Батько й син

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Три глухих мелодійних удари стінного годинника змусили старого прокинутися. Він зрозумів, що вже більше не зможе заснути, і терплячими, призвичаєними до страждання очима дивився в темряву.

Довго лежав він нерухомо, як завжди, важко дихаючи і не поспішався думати, сам себе обманюючи, нібито він ще дрімає й нібито нічого не пам’ятає й не знає. Але близько-близько, лише на один крок від нього, зачаївшись у темряві, чатували підбадьорені за час його короткого сну, підсилені й ладні кожної хвилини напасти на нього, настирливі думи.

Відчував поблизу цілу їх зграю, що товпилася в чорній кімнаті. Знав заздалегідь, які з них стоять напереді, коло самісінького ліжка, які посередині, ховаючись у загальному безладді й темряві; бачив і ті, найжахливіші, які підло ховалися попід стінами, але скоро-скоро переможно протиснуться крізь щільну юрбу думок і опиняться тут, ось тут, близько, сядуть на ліжко, важкою вагою придушать його старі груди й почнуть мучити, душити, катувати, знущатися.

Коротка мить між спогадами про сон і погодження з дійсністю. Мала й непомітна мить чекання.

І ось перед очима уявно стоїть уже один з останніх днів довгого-довгого життя. Яка невгамовна, тужна тоскнота. А ось і там, недалеко й безмежно далеко, і дійсний і, здається, неймовірний, перший на ціле життя пам’ятний день пробудження свідомості, перша дитяча думка, перший дитячий спогад.

Як швидко вичерпало себе життя, – і ось його вже немає, немає. Важко повірити. Але призвичаєна, вишколена пам’ять числить дні, місяці, роки, витягає з туману минулих часів події, випадки, що їх бачено й переживано і що відоме до найглибшого свого коріння.

Дитинство, шкільні роки, юнацтво, – ось він, отой страшний рік: оті ліси, тріскотня рушничних пострілів, і пекучо-пронизливий біль у плечі, і дні ув’язнення в люблінській фортеці, і широкі сибірські степи, і довгі, безкінечні роки заслання, і пломінне горіння душі в порожній, убогій, складеній з круглих деревин хатині, – злотне, м’яке як шовк, волосся і люблячі, завжди скорботні очі. Плач, старий, плач.

Аж ось – перше белькотання дитини, і радість – боже, яка радість! Плач, старий.

Тут сумні спогади вриваються. Зникли безслідно, розвіялися короткі радощі замилування душі. Гнівно стиснулися уста, понуро насупилося чоло. Прийшов уже, він уже тут – мучитель.

Які злобні жорстокі очі, – ненависні, гидотні очі! Яка жахна подібність з чудовими, скорботними очима Ядзі, але які вони злобні й дерзотні в запалі гніву! Потвора, виродок.

– Не жалкую його й не шкодую про те, що сталося. Ще раз прокляв би, навіть зараз, сьогодні ще, щоб…

І жорстокий, нестриманий, справедливий батьківський гнів знову охопив його старечу душу, стиснув за серце, зупинив дихання, вдарив кров’ю в голову, судорогою здавив горло. Старий зірвався з подушок і страшно закашлявся.

– Це вже кінець, – подумав він, – це вже кінець, душуся. Боже милосердний, – душуся, душуся!

В кімнаті ясно. Старий душиться, хрипить і закривши очі, намагається зловити крапелинку повітря, що тікає від нього.

Повільно приходить він до пам’яті від заспокійливого холодного компресу, покладеного на груди. Хвилину полегшено відводить дихання, чуючи біля себе чиїсь турботні рухи.

– Сядь зручніше, братіку, випий ліки.

– А чи не зачекати вже до ранку?

– Не можна, лікар звелів.

– Які гіркі ці ліки, яка виснажна згага. Води…

– Води? Ти жартуєш! Вода тобі – отрута. Стосотий раз казав лікар.

– Льоду! Хоч шматочок, – стогнав старий.

Дихання робиться глибше, спокійніше; щось таке півголосом каже сестра, він не слухає, але радіє звуками людського голосу. Люба, добра старенька.

