не воєвода я, а конунг, дівчино. Мечем я добився влади, і меч відібрав її від мене разом з силою та волею. Не жди від мене вчинку, який не був би ударом, ні слова, яке не було б прокльоном!..
– Спасибі тобі, Свен, й за це! – заговорив раптом з-під печі старий Козняк. – Стільки я й бажав знати! Ти не потвердив своїх слів, значить, не Роман, не Олешич… Дажбоже!..
І старий вхопив себе руками за сиву голову.
– Ха, ха, ха! – зареготався Свен. – Стареча слабість є матір самодурства! Я не потвердив своїх слів, але й не заперечив їх!
– Я питаю тебе, як рівний рівного, а навіть вищого, – наставав боярин. – Зразу ти був воєводою, опісля конунгом, і я корився тобі у всьому. Тому прохаю тебе ще раз. Не я твоїм суддею, ні твоїм ворогом, а князь. Для мене ти завсіди тільки колишній союзник, який мав навіть увійти в мою рідню, а якому я віддав все своє майно…
– Хочеш відповіді, добре! Розв’яжи мені руки і ноги, дай мені меч і щит, тоді поговоримо знову, як рівний з рівним.
– Достойний боярине! – вмішався Збранич, коли побачив, як старий затрусився і опустив руки. – Бачу, що слабнеш, як ослаб колись і я від очей і слів цієї гадюки. Знай, що я сторожем біля цього зрадника і збережу його на люту княжу кару, хоч би й головою прийшлося наложити мені чи тобі!
Те кажучи, встав і станув між Свеном і боярином.
– Ха, ха! – засміявся тоді Свен. – Ось бачиш, боярине, кому залежить на правді? Саме той, хто обвинувачує мене, боїться моєї поруки. Ха, ха! Не завсіди має боягуз і брехун сотню помічників. А цих чотирьох тут – це мало! – гордо і згірдно вказав на чотирьох гриднів Збранича.
– Не я боюся правди, а ти, Свене, княжої кари, – відповів молодець. – Що ти хоробрий, знаємо всі, але скажений вовк теж хоробрий, і нема йому від цього честі!
– Слова, молодче, слова! А ти діло покажи! – непевним голосом почав Козняк. – Дай доказ, що ти й Роман непричасні у злочині, а тоді про мене!
– Доказу бажаєш, боярине? Гаразд! Сам Свен казав, що привід для злочину дав гріш, саме той, який ти віддав Свенові.
– Так, але хоча б він і витратив усі гривні та куни, то все ж не відцурався ні мене, ні моєї дитини. Не про гроші йшло йому, це ясно! А як так…
– Як так, то той, в кого ті гроші, дає також доказ невинності й вертає їх тобі.
– Хто ж це такий?
– Я!
– Ти?..
Від скаженої люті посиніло лице варяга. Козняк відступив від Свена, з розхиленими устами стежила Мирослава за сваркою, а Збранич спокійно говорив далі:
– Так, я! У посіллі моєї невісти у Мощаниці зложено, боярине, твоє майно, яке відібрали ми від Свенових людей. Береже його воєвода Соломирич…
– Слава ж богам білим, богам добрим! – закликав Козняк. – А тобі, хлопче, вони заплатять сторицею по заслузі. Ге! Нелегко-то на старості літ глядіти багачеві на злидні його дитини. А все ж не про тебе тут річ іде, а про Олешича.
– Несправедливий ти, боярине! Проти слів Романа стоять слова Свена, а я єдиний свідок злочину. Чим же слово Свена вартніше? Чим моя порука нестійна?..
За цей час заспокоївся дещо Свен і опанував гнів, який давив йому горло.
– Ні, нестійна твоя порука, бо гроші по закону війни належать до князя. Легко віддавати не своє добро. Все одно не понюхати тобі його!
– Води! – сказав хриплим голосом Свен після довшої мовчанки.
Ніхто не рушився.
