15. «Товариші селяне!»

Клим Поліщук

Коли Данило добився до Бахмача, то на Вкраїні було вже два уряди: один у Києві, другий у Харкові. Обидва уряди були революційні і обидва виставляли найпривабливіші гасла боротьби, але обидва не мали власних сил. В той час як перший покликався на «волю трудового селянства» і шукав підтримки в німецьких генералів, другий славословив чин «революційного пролетаріату» і користувався допомогою Москви. Говорилися сотки і тисячі «революційних» фраз, практикувалися десятки «соціальних» реформ, оголошувались закони і декрети, але все те було лише уявою, бо маса йшла своїми власними шляхами, тими шляхами, на яких вона стикалася ще сотки літ тому назад. Зі сходу йшли звичайні москалі, ті самі москалі, які ходили з Андрієм Боголюбським і Петром Першим, а на Україні здіймався в гору сам чорнозем, який здіймався колись в землі Болохівській, який двигав в часи Хмельниччини і пручався за Коліївщини.

І став Данило між двома огнями, не знаючи сам, котрий горить для світла, а котрий для знищення. По соціальній ідеології йому був ближчий уряд харківський, але він суперечив самим природним вимогам чорноземного грунту, за що знов ховався уряд київський, будучи явним ворогом того руху. Народ хотів своєї мужицької держави з твердою владою сильної одиниці. Розумів це й Данило, але як він міг висловити це прилюдно і в такій формі, щоб зрозуміли його.

– Адже ж народ управляв собою вічами ще за князів своїх! Чому б, справді, зараз не можна було б вернутися до того устрою? – казав Данило до Проця, а Проць здивовано моргав очами і тільки міг відповісти:

– Не кажіть цього нікому, бо вб’ють.

Після того, як у січні місяці 1918 року харківський уряд спромігся кривавою боротьбою здолати Київ, київський уряд подався на захід і коли через деякий час розповсюдилися чутки про те, що він мав вернутися назад з німецькими генералами, Данило зрозумів, що цим самим він нищить самого себе, а тому розпустив по домах усіх своїх козаків, які боролися з ним коло Хвастова. а сам взяв з собою Проця і подався з ним до свого рідного Трипілля.

– Побачимо, що то буде з цього, – казав до Проця під час подорожі. – Моя думка така, що наш час ще не настав!

Як стішилася ним бідна мати, про те важко й розповісти. Досить того, що понурий Проць, дивлячись на їх зустріч, ридав як мала дитина.

– Боже мій! – казав він. – Я так тішуся, що ти хоч маму маєш!… – і плакав, плакав, плакав…

– Мамо! – сказав Данило, показуючи на Проця. – Прийміть його і привітайте, як свого сина рідного! Хай буде нам замість Олекси, бо для мене він давно вже став братом.

– Сини мої! – заплакала мати. – Ой, що та війна робить!

Коли були виплакані всі болючі сльози й вичерпані усі скарги, то в хату прийшла нечутно тиха радість і вколисала спокоєм їх душі.

– Якось будем жити! – промовив Данило до Проця. – Тут свої люди, гречкосії все, а з ними тепер можна буде все зробити.

– О, як же тут тебе ждуть! – сказала мати. – Жде Петро Гонтаренко, Маруся, Стьопа і навіть піп. Тепер вони всі тебе згадують і кажуть, що якби ти був з ними, то все було б добре!

– А що робить Маруся?

– Вона тепер учителькою тут.

– А Петро?

– Він недавно з фронту вернувся. Суцилистом себе називає і всіх намовляє до цього.

– Цікаво, – протягнув замислено Данило. – А піп як?

– Якось він проходив до мене і казав: «Чув я, що ваш син за самостійну Україну бореться, за порядок настоящий. Ото ж вибачте мені, що я колись був несправедливий!»

– Зауваж, – промовив Данило до Проця, – що тепер під жовто-блакитний прапор всяка всячина лізе! Тож той піп виїмковий, можна сказати, був ворог усього мужицького, а тепер – як стій та дивись. Гм…

Замислився Данило важко і вернулося до нього давнє дитинське почуття надії на щось нове, на майбутнє.

З цим почуттям він ходив весь час, навіть і тоді, коли вернувся уряд з німецькими генералами і коли ці генерали зрадливою рукою повалили його і посадили гетьмана, який заявив про себе тільки карними експедиціями на села.