– Йди вже, йди спати, сестро! На добраніч!

– Ні, посижу ще, бо не хочу спати. Може тобі почитати? Гаразд?

– Йди спати, сестро. Буде вже з тебе.

– На добраніч.

Знову тиша, мертва, жахна, нестерпна для живої людини. В цій напруженій тиші затаїлися в темних кутках кімнати якісь примарні, глибокі і страдні зітхання. В ній почувається присутність якогось таємничого незримого духа, а в душі прокидається чекання чогось надзвичайного.

Траплялися моменти, що старого в цілому охоплював дивний жах. Він ладний був, як дитина, кричати і кликати, щоб хто-будь змилосердився і прийшов до нього. Знав, що на його поклик відчиняться двері й на порозі стане сестра Ігнація, що зараз же розпочнеться тиха розмова про буденні повсякчасні справи, скучні і нікому насправжки не цікаві, але така розмова найкраще допомагає скоротити безсонну ніч і відігнати різні думи.

Одначе він не кликав. Він лежав нерухомо закривши очі, щоб через хвилину відкрити їх і в тьмяному світлі свічки побачити зелений коміник, чорний портрет діда, комод з блискучими бронзовими оздобами і високу старомодну лампу з гарусним кльошем на ній, що стоїть на комоді.

– Все вже було, все, і тепер уже нічого нема більше, нічого вже й не станеться, час відійти, час умерти. І що ж, – умираю. Адже ж нічого іншого й не роблю, ось уже рік цілий. Скорше б уже! Хоч би й сьогодні, зараз! Ах, яка страждальна втома!

Хвилину одну наче забув за все, наче задрімав, і на одну лише хвилину зупинилися думи.

Коли ж отямився, – над ним стояли вже кошмари.

Знайомі, гіркі думи, що день-у-день переживав їх, раптом заворушилися і рушили на нього утертими стежками. Ніхто не керував ними, – йшли «самі собою», як заведені автомати. Почалася щоденна драма думки, вічно про одне й те саме і, як завжди, вічно однакова, виснажна біль супроводила кожну картину цієї драми.

Скільки тисяч разів відбувалась ця драма в його спогадах протягом останніх, жахних п’яти років.

Через два-три тижні буде якраз п’ять літ, почнеться шостий рік з того моменту, коли одного разу пізньої грудневої ночі нежданно з’явився блудний син. Тихо пройшов через сад і став у дверях, – весь мокрий, синій, заболочений, обірваний, справжній нічний привид, наче дійсний і одвічний образ блудного, самою долею покараного, сина.

Як же було не привітати його, не захистити? Дурне, нерозумне батьківське серце.

Дурне, кволе, старече серце.

І ця, ні на чому не обгрунтована в хвилинному поривові народжена надія: буде гарно, – простити, вибачити.

І ось уже п’ять літ із дня у день проказує давня твереза думка й розсудливість: треба було відштовхнути, треба було міцно взяти в руки своє серце і хоч суворим голосом говорити, коли на дійсну суворість не вистачило сили. Треба було притулити на ніч, допомогти найпотрібнішим, як кожному чужому в біді, в небезпеці, як траплялось допомагати навіть ворогові. І більш нічого, більш нічого.

А тепер пізно вже. Сталося щось жахне, непоправне, чого не викреслиш, не затреш нічим, ніколи. Порвалося все, що в’язало, і все, все скінчилося. Навіть смерть так не поділяє людей, як їх поділив той один день, п’ять років тому. Тільки двадцять чотири години пробув він – син – під батьківським дахом. І знову пішов в темну зимову піч в дощ і хугу, навіть не озирнувшись назад, з запеклою непокорою і з ненавистю в душі, віддячуючи так старому батькові.

Жахний вечір. І хоча щоденно згадує його старий, кожного разу, коли яскравіше стануть перед ним події того дня, він весь здригається від жаху. Він пам’ятає їх, начебто все було вчора.