– Терпи, зраднику, – пробурмотів Станко, бо не міг у цьому ворогові бачити і признавати людину.
Та ось Мирослава піднялася з лави і по хвилині принесла Свенові глечик води.
Жадібно пив варяг, і дівчина притримувала глечик при його почорнілих губах.
– Миро! – прошептав, випивши. – Твоє серце – краще смарагдів Фреї! Зроби ще одну ласку та подай мені ще раз води, але з отрутою.
В його голосі звучала страшна щирість.
– Боїшся, воєводо? Страх тобі княжої кари? – спитала глумливо дівчина.
– Раниш моє серце, Миро, і то нізащо. Чи боїться смерті той, хто прохає отрути?
– Ніякий герой не прохає отрути від ворога, бо це доказ, що більше боїться його, ніж смерті. Але ти скажи, хто вбив Доброгоста, а замість отрути дам тобі до рук ніж.
– А що зробиш з убивником?
– Йому теж дам ніж, але в серце…
Стиха заскреготали зуби варяга.
– Сказав би я тобі, дівчино, але присяга в’яже мене. Та ти перекажи Рогніді, що я тут. Хай вона побачиться зі мною! За те обіцяю тобі, що так само, як ви не почуєте від мене імені злочинця-душогуба, так теж Володимир не вчує імені твого батька, а тоді ваше майно, збережене Збраничем, залишиться за вами!
Мирослава кивнула головою. Справді, коли Свен випреться спілки з її батьком, то й Кознякові куди легше виправдати себе перед судом князя. Оглянулася. Старий Козняк спав уже на лаві, ратники дрімали біля Свена, який сидів непорушно, зв’язаний мотуззям. На долівці стиха харчав Галляр. Тільки Збранич не спав. З добутим мечем сидів напроти в’язнів та, видко, насолоджувався помстою.
Нагло Галляр підвівся з долівки і розложив рамена, ніби молився до вогню на широкій печі.
– Льокі! Льокі! – хрипів. – Червоне полум’я обхоплює мене. Червона кров заливає все… Діти… такі білі… гарні… то у жертву велетневі!… Геть від мене! Пропадай! Хай поб’є тебе Льокі кривавим огненним мечем!.. Проклін тобі, проклін і смерть!..
Упав ниць та судорожними рухами рук порпався у кривавій пилюці долівки. Крик його пробудив сонних, і вони гляділи з острахом на боротьбу життя з смертю.
– Дайте йому води, – обізвався один із ратників, але ні сам він, ні хто інший не рухалися з місця.
Нараз залунав спокійний, мов у повні сил виданий голос Свена:
– Увійди між вибранців Одіна, вірний дружиннику! Вальгалля відчиняє тобі вже ясні ворота. Золотий ріг меду подає тобі білорука валькірія. Відійди в мирі і жди мене. З моєї теж тече кров, як і з твоєї. Прощай!
Зірвався з долівки Галляр, здавалося, що останнім відрухом кинеться на Свена, та ось сильна струя крові бухнула йому з уст. Без стогону повалився варяг на долівку з глухим стукотом.
– Мирославо, поклич слуг, щоб винесли труп! – оглянувся за дівчиною Станко.
Та Мирослави не було вже в кімнаті.
Тієї останньої ночі не спалося в Києві нікому, не спалося й Рогніді. Та не тривога відганяла від неї сон, а гнів, страшний, лютий, бо безсильний гнів обманеної жінки. Ще звечора Снорре приніс їй вістку, що Свен поїхав на Витечівський шлях «по невісту». Обманець приспав її був обіцянкою, а вона не станула між ним і полочанами, поки ще на це був час. Тепер було вже запізно. Присягу від них відібрав уже Свен. Свен виділив їм уже паї добичі, вони були його дружиною, а не її. Біля неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служебниця з боярського роду мала стати княгинею…
«Ні, неможливо було, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Русі. Неможливо було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обоє і то через подружжя з сорокалітнім. Ні!»