То сям, то там, горіли села, скрізь і всюди гуркотіли гармати і звідусіль ішли тяжкі вісті про те, що далі ніхто не зможе терпіти. Повстала Звенигородка, згоріла гайдамацька Лисянка, заворушилися в Сквирі й Таращі, але скрізь і всюди здавила все залізна рука другів цього «славного гетьмана».

Починали хвилюватися й повставати в інших місцях України: на Волині якийсь Фесенко об’явився, на Київщині Павловський смуту сіяв, на Полтавщині Шинкар ворушився, на Чернігівщині Ангел змагався, на Херсонщині Григоріїв хвилював мужицький розум, на Харківщині Болбочан погрожував «зробити все по-свойому», а на Катеринославщині Махно повстав і не визнавав нічого.

Наростала велика тривога, яка щохвилини загрожувала вибухнути страшним всенародним заворушенням, коли все мало повстати й знищити ненависне ярмо чужинецької сваволі. Тривожилися й збиралися цілими громадами на таємні наради в степу, купчилися ватагами по лісах, перебиралися на схід і прилучалися до червоних, з якими ще не так давно збиралися боротися не на життя, а на смерть.

Хвилювалися й трипільці і навіть уже готові були приєднатися до таращанських повстанців, які в силі двох повних полків перейшли до червоних і разом з ними боролися на протязі цілого літа з гетьманськими сердюками коло Бахмача. Але Данило стримав їх і ціле літо, аж до самої осені, кидався на всі боки, стараючись як можна тісніше об’єднати їх. Посилав він своїх посланців на Волинь, Поділля й Херсонщину, тримав зв’язок з чернігівським Ангелом і сам їздив щонеділі до Києва, де був центр усього руху. Як Селянська спілка, так і партія, що боролася за «землю й волю», були гнані тоді, але робота їх від того не тільки що не підупала, але ще збільшувалася й розповсюджувалася до найглухіших закутків України.

Якось в самісінькі жнива, як Данило тільки що прибув до Києва, було вбито найбільшого тодішнього ворога України німецького генерала Айнгорна. Вбивця, якийсь московський соціаліст-революціонер, сам віддався в руки поліції і через декілька днів був прилюдно повішений. Данило саме переходив через вулицю, як його наздогнав автомобіль і не од’їхавши від нього 60-ти кроків, дико підскочив у гору і коло нього піднявся стовп диму. Зчинилася тривога. З’явилася міліція, потім військо і автомобіль було забрано, разом з тяжко раненим генералом. Данило тиснувся в юрбі і випадково якось побачив груди й голову генерала, мундир якого був у червоно-рудих плямах, а товсте чоло болізно й нервово здригалося чогось.

На Данила все це зробило велике враження і то не через те, що було убито ката, а через те, що цього ката вбив другий представник тих, які на протязі віків були найбільшими катами українського народу і даною демонстрацією бажали викликати в українськім народі давно утрачені симпатії і придбати його прихильність до себе.

Бачив Данило, як у вечірню годину, під охороною двох залізних колон баварців, скривавлений труп німецького генерала був відпроваджений на двірець, звідки скороспішним потягом мав від’їхати до свого «фатерлянду». Грав військовий оркестр похоронний марш і щось дивне вчувалося в його сумних звуках і жалібно-кволім ритмі. Довго дивився він у слід сумного походу і думка за думкою ворушила його мозок. «Скоріше в Трипілля! Здається, скоро настане й моя година!» – шептав він сам до себе, стоючи на запиленому пішоході.

– Це їм не Західний фронт, де можна спокійно сидіти за стіною залізних касок і обстрілювати за шістдесят кілометрів ворога, – почув коло себе знайомий голос.

Обернувся і побачив Супоню. Був той самий: високий, кремезний, із залізним лицем і суворими на вид очами, в яких раз-у-раз спалахували лагідні вогники.

– Де ж це ви пропадали? Я вас стільки вже шукав! – скрикнув Данило.

– Гм… товаришу, я той, діло роблю!

– Яке?

– Потім скажу, а зараз ходім до мене!

– Де ж ви тепер мешкаєте! Я двічі заходив на вашу квартиру і кожний раз була зачинена на замок, а сторожиха казала, що ви кудись виїхали.

– А так, товаришу, виїхав! В Лукіянівці сидів, он що!

– За що?

– Казали, що я червоний.

– А який ви тепер? Я й не знаю ваших сучасних поглядів!

– Який був, такий і зараз! Ви ж знаєте, що я вмію стріляти!

– А як же ви ставитесь до українського повстанчого руху?

– Мій Боже! Та ж я сам повстанець! – вдарився кулаком у груди Супоня.

