14. «Годі терпіти!»
Клим Поліщук
Якось, уже після Великодня, на ділянці фронту, яку займала Данилова сотня, з’явився якийсь жовнір в німецькому мундирі, який просив відвести його до української ради. Так як така рада тільки що організувалася, то його відвели до Данила, який тоді був єдиним проводирем своїх земляків.
Запинаючись, жовнір розповів, що він галичанин і попав на північний фронт разом з австрійським полком.
– Чому ж ви не в Січових стрільцях? – спитався Данило.
– А ви думаєте, що так легко туди попасти? Там теж є свої труднощі. Взагалі вирватися з якого-небудь австрійського полку до коша Усусусів дуже важко.
– Чого ж ви прийшли сюди? – знов спитався Данило.
– Того, що я революціонер і хочу бути з вами, – відповів галичанин.
– Як називаєтеся?
– Прокіп Проць!
– От що, товаришу Проць! – сказав Данило. – Передовсім ми вас мусимо зарегіструвати, яко полоненого, а потім я вас заберу до праці в нашій раді.
– Робіть як знаєте, бо назад я вже не піду.
– А поки що ходім у мою землянку!
Йшли вузенькою стежиною серед скопаних гранатами вогких полів. Над темним шаром землі жевріла червона смуга заходу, яка здавалася такою близькою, що в неї можна було поцілити кулею з карабіна. Зігрівшись від швидкої ходи, він розхристав свою шинелю і мундир і повними грудьми вдихав у себе лагідне весняне повітря, яке зворушувало його істоту й викликало в ній якісь незвиклі почування. Скільки вже часу минуло, як він так вільно дихав і так гордо підносив угору голову. Ах, то було, здається, ще тоді, як він малим вилазив на верх руїни і оглядав трипільські простори, чи тоді, як перший раз промовляв у Голосіївському лісі. Важко пригадати!
– Життя моє, товаришу, було мукою, – говорив Проць, йдучи поруч Данила. – Бідував малим, бідував великим, бідую і тепер. Батька не пам’ятаю навіть. Старший брат загинув на Сербському фронті. Мати від горя, а може й від голоду померла і нікому було очей закрити. Як сонний ходив по всіх фронтах, аж поки ця революція не почалася у вас. Шість раз пробував перейти до вас, але все з половини дороги назад вертався. Оце вже сьомий раз.
– Добре зробили, що прийшли, – казав Данило, а сам думав про себе: «Чим моя доля ліпша від його? І треба такого випадку, щоб він прийшов якраз до мене!»
– Вірте мені, що я вже місяць не можу спати. День і ніч бився з думками, мучився, терпів і, нарешті, пішов. Годі терпіти!
– А так, так! Годі терпіти!
– Я не хочу й не можу бути розбійником! Я не знаю, як можна вбивати таких, як сам, виснажених і вимучених горем людей. Я тоді вже, ліпше, запалив би всю землю і хай горить.
– Земля наша! – сказав Данило. – Їй нема чого горіти. Хай згорять ті, що зробили пекло з неї!
– Правда ваша, правда! – захоплено говорив Проць. – Хай згорять.
В землянці горіли дві свічки й в танці глибоких тіней постать Проця здавалася якимсь дивним печерним гномом. Високий, худий, але жилуватий і міцний, з смаглявим безвусим лицем і темними, як ніч, очами – нагадував еластичного смока, якого не вб’єш одним ударом. Якась скритна сила почувалася в його розрахованих рухах і як магніт притягала до себе! Цю силу почував Данило ще по дорозі і тепер, розглядаючи його при світлі, був просто зачарований нею. Пізніше він не раз мав нагоду переконатися в правдивості цього почування, коли Проць в найтяжчі хвилини боротьби не тільки що не тратився, але завжди знаходив якийсь вихід з важкого становища і рятував майже страчену справу.
– Звідки ви саме? – спитався Данило, сідаючи на дерев’яного обрубка, який заміняв собою стільчика.
– Я з повіту . Учився в долинській виділовій школі, але не скінчив.
– Чому?
– А хто його знає?! Раз те, що в дома був потрібний, а друге – було нудно.
– Чого?
– Так! – і враз засміявся. – Про вірність Габсбургам все розповідали. Ну й не витримав.
– І так залишили все?
– Ні! Для чого? Я сам вчився!
В той час у землянку вбіг жовнір і, звертаючись да Данила, сказав:
– Командуючий корпусом відмовився! Сказав, що всі, хто тільки поїде на той з’їзд, будуть рахуватися дезертирами!
– Ну, а як же корпусний «Исполком»? – сказав Данило.
– Той нічого! – відповів жовнір.
– Тоді ми по-революційному зробимо! – скрикнув Данило.