Сумніви обсіли ум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо гляділа перед себе, нагло дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, з Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив пожежею. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні? Але яка? Непевність здавила серце Рогніди.
«Тікати б! – майнула думка. – Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан б’ють, погано!..»
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімнатка на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлася дещо, бо з цієї кімнатки можна було зійти над ріку і тікати далі водою.
Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і все, що жило, побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула раптом знайомий низький жіночий голос.
– Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
«Мирослава!» – погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
– Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасення. Треба подбати за майбутнє…
– Майбутнє, дитино? – лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини. – Хто може його збагнути? Воно виростає з крові та смерті, і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута…
– Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
– Навіть Володимира, гадаєш?
– Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі уже не таке…
– Ох, ти називаєш це вибаченням? – сумовито відповіла Рогніда. – Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерті вже закривала мені мій зір, тоді… він був ще мій… Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду… Я згинула для нього… – Тут оживилася раптом: – Та нехай! Так мусило і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірності… навіть Льосна! Та у цій боротьбі святого звичаю зі серцем вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, а зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не байдужа їй втрата. Аж тепер стало для неї ясне не одне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапала за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то не раз, знеможений вином, витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора під час подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбирала коло себе вчас деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!..
– Не знаю, достойна, твоїх задумів, бо вони задалекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
– Як-то? Не я?
– Свен відібрав присягу полоцької раті на своє ймення, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини та твоїх полочан!
– Ах! Я добре знала, куди він поїхав надвечір із Галляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
– Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ні один варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!
– Дав запоруку?
– Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Галляр схилив голову, і всі визнали вагу даного слова…
– А я гадала, що він зводить тебе, а він зламав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та їдь і вложив їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!
– Так, але завтра чорна мара покриє йому очі, – відповіла дівчина, – а з його життям умре і правда про смерть мого брата. Це стіна, яка станула між мною і Романом Олешичем.
– То ти, дитино, любиш Олешича? – спитала Рогніда.
– Так! – певно і спокійно заявила дівчина. Рогніда встала.
– Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоча яким хитрим буває ніфлюнг, більша є помста ошуканої жінки. Ходи! У Свена вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, в якої вирвали зуби… Чи ти сама?
– Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.
– То нехай покличе! Уже день, крадьки не перейдеш!
Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. З вулички у вуличку перемикалися дві жіночі постаті, а старий Снорре з шістьма ратниками провожали їх. За закрутом шляху показалося дворище Козняка. Ледве чи хто пізнав би у тих руїнах оселю першого багача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Галляр, його ратники та вісім гриднів Романа, які згинули у боротьбі зі Свеном.
– Чого вам? – спитав вартовий.
– Домів вертаємось, юначе! – відповіла Мирослава. – Невже ж ти не пізнав мене?
– Тебе-то я знаю!.. Але княгиня?.. І ось цей варяг та ще з ратниками?.. – спитав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
– Це не ворожі ратники, а наші, і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чей же не боїтеся.
– Гм! Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, як молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
– Де батько? – спитала дівчина.
– Спить у коморі.
– Чи є хто біля нього?
– Ні! Насилу поклали старого! – засміявся Збранич. – Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
– Спасибі! А що Свен?
– Постогнує і кляне. У нього гарячка.
– То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обох вартових вишли надвір і пусти до Свена княгиню!
– Як-то? Залишити їх обох без варти? Ніяк не можна.
– Ти ж будеш за завісою з нами.
Дівчина розказала Станкові про намір княгині і впевнила його, що не буде ніякої зради.
У світлиці панувала сутінь, на огнищі тлів невеличкий огник, при якому гридні зварили сніданок. Рогніда побачила у самому кутку під божником непорушну темну постать.
– Свен!
– Вийдіть обидва! – наказав Станко. – Станьте біля воріт і без мене не перепускайте нікого ні туди, ні назад.
Вартові вийшли, Станко та Мирослава докинули ріща на вогонь, а самі пішли у комору, де на долівці сидів старий Козняк.