– Он як?! – сказав здивовано Данило. – А як же тоді з червоними?

– Дуже просто! Хай визнають нас і ми з ними друзі! Як воля, – так воля, як земля, – так земля, як рівність, – так рівність. Панувати москалеві робітникові над українським селянином так само нечесно, якби український селянин захотів панувати над московським робітником. Всі мусять бути рівними і насилувати ніхто нікого не повинен.

– Так, я розумію! Але треба також рахуватися і з тим, що селян на Україні більшість і що їх сила також більша.

– Я розумію і тепер тільки й мрію про те, щоб ту силу направити на шлях боротьби за справжнє визволення, щоб не було руїни, як тепер, а щоб усі почували себе задоволеними. Тож подумати тільки, які багатства можуть бути в руках народа і як він може зажити з ними!

– Знаєте що, товаришу? – перебив його Данило. – Як я бачу, то нам по дорозі! Говорити зараз багато не можу, а скажу коротко, що в мене вже все готове і я чекаю тільки свого часу. Буде найкраще, коли ви як найскорше приїдете до мене в Трипілля, а там уже буде видно, що робити. Зараз, як мені не сумно, а я мушу спішитися, бо раз те, що маю дуже велику справу, а друге – боюсь попасти в ту саму «Лукіянівку», що може зле відбитися на всій трипільській справі.

– Шкода! Дуже шкода, але нічого робити! – сказав Супоня. – Йдіть і чекайте мене в себе! Я вже думав на Полтавщину до Шинкаря махати, але на щастя, стрінувся з вами. Тепер мені більш нічого не треба!

– До речі! – пригадав Данило. – Ви з робітниками в добрих відносинах.

– Ха-ха-ха! – засміявся Супоня. – Сам же я робітник!

– Так! Але ви ж тепер не на заводі.

– Не на заводі, бо маю від організації доручення, які заставили мене залишити завод.

– Що ж то за організація?

– Робітничо-селянської єдності!

– Ну й як же вона дивиться на справи…

Супоня аж почервонів і це було видно навіть при світлі ліхтарень.

– Дивиться, дивиться! Сказав же я вам!

– Ах, так?!

– Еге ж, так!

– Ну, тоді гаразд! Бувайте здорові!

– Бувайте! Ага, я й забув сказати! Знаєте, моя сестра вийшла заміж, а синок того… знаєте, того… загинув у січні під час обстрілу міста червоними.

Закрив лице руками і важко зітхнув.

Данило взяв його за лікоть правої руки і сумно сказав:

– Товаришу! Війна в мене забрала найдорожчого мого брата і тепер я живу його життям.

– Як так?! – здригнувся Супоня.

– Так! – сказав Данило. – Коли ми прощалися з ним в останній раз, то він зі сльозами на очах сказав: «Коли ти маєш згинути там, так хай краще я згину!» – і пішов і згинув, а я живу його життям!

– Чудне щось! – замислено сказав Супоня.

– Так, чудне, але справжнє.

Глянули зі співчуттям друг на друга і розійшлися.

Та плутанина думок, в якій боровся Данило, зараз же зникла, як тільки з Білої Церкви почувся клич Директорії стати до боротьби за визволення. На таємній нараді трипільського повстанчого комітету, в який входили Проць, Гонтаренко, Супоня і Данило, було вирішено негайно розпочати повстання й захопити владу до своїх рук. Тут же було обрано повстанчий штаб, в склад якого ввійшли всі три товариші Данила, а він сам взяв командування всіми повстанчими відділами Трипілля і його околиць. Всіх, що вже числилися в рядах повстанців, було оповіщено, аби вони негайно збиралися у лісі, коло руїн старого палацу, звідки мали розпочати наступ на містечко. Перед тим, як братися за діло, він вже давним давно оглянув місцевість і вибрав для себе відповідні місця для позицій, на випадок ворожого нападу з Дніпра.

