Два лицарі
Клим Поліщук
Старі казки, старі пісні… Боже, яка краса в старих переказах давно минулого життя! Сучасне життя, сповнене горя і сліз, мимоволі зблідне перед величавим стражданням минулого, яке спочиває в руїнах. Слухаєш старі перекази і чудуєшся, чи є ще де в світі така країна, щоб мала такі славні сторінки свого минулого? І справді, дивно воно якось. Стоїть собі якийсь старий одвічний напіврозвалений палац якогось магната і мовчки зберігає святі таємниці прапрадідів.
Панування польського магнатства на Волині не загинуло без шуму, і залишило по собі ряд старих казок і легенд. Багато вилилося народних сліз від насильства чужинців, поки широка думка-фантазія якогось сліпого лірника не утворила надійної казки, яка могла заспокоїти тривогу і біль народного серця.
І сталося так, що де найбільше панували недоля і смуток, там з’явилися найкращі пісні і найхитріші казки, бо якби не було тих пісень і казок, то не можна було б і жити.
Там, де від Авратинських кряжів гір розбіглися аж до річки Ікви невеличкі гори, горби і пагурки, де сосновий ліс змішується з вільхою, грабиною, березою, липою, дубом та ясеном, – з давніх давен стоїть невеличке містечко . Як переказують старі люди, і як свідчать стародавні записи, то основателем сього містечка був граф Бережецький, який збудував тут над самою річкою Іквою двоповерхового палаца з двома високими баштами в готицькім стилі. Про сей палац багато розказується всяких казок, бо й сама будова його дуже характерна, казкова.
Палац сей скорше нагадує собою якусь цитадель, ніж будинок для спокійного життя. Дві високих башти мали по два ряди круглих «бійниць», з яких колись грізно визирали гарматні люфи, а зараз по вечорах з них визирають пугачі і жалібно гукають на весь старий панський сад, яким вночі страшно навіть проходити, щоб часом не попасти в яку-небудь яму і не провалитися Бог зна куди… А таких ям в старім саду дуже багато. Невідомі ходи підземних льохів, що починаються з-під палацу, тягнуться спершу всього до старої церкви і костьола, який колись монастирем був, а потім проходять аж на середини містечка на площі, де ще й до сього часу стоїть старий-престарий «ратуш» в три поверхи і з такою ж величезною, як у церквах, круглою банею, на маківці якої гордо пишається герб графа Тарновського. Від «ратуша» льохи тягнуться кудись далі, але куди саме, того напевне ніхто не знає і нічого певного не може сказати…
Одні кажуть, що вони тягнуться до Дубно, а другі – що десь аж до , що коло Крем’янця… Одне, що певно може свідчити про те, що такі льохи дійсно існують, се те, що каждої весни, як тільки розтає сніг, скрізь в містечку і за містечком з’являються нові ями, куди завалюється розм’якла земля.
Ті, що пробували заглядати в ті ями, часто знаходили на їх дні бокові ходи в якісь підземні коритарі, куди вже ніхто не відважувався йти через те, що там було темно, а засвічену свічку гасив «злий дух», що «вартував панські дорогоцінні скарби», як казали люди. Багато ще розказувалося всяких дивних казок про ті скарби, але ніхто не брався за розкопки, а старанно засипали землею всі сі ями «щоб часом скотина не впала туди…»
Як стародавній палац, так і сей чудний «ратуш» мали за собою багате минуле. Коли в маленьких Бережцях панували ясновельможні князі Радзівіли, Вишневецькі, Чарторийські, а потім графи Тарновські і аж нарешті Морштинови, то всі вони проходили одні за другими і кожний приносив сюди своє щось, що веселими піснями співало в палаці й тяжкими зітханнями лунало в убогих селянських хатах. Всі вони старалися збільшити розкіш свого особистого життя, а через те все тяжче ставало жити в світі біднім людям…
Було так аж до 1863 року, коли селяне надіялись на майбутнє щасливе життя, а Польща запрягалася в нові московські ярма. Як українські селяне, так і поляки взагалі одурювалися москалями. Терпець рвався… Скрізь по Волині і всьому Підляшші важким голосом загомоніло обурення і наростала велика тривога…
В костьолах, як переказували ксьондзи, з’являлися святі, які проголошували повстання, а між народом ходили чутки, що пани польські збираються повернути панщину. Тоді-то й з’явилася «золота грамота», яку оголосив «уряд народовий в Варшаві». Скоро ся грамота дійшла до Бережців, то тут загомоніли по-свойому:
– Якби так було й справді, так чому нам не піти разом з ляхами?… Набрехали тільки, вражі діти, а ми таки знову будемо жити без земельки… От, якби вони раніш зреклись своїх маєтків, так усі пішли б на москаля, так що й сліду після нього не лишилося…
Коло містечкового «ратушу» на широкім майдані день і ніч товпилися повстанці, які прибували з Полісся. Йшли поляки, а разом з ними прямували деякі більш завзяті волиняки. В «ратуші» був склад зброї і одежі, яка видавалася повстанцям. В містечку був важкий гомін, веселі співи і завзяті вигуки – «єще Польска не згінела»! Підгулявші поляки з Полісся ходили «вербувати» селянство, але місцеві селяне десь поховалися. Коли кого могли привабити майбутнім, так се тільки тих, що не мали ні кола, ні двора в сучаснім. Дарма тільки метушню зняли таку, бо потім всі люди побачили, що сталася з того всього. Люди казали:
– Що ж, так і треба було сподіватися, раз коло діла не було народу.