– Що то за з’їзд? – обережно запитався Проць.
– Другий Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві. – відповів Данило. – Вибрали вже навіть делегатів, а московський революціонер Керенський забороняє.
– І що тепер буде? – знову запитався Проць.
– Поїдемо, та й годі! Просити не станемо і кланяться не будемо.
Жовнір переступив з ноги на ногу.
– Що ж тоді робити? Я все ж таки не знаю, що сказати в нашій сотні? – промовив жовнір.
Данило вирвав листочок з «полевой книжки» і в декількох словах написав телефонограму до всіх полків і окремих частин корпуса, аби негайно з’явилися до нього всі обрані на з’їзд делегати.
– Що ви думаєте робити з ними? – спитався Проць.
– Тоді будем бачити, а зараз я вас мушу відправити до штабу корпуса, як полоненого. Завтра я пришлю за вами свого чоловіка і він забере вас! – відповів Данило, подаючи жовнірові списаний листок «полевой книжки».
Делегати на з’їзд зійшлися на другий же день і під проводом Данила відбули мітинг, на якому одноголосно прийняли постанову виїхати на з’їзд організованого масою. Вишиковані стрункими рядами, вони розгорнули над собою червоний і жовто-блакитний прапори і, співаючи революційних пісень, рушили до штабу корпуса, де вже на них чекав весь командний склад корпуса. Тут делегати заявили, що вони, як представники організованих революційних мас українських вояків, мусять передовсім виконувати їх волю. Після довгих змагань, під час яких делегатів декілька раз було названо «бунтовщиками» і «большевиками», командуючий корпусом згодився видати всім проїзні документи, при чому зазначив, що за всі наслідки цеї подорожі буде відповідати Данило. Слова командуючого були покриті вигуками «слава!» – що заставило його зм’якшитися і сказати:
– Я, дорогие земляки и товарищи, вполне сочувствую вам и понимаю ваши стремления потому, что я сам тоже малоросс, т. е. этот самый, как вы говорите, украинец!
Після того делегати подались до ближчої залізничої станції і вечором, того таки дня, поїхали на південь, на свою Україну, до свого старого Києва.
Проць, якого Данило залишив при канцелярії Ради за звичайного писаря, дні й ночі ждав на поворот Данила, сподіваючись почути щось нове, велике, многонадійне, від чого мало згинути все, що гнітило їх досі й ділило на безліч таборів, серед яких так важко було знайти спільність і згоду.
І коли через десять день Данило повернувся до полку, то перший, хто стрінув і привітав його, був не хто інший як Проць, перше слово якого було:
– Ну, що, як?!…
– Все добре! – відповів Данило. – Годі терпіти! Від нині самі будемо творити своє життя!…
Тяглась війна, збільшувалось число кривавих жертв, зростала біль терпіння, ширшала й глибшала революція. Напружував усі свої сили й Данило, щоб сполучити все незадоволене і все вистраждане в єдину силу великого протесту проти застарілих форм життя і тих споконвічних звичаїв, які полонили саму душу невільного колись народу.
Як почував себе Проць? – Важко сказати, що саме почувала ця, на весь світ самотня, покривджена життям людина. Борець по партії і справжній поет почуваннями, він метою свого життя поставив самостійну Україну «без холопа і без пана», маючи смутну надію знайти в тому ту святу радість, яка снилася йому в дитинстві під шум смерек коло рідної хати. І від того, що все ще кипіло в хаосі, тратилась його надія на святу радість, а натомість збиралася в грудях якась незрозуміла сила, яка шарпала й турбувала своєю живучістю його еластичне тіло, покликаючи його до боротьби і руху.
Про те, як він почував і як він терпів у своїй самотності, може свідчити такий маленький випадок. Якось ішли з одного мітингу. Говорили про українізацію корпусу, яка тоді тільки що розпочалася і обговорювали засоби боротьби з опортунізмом московських товаришів щодо цього.
– Революція! – кричав він. – Панський бунт, а не революція! Яке нам діло до Установчих зборів? Нащо нам здалися гори книжок з їхніми законами? Споконвіку ми були вільними і такими тепер мусимо стати! На сліпу смерть я не піду, щоб хтось потім на моїх кістках будував якісь пам’ятники й виписував на них слова людожерних істин, як зараз виписують наші патріоти на вбогих надгробках полеглих в сліпих боях наших товаришів, які нічого спільного з ними не мають. Ні! Ми повинні отверто сказати – чого хочем!
– Самостійної Української народної республіки. – вставив Данило.