В полудень була нарада комітету, вечором стали сходитися повстанці, а до ранку вже не тільки Трипілля, а й уся волость була очищена від ворога. Данило, наступаючи на Трипілля з трьома сотнями дядьків у свитах і кожухах, навіть і не думав, щоб йому так легко вдалося подолати тих дві сотні сердюків і сотню німців, які складали собою залогу Трипілля. Однаково, як тільки заторохтіли на трипільських горах ще заздалегідь заховані кулемети і коли одночасно гримнули з лісу гармати, в містечку зчинився такий переполох, що й нікому було думати про те, щоб своєчасно дати одсіч і на ранок коло волосної управи розгортався повстанчий прапор, а вулиці містечка аж кишіли від селянських кожухів. По складах, зупиняючись і обговорюючи кожне слово, читали відозву «товариша Данила», яку роздавали людям повстанці. А Данило писав мало, але зате просто і ясно:

«Товариші селяне! Кричіть усім від хати і до хати, що вже настав великий час розплати. Вставайте всі боротися з панами, щоб не діждали, кляті, більше править нами! І Слухайте ви всі, як де лиш вдарить дзвін, то там не може буть страшних тюремних стін! Ідіть старі й малі за землю й волю, попробувати сил на своїм ріднім полі! І зміцнюйте в борбі селянську силу, яка змагається за проводом товариша Данила».

І покотилася луна визвольних голосів по хуторах та селах і повстало все, що виросло з родючих чорноземів і рушило слідом за товаришом Данилом, який йшов у перших рядах свого славного повстанчого лицарства і нещадно громив ворогів свого краю, віддаючи їм і за смерть Онуфрієнка, і за смерть брата свого Олекси, і за те все, що тільки коли заподіяли злого мозолям чесним.

Очищаючи від ворога село за селом і посуваючись все вперед і вперед в напрямі Києва, він через якийсь час уже був під Голосіївським лісом, тим самим, де колись вперше прилюдно виступив зі своїм словом і де вперше відчув жах невинно пролитої крові свого товариша.

Стоячи в замерзлих шанцях і пильно вдивляючись в гущавину ліса, де сиділи насильники й їх прибічники, він думав про те, щоб якнайскорше підсунулося ліве крило фронту, на якому були галицькі січові стрільці і тоді одночасно вдарити просто «на багнети». Тяжко було йому тримати на собі майже всю ворожу силу, але, стиснувши зуби, кріпився і навіть не думав про те, щоб відступати…

А ворог непокоївся і без найменшої перерви закидав набоями всю ділянку селянської позиції товариша Данила. Повстанці в свитах і кожухах, здавалося, прикипіли до землі. Лежали тихо, наче каміння і тільки тоді, як ворог надто робився сміливим і пробував наступати, це каміння порушувалося з місця і одним рухом відкидало його назад у ліс. Міцнішав мороз, зривалась сніговиця, сильнішали дикі вітри північні, але ніхто не скаржився й не нарікав. Навпаки, щодня й щоночі до Данила прибували все нові й нові повстанчі ватаги, якими він зміцнював і поширював свій фронт. Не маючи гармат і не можучи відповідати ворогові на його безнастанну стрілянину, що чинила його фронтові неабияку шкоду, Данило послав до арсенальських робітників Супоню, наказавши йому поінформувати їх, в імення чого провадиться боротьба і намовити їх залишити в арсеналі роботу. Але ще Супоня не встиг повернутися зі своєї небезпечної подорожі, як почався останній і рішаючий бій.

З наказу Головної команди революційних військ всі сили було кинуто на фронт і поведено наступ. Данило рушив перший і було дивно почувати йому, що він такий звичайний і такий сміливий та дужий. Сірі свити й зашмаровані кожухи здавалися живим валом, який відділився від самого чорноземного грунту й покотився на ліс всією силою своєї незмірної ваги. Ще хвилина, ще мить одна і, здавалося, затріщать не тільки кості ворога, але й самі столітні дуби, за якими притаївся він.

Данило стояв у першій лінії і керував перебіжками в розстрільну. Над його головою розірвалася вже третя граната, але він, цілком байдужий до того, захоплено думав про перемогу. Він уже зарані відчував її і його серце було сповнене незвиклої радості. «Тож тепер всі тут! – думав він. – Григоріїв, Шинкар, Болбочан, Ангел і я між ними, такий самий, як і всі і всі разом – велика сила! Ця сила може хоч кого побороти!»

І було дивно, що поруч цих думок, повставало в душі якесь незрозуміле передчуття чогось недоброго, яке вже недалеко і воно не забариться прийти й показати себе у всій своїй огидливості. Що воно, яке саме і звідки, – годі було зрозуміти, але відчував, що воно страшне і несвідомо шептав: «Хто зруйнує й розрізнить цю силу, той проклятий буде на віки!» А сірі повстанчі ряди здвигалися зі своїх місць і посувалися все вперед і вперед. Механічно кидав словами команди: «Десята сотня, по десяткам, перебігай!» і десять кожухів підводилися від замерзлої землі і, трусячи полами, якось по-медвежому перебігали полем і залягали вже на узліссі.

