Роман з Кошири
Тимко Падура
Ой, затерлись ті сліди,
Ой, прольялись ті води,
Кудою князь Орду гнав,
Де коники напував.
З давньої пісні о Яремі кн. Вишньовецькім.
1
Ніч була темна, вітер з нив широких
З листям в долини котив чорні хмари.
А місяць часом з-під небес високих
Лічив над Богом сидящі татари.
З Винниці міста, що колись багате
По сплавах замки ставило в пригоді.
Що так на горах як вінець розп’яте
Цвіло садами, цвіло і в народі.
Зробила пущу Орда бісурманів,
Кров тепла льялась за клубами диму,
А мир нещасний для мурзів і ханів
По Чорнім шляху погнали до Криму.
Ще туман мрачний по ярах котився,
Коли від Ули черного лицаря
Вороний коник як вітер пустився
В поля розкішні на згодін татара.
Стань в роздорожі степу Обідного,
Там тя могили до себе запросят,
Але вже костей не знайдеш з нікого,
Тільки на гробах ворони голосят.
А коли звідси буря прахи гонит,
Їх пил сідає на границях Литви,
І нім їх діям похорон задзвонит,
Просит для змерлих пам’яток молитви!…
2
Лиш спасів мира пам’ятка не гине,
Вона сіяє, як сонце від рана:
Згадай ті літа, о місто Люблине,
Як в твої брами приймав-єсь Романа.
Молодий Август престол засідає,
Великим ділом начав ся журити:
Бо на ту пам’ять, що свій рід кінчає,
Хотів би Литву з Польщою злучити.
За ним багаті панята стояли,
При нім засіли кругом сенатари,
А на колінах Польщі присягали
Князі з Помор’я, з Волох господарі.
Що ж то за лицар в такім віка ранці
Вже в степах будив дикого могола?
І за собою сковані поганці
В багатих шубах веде до престола?…
Нім стахло сонце, слава його спасом
Прозвала в діях литовського мира,
А на престолі нив Іванських гласом
Король вітає Литви богатиря.
«Князю Романе! які ж тобі дари
Мильші над тії король може дати,
Які для тебе несе за татари
Великодушна твоїх предків мати?!
Під Обертином зелена дуброва,
Там орел з врага остатки розносит,
А за померлим Іваном з Тарнова
Народ в двох морях жалібно голосит.
Бодай би іще немилі нам гості
Рівного щастя від тебе дізнали,
Бодай би колись і на твої кості
Такії сльози від народу спали!»
Так-то бувало перед давні літа,
Коли Ягеллів рідня пановала;
Мав народ мужів, мужі честь у світа,
А Польща силу і багатства мала!…
Королі наші безпечне завсіди
У свого мира на руках проснілись;
Так славят дії, те кажут сусіди,
Де ж слава наша, де наш сон поділись?..
Антонини на Волині. 1827.
Примітки Ю. Романчука
Видання варшавське (1844) і львівське Вільда (1874) мають текст поезії «Роман Сангушко» значно відмінний. Він поданий тут окремо.
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 416 – 418, 439 – 440.