– А що мені по тій республіці, як народу в ній не буде? Я народу хочу! Щоб було дійсно без холопа і без пана, щоб народ сам управляв собою, а то…
– Почекайте, товаришу, до того ж воно йде! – сказав Данило. – Але ви згодьтеся з тим, що раніш ми мусимо знищити всі зовнішні причини нашої неволі, а потій уже змагатися внутрі за бажаний нам устрій!
– Мені однаковий ворог – пан український, як і московський, а тому… – почав було казати Проць, але Данило його перебив;
– Не можна так навмання йти! Треба добре вважати на те, що маєш зруйнувати, бо завжди легше руйнувати, як творити.
– А вони, товстопузники й патріоти, хіба не руйнують?! Тільки в них уже система вироблена, он що! Вони один міліон знищать, другий обкрадуть, третій пороблять своїми наймитами, а четвертому для потіхи церкву збудують, або школу заведуть, де будуть учити всяких дурниць про те, що таке Бурбони, Габсбурги, або «рідне коліно» Мономаховичів! Плюю я на те все! Я чую голос землі, заклик грунту рідного і йду за ним! Дивно мені, що ви його не чуєте!
– І я, товаришу, чую той голос! – тихо сказав Данило. – Ще з дитячих літ чую його і йду за ним! Але мало того, щоб тільки йти за ним, а треба виконати волю його.
– Правду кажете!
– Святу правду! І в імення цеї правди я й стримуюся, бо що ми можемо тут почати, як самі знаходимся на чужині? Що не кажіть, а своя сила є лише тоді силою, коли вона на свому грунті!
Проць упав на коліна:
– Бога ради, на Україну! Я не витримаю тут далі, я не зможу жити, я вб’ю себе і вб’ю… вб’ю вас, навіть!
– Прийде час і підем.
І Данило скорше відчув, ніж побачив, як Проць витяг з-за пазухи револьвера і прицілився в нього.
– Мусиш йти на Україну! Чуєш, – мусиш! Хіба ти не знаєш, що ти сила? Ех, як би я мав таку силу, то звоював би усі міста й збагатив би села! Доволі їм наживатися обманом! Я розмістив би господарські школи між хуторами, позаводив би гімназії на селах, повідчиняв би торговельно-промислові школи в містечках, переніс би академії в наші зелені гаї і освітив би те все електрикою, щоб всі бачили радість життя свого і любили його настільки, щоб забулися срамотні давнії години і щоб вільна праця йшла поруч вільної науки тільки для загального добра.
– Фантазуєш, Процю! – зітхнув Данило. – Все те може бути лише тоді, коли назустріч цьому піде само місто!
– Неправда! Ти сам ще будеш боротися з містом, побачиш! Я знаю, що будеш, бо бачив, як ти вдихаєш у себе дихання чорнозему, навіть чужого!
– Можливо! Дуже навіть, можливо, що піду, але ще раз скажу, – треба вміти терпіти і треба боротися. Ми підем на Україну не самі, а всі разом, скільки нас тут є! Це, здається, також правда, що ми самі не маємо права туди заявлятися, – сказав Данило.
– Я вірю вам! Дуже вірю! Простіть мені!
Встав на ноги і вистріляв у повітря всі шість набоїв, а револьвера обережно сховав за пазуху.
– Що я? – заговорив винувато. – Ніщо майже! Я все одно, що полонений і тільки завдяки вам блукаю на волі і, навіть, змагаюся з вами. Ви можете звертати на це яку-небудь увагу, або й зовсім не помічати мене, але ще раз скажу: ходім до свого грунту!
– Підем, як тільки прийде час! – відповів Данило.
В лісі посвітлішало. По небу, черкаючи краями об верхи свірки та соснини і плутаючись в легеньких біленьких хмаринках, котився срібний кружок місяця.
– Так, так! Обов’язково підем! Скоро підем, бо вже годі терпіти! – сам до себе говорив замислено Данило.
– Коли не на Україну, так у могилу, бо вже годі терпіти! – в тон Данилові, говорив Проць.
Потім затих і задивився на місяця. Дивився довго як зачарований і враз заспівав. Данило вражено відступив від нього на декілька кроків і уважно став слухати невідомої йому пісні. А пісня виривалася з його грудей вільним птахом і, здавалося, метушилась серед темних латишських борів, шукаючи також дороги на Вкраїну:
Журо моя, журо!
Тось мя зажурила:
Мене, молодого
З білих ніг звалила.
Коли Проць скінчив і повернувся лицем до Данила, то він підійшов до нього і сказав:
– Завтра ж починайте підготовляти всіх до повороту на Україну! Годі терпіти!
Проць еластично перегнувся до низу і поцілував його руку.
Данило схопився і хотів йому щось сказати, але він, як серна, побіг у напрямі землянок, де містилися зукраїнізовані сотні N-ського полку 41-ої дивізії.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 57 – 62.