Навколо, як у жлукті, все кипіло й переверталося. Стріляли гармати, але вже тільки свої, бо ворожі затихли за браком набоїв. Супоня своє завдання, як видно, встиг виконати в свій час. І коли нарешті всі ряди здвинулись з місця і посунулись вперед могутньою стіною, ворог не встояв і кинувся втікати. Як у сні, перебіг Данило знайомий ліс і перед його очами з’явився сам старий Київ. Радісно й привітно горіли золоті маківки святої Софії, а за ним лава за лавою суне безліч сірих свит і рудих кожухів. Здавалося, що сам чорнозем котиться на ворога загрожує загорнути своєю масою навіть саме місто. Простягнув шаблю в напрямі міста і скрикнув: «Хлопці, вперед! Слава!» і зашуміло, заревло і двинуло вперед з нечуваною силою громове – «Слава-а-а-а-а! Слава-а-а-а-а!»

На вулицях Київа гордо замаяли повстанчі прапори.

Зголоднілий за час повстанчої облоги Київ радісно зустрічав перші селянські вози з харчами, які цілими валками стали прибувати на базари. Першими такими возами були: сорок возів з хлібом, які прибули з Трипілля в дарунок київським робітникам. Данило дбав про цільність справи і хотів, щоб селянство й робітництво як мога ближче стояло друг до друга і спільно боронило свої права. Ще тоді, як його сотні перебігали до лісу, він уже був певний того, що ворог не встоїть і знав, що Київ буде свій коли не сьогодня, так завтра, і послав до Трипілля посланців переказати, щоб трипільці подбали про своїх київських товаришів і зробили б їм у день визволення гідний селянської честі дарунок. І трипільці подбали і свій обов’язок виконали.

Під радісні звуки київських дзвонів, проходили вулицями незлічені ряди народного війська і душа Данила була сповнена несказаної радості й гордості за свій рідний грунт, який повстав до життя і знищив своїм могутнім рухом остатки тьми й неволі. Так здавалося йому ще й тоді, коли він зі своїми повстанцями стояв на Софійській площі, коли проголошувалась соборність і єдність українського народу від Кубані по Карпати, але інакші виникли в його голові думки, коли хтось незримий, чорний і підлий посіяв смуту в рядах одностайних і викликав ворожнечу між своїми.

Йому було так ясно й зрозуміло, що борючись в імення грунту, не можна йти проти нього, але, однаково, знайшлися такі, що пішли. Замість сподіваного ладу, – розпочалися якійсь незрозумілі й анархічні вибори до Трудового конгресу, який, на думку тимчасових керманичів, мав стати верховним органом влади на Вкраїні. Сам принцип виборів був настільки неясним і хистким, що знаходилося безліч можливостей для різного роду комбінацій, які давали всім недавнім ворогам стати на верху нової влади і провадити свою роботу далі.

І загомоніли в повстанчих рядах різно і тривожно.

– Що ж робить Винаренко? – говорили одні. – Невже він не бачить, ще панів не треба допускати до влади.

– Він бачить, та нічого зробити не може, бо його галичане тримають, – говорили другі.

– А чому немає нашого батька Грушницького? – гомоніли треті.

– І не буде, бо його Петляр наказав не допускати! – упевнено казали четверті. – Петляр навіть Винаренка хотів застрелити!

– Тоді не треба нам такого Петляра, ми собі другого виберем! – кричали п’яті.

– Коли вони тягнуть за попами і баламутять нас, то вже краще з червоними йти! За що ми кров проливали? Для чого ми тоді гетьмана скидали? – гули й гомоніли навколо.

А ще через якийсь час, в повстанчих рядах пройшли тривожні чутки, що в Харкові знов об’явився другий уряд, який каже, що він, обстоює права робітників та селян і «всіх панів стирає на порох», що Болбочан отверто «тримає з панами», що Григоріїв «стоїть за ради», що Шинкар «допомагає червоним», що… і так без кінця і краю… і побачив Данило, що в цім шумі йому нема місця і, зібравши всіх своїх земляків, подався до свого рідного грунту, до Трипілля. Тут він сподівався збільшити свої ряди свіжими силами і в затишку рідних трипільських гір, спільно з товаришами, обміркувати свої справи й намітити план дальших дій. А що ці дії будуть і що він мусить в них прийняти саму ближчу участь, – він знав уже напевно.

Рідне Трипілля стрінуло його своєю аматорською музикою і піснями і з голосними криками «Слава товаришеві Данилові!» – вітало свого природного вождя.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 62 – 71.