Прийшли розлютовані москалі і «залили за шкуру смальцю»… Довго їх будуть пам’ятати поляки, а разом з ними і українці, бо немало тоді й українців загинуло від руки московського ката: отак собі «без вини були винні».
Коли скінчилося все і коли з’явилися коло містечка дві великих чорних могили, то й пригадали люди старий-престарий бережецький переказ про двох лицарів, які стоять на площі перед «ратушем».
Ще давним-давно сталася та подія, але пам’ять про неї живе до наших часів. Недаремно ж колись хтось поставив перед «ратушем» сього кам’яного пам’ятника двом лицарям.
Коли Хмельницький йшов на Збараж і Замостя, то один із козацьких загонів зайшов до Бережця і став там господарювати. Зразу повеселішали бідні люди, якім надто тяжко було жити під рукою Яреми Вишневецького, і радіючи говорили про той рай на Вкраїні, який незабаром мав настати.
Військо Хмельницького ще було далеко, але козацький загін не боявся нічого. В палацових льохах було досить гарного угорського вина і міцного литвинського меду, щоб можна було забути за все. Всі були рівні тут і ніхто не відчував ніякої небезпеки, яка насувалася. Несподівано коло Бережців з’явилося військо Вишневецького, яке звідусіль стало оточувати містечко.
Що було робити? Один шлях до рятунку – утеча. Але вже й втекти ніяк не можна було. Отоді-то ватажок козацького загону звелів на «ратуші» зробити таку «хвигуру», щоб якось можна було порозумітися.
Коли поляки побачили на «ратуші» козацьку «хвигуру», то зараз же прислали своїх переговорщиків, які сказали, щоб козаки зараз же здалися в полон, а як вони сього не зроблять, то всі «будуть вирізані до ноги».
– Пусте, пане, діло! – сказав козацький ватажок, – ми ще не таких блюдолизів бачили, але в полон не здавалися. Краще вже будемо битися, але так битися, щоб то було з розумом і дарма не проливали б кров людську. Давайте зробим славний герць. Нехай прийде ваш полковник і побореться зі мною, як він сам захоче, чи шаблею, чи то й пікою. А тоді вже будемо бачити Божу волю.
Переговорщики пішли до свого табору і сказали там, чого хоче козацький ватажок. Довго радилися поляки, довго й сперечалися по між собою, але нарешті вирішили, що на герць піде сам пан полковник, близький родич Вишневецького.
Герць мав відбутися на площі проти «ратушу».
В призначений день в містечко в’їхала ціла банда поляків, на чолі якої був і полковник. Козаки їх стрінули мовчки, а тільки ватажок їх прийшов до поляків і сказав:
– Ну, так будемо битись, чи миритись? Ставлю умову, яку зараз і підпишімо. З чийого боку буде лицар-переможець, так той бік має право бути паном тут і господарем над переможеними. Якщо, панове ляхи, маєте згоду на се, так я зараз можу стати до бою і розчерепити дурну голову того, що полізе до мене битися.
Польський полковник почервонів і сказав:
– Згода! Я маю охоту власноручно провчити свинячу голову, а через те беру шаблю в руки.
Обидва взяли шаблі в руки, сіли на коні і виїхали на середину площі. Од’їхали один од другого на сто кроків і стали з’їздитися. Одчайно зчепилися і хитро билися. Роз’їздилися, з’їздилися, крутилися на місті, а шаблі тільки й блискають, миготять. Коні запінилися і так спітніли, що на них мило стало, але обидва лицарі гордо трималися; обидва були в одній силі і трудно було вгадати, хто з них буде переможцем. Коли тут щось голосно задзвеніло, коні метнулися на бік і попадали. Поруч коней лежали ватажок козацький і полковник польський. Обидва були закривавлені і мертві. В одного і другого були розрублені черепи на дві рівних частини. Удар шаблею був прямий і він прийшовся по голові. Обидва лицарі були одної сили.
Побачили поляки, як скінчився герць і, повернувшись до свого табору, вирішили наступати всією своєю силою. Цілий день і цілу ніч йшло завзяте змагання між козаками і поляками, і скінчилось польською перемогою. Разом з тим, як знов засіли в містечку поляки, знов почалася людська біда і горе.
Згодом, коли скінчилась Хмельниччина, в Бережці засіли князі Чарторийські, якій поставили на спомин того герцю два мармурових верхівники, що стоять вже на протязі цілих віків і до сього часу нагадують собою про діла давно минулих днів.
Люди розказують, що тоді лише настане добро і правда в світі, коли відживуть два камінних лицарі, які одної сили і одної сміливої вдачі. А до того часу, як вірити казкам, то ніякі повстання нічого не поможуть.
Але коли відживуть ті лицарі, – сього ніхто не знає, як не знали польські повстанці, чим кінчиться їх діло.
1918 р., м. Київ.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Тіні минулого. – Київ: Сяйво, 1919 р., с. 78 – 85.