– Що сталося? – питав злякано. – Невже ж пора на суд?
– Так, пора! – відповіла Мирослава. – Але суддею будеш ти, батьку!
– Я?
– Так! Стань ось тут біля дверей і слухай, як княгиня говоритиме зі Свеном.
Станко прикляк на одне коліно біля самих дверей, добув стрілу і наложив її на тятиву. Всі троє стримали віддих.
– Привіт тобі, герою! Ти кликав мене, і я тут, бо швидко вкриє тебе Гель, і я не почую від тебе слова правди!
На звук голосу княгині здригнулася темна постать, і чути було скрегіт зубів Свена. Довгу хвилину-змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.
– Ти прийшла, княгине? – спитав. – Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене чи сміятися?
– Норни випряли нам обом невдачу, а з призначення годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина… і ніж!
Із-за пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди, його, видко, брала гарячка, і відривані слова падали з уст.
– Горить, горить!.. Вовк Фенрір рве мені нутрощі. Суд, сором, смерть! Рогнідо!
Тут зірвався, і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки, і велетень впав назад на землю.
– Рогнідо, – шепотів, скрегочучи зубами, – якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч на макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні… перетни отут б’ючку… Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!
– Ні, Свене, то не я вб’ю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене оббрехав. А за віроломність і зраду не ножем карають, а гратами… у гноївці!
Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:
– Властиво, я не зрадив тебе, Рогнідо! Ти, як і ми всі, бажала тільки влади і слави.
Рогніда покрутила головою.
– Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщо ж ти стільки разів оббрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Галляра?.. Як можна тобі вірити у що-небудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.
– Слухай! Перед смертним словом витязя запевняю тебе, що вже під час останнього походу на печенігів я задумав повалити князя, якого я сам виніс на київський престіл. Та до цього треба було мені раті і гроша… Полоцьку рать мала дати ти, а гріш Козняк. Тебе я гадав з’єднати собі обітницею помсти, а гріш Козняка дістати з руки дівчини…
– Як-то? – удала зачудування Рогніда. – У Козняка ж був син, і не дочка, а він був дідичем майна багача.
– Був, тому і згинув! – кивнув головою Свен.
Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.
– То так, Свене? Заклинаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгаллі, а сам ще перед порогом смерті кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?
– Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гріш і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.
Та Рогніда не спішилася, сховала ніж у піхви, вложила його за пазуху, а там і сказала:
– Боги чули твої слова, Свене, боги і люди, над якими не маєш милосердя навіть при своїй смерті. Тебе засліпила гадюча злоба ніфлюнга, якої повна вся твоя вдача. Так, бачиш, дуриш ти всіх і мене все життя, обдурю і я тебе дещо при смерті!
– Пробі, княгине, – закричав варяг і вперше та востаннє зазвучала в його голосі справжня розпука, – невже ж у мене таки більше людського почування, ніж у тебе?
– Ха, ха, ха! – засміялася Рогніда. – То ти ще не знав, що я жінка, якій у любові і ненависті ніхто не дорівнює? Ось гляди! Колись на Берестовому над голівкою заснулої дитини ти подав мені ось це!
Тут видобула з-поза одягу малу золоту коробочку й показала Свенові.
– Вона була призначена для того, хто одним помахом дужих, орлиних крил розігнав усіх своїх ворогів, як Зігурд ніфлюнгів. Ти карлик проти нього, Свене, підлий, брехливий, хоча злющий та злобний. Тож ти, а не він повинен згинути від такої гадючої зброї. Не для тебе меч, ніж, кров, червона кров вибранця-героя. Для тебе запінені уста, посиніле лице та судорогами покривлені члени боягуза!
І кинула на долівку коробку зі затроєною голкою. Добула ніж і протяла на руках Свена ремені, щоб він міг ворухнутися і повзати. Свен повзав, як гадина, і зубами пробував добути з коробки голку, поки обезсилений болем і гарячкою не охляв непритомний.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 321 – 330.