Він пам’ятає той огидний, єхидний, пронизливий, диявольський голос:

– Так видайте мене простісінько тутешньому жандармові. Це буде послідовно. Це буде…

Більш він уже не слухав. Ударив його. Так, ударив. Він мав право. Як батько і як зневажена людина. Мав право. Звичайно, ліпше було б стриматися, ліпше було б вийти з кімнати. Треба було б без слова подивитися йому в вічі. Треба було…

Тисячі можливостей уникнути жахної сцени підказували йому пізніші міркування. Тисячу раз відкидав він чиїсь, невідомо чиї обвинувачення його сумління.

І тисячу раз зміцнювався в непохитному переконанні: він мав право.

Яке пекельне єхидство, яка пекельна вишуканість в цьому шматуванні і шарпанні душі ворога-батька. Яке блюзнірство копатися так у сумлінні. Адже ж вірили колись, що грім побиває таких синів.

Які часи, які незрозумілі, страшні часи! Негідник, ще й безсоромно хвалився, що таких, як він, вже є тисячі, що їх сила росте щоденно. Це значить – тисячі збожеволілих від страждань батьків, тисячі матерів, загнаних передчасно в могилу. Страшне лихоліття насувається на батьківщину, на найсвятіші спогади, на найсвятіші цілі, заради яких пролито річки крові. Це значить – затоптати в болото могили страдників, зірвати авреолю святості з тисячі жертв, поглумитися над безоднею страждань цілої нації.

Адже ж ще з дитинства виховано його в глибокій повазі до минулого, живими прикладами вчено його схилятися перед офірною кров’ю дідів і батьків. Ще бувши малою дитиною, протягом цілих годин стояв він і вдивлявся в портрет повішеного в Любліні дядька, кожного вечора молився з матір’ю за волю, кожного ранку цілував батька в скроню, розітнену від вуха до рота козацькою шаблею там, під Батож’єм, де поруч батька упав брат матері, де в страшних стражданнях вмирав пронизаний наскрізь багнетами, другий дядько.

– Розумні були мужики, що не пішли в повстання.

Як він жалкує, що тоді на місті не пустив йому кулі в чоло – батьковбивцеві? Скажений собака, отруйливий гад!

Кому на користь та отрута їхня. Темній юрбі неробів, що ладні грабувати костели, ладні брати допомогу та милостиню з рук москалів? Проводирі юрби, демагоги низів, нікчемні апостоли без віри й сумління!

І разом з ними мій син, мій рідний син.

Бачив же він з дитинства, як я ставлюся до людей, до сусідів-селян, до наймитів. Хіба ж не мене називано в цілій окрузі «демагогом» і зрадником поміщицьких інтересів за те, що я збільшував ціну на робочу силу і вкладав підлоги в хатах робітників? Чи бачив він, щоб я кого-будь скривдив, щоб коли-будь і кого-будь ударив із своїх наймитів? Чи бачив він, щоб коли-будь вийшов із нашої садиби мандрівний жебрак, не одержавши щирої милостині?

Сліпе, дурне щеня, але вже зубате, й кусає, мов скажене! Московська школа, московська книга зробила це все.

І та ненависть, що нею він з дитинства, вже з першого класу, був змушений завжди дихати. Він навчився ненавидіти і лише ненавидіти. І не трапилося розумної голови, що застерегла б його, розтовмачила б йому, що, коли не ненавидіти вороже гноблення, то значить бути в спілці з ворогом і йти з ним разом, заразившись ненавистю до всього минулого свого народу. О, який же чорт формує душі нового покоління! І важкий гнів душив його, мучив, вичерпував всі сили, викликав страждання, – страшні страждання.

Адже ж це син, адже ж…

Десь далеко, за громовими хмарами непогожих дум, вітали в широкому просторі тихо-вабливі, сердечні, ніжні думки. І розгортались обійми, і рвалося зітхання з грудей.

Неймовірно далекі часи. На що ви були колись. Нащо ви з’явилися зараз у спогадах. – Сміятися? Глузувати?

Спокійні літа без бажань, без турбот, коли виплакано вже всі сльози, коли завмерли вже всі скорботи – літа тихої осени життя.

В одержаній з труднощами прадідівській садибі, в тихому польському закутку, що пережив усі напади й лихоліття.

Із старого затишного саду чується дитяче щебетання і веселі голоси ігрищ.

О, роки, що навіки вмерли! О, щасливі роки!

Спокій в душі, в думах тиша й покора перед долею, зречення далеких бажань і вдячність за кожний прожитий день.

О, тиха осінь життя!

Зусиллям волі змушує він свою думку відірватися від спокусливих образів, стримати заяснілу під віями сльозу.

Святе, могутнє, справедливе обурення відганяє геть всі явища, всяку недугу. І знову проклинає знову прикликає справедливу кару, що належиться йому по вині його.

Як часто доводилося йому стягати в одне ціле всі думки, як часто доводилося захищатися від себе самого. Як вимуштрував він свою думку й фантазію, в якій ненаситній поготові був він змушений тримати в пам’яті всі жахні картини, щоб пустити їх, як згризу лютих собак, коли тільки в старечому серці озветься давній жаль і слабість і коли ледве чутно і зрадницьки почне шептати щось якийсь тихий голос. Були моменти, коли він бачив його перед очима: ось він десь заклопотаний своїми таємними справами, серед негод і біди; ось, що його переслідують шпики, непевний завтрішнього дня, він не має куди прихилити стомлену голову; ось уже оточують його, ловлять, арештовують десь у темних провулках робітничого району, цілком самотнього, і провадять, і тягнуть, тягнуть, – в єдиний дім, під єдиний дах, що в нього ще лишився на світі, – у в’язницю, на довгі роки позбавлення волі.

– Чи згадає він в таку хвилину про батька, що викляв його, і про батьківський дім, звідки вигнали його зимової ночі, в дощ і хугу, коли навіть собак…

Іноді несподівано лунав у понурій тиші замислення владний, безапеляційний голос:

– І що ти, старий, знаєш про нього? Що ти знаєш, коли прийде хвилина і з твоїх очей спаде полуда забобонів, і ти побачиш там, в тому огидному тобі вченні – істину? Що буде, коли життя не помилує тебе і не визволить тебе від такої хвилини. Чим ти виправдаєш вину свою, де будеш шукати сина? І як це все йому скажеш? Як ти, батько, упокоришся перед ним і будеш, як жебрак, благати в нього пробачення?

Безсонні ночі, коли клубками сплітаються думи, коли в знесиленому мозкові постають дивовижні образи, що про них потім протягом цілого дня думаєш, як про минулий сон, коли він з моторошним острахом вдивлявся в потворний кошмар, із каламутної прірви дум випливала ця думка, змагаючись з рештою тверезої розсудливості. Млиста, ще замаскована, вона довго підводила стомлений розум, обгортаючись у знайомі й дорогі серцю образи, вкриваючи себе серпанком подій прожитого, минулого.

Думка ця дивилася на батька сумними очима товаришів-повстанців і товаришів-каторжан. Вона доносила до нього тихе шептання вечірніх в’язничних розмов.

Вона хмарою густого туману вітала над сумною мовчанкою польського села, глухого до всіх благальних закликів, понуро ворожа до наказів, мстива після катастрофи. Жалібною чорною рамкою облямовувала вона криваві картини. Одчай відступу з усіх полів змагання. Жорстоку розгнузданість і озлоблену помсту гвалтівника-ворога. Заграви пожеж, гори трупів, шибениці і переповнені до краю могили.

Його думка одягалася в жалібну вуаль і в трагічному замисленні зупинялась над могилами, – і, ридаючи стисненими грудьми, тихо тужила. І враз, скинувши всі маски, вона зайшлася раптовим, колючим сміхом: сміялась над трупами, над жертвами, над згарищами пожеж, сміялася голосними, дерзотними, хамськими словами. Вона закидала голову, ступаючи кострубатими чобітьми по могилах, спотикаючись об розкидані по широких полях купини.

І знову давній гнів, давня непогодженість поверталися до душі і заспокоювали обмануту кошмаром свідомість. І знову проклін спадав на голову виродка-сина.

Тихо минали довгі години грудневої ночі. Без руху лежав старий шляхтич і думав, – думав, не знаючи спокою. Ні про що інше не думав він протягом останніх літ. З того часу, як він продав маєток, у нього не було більш ніяких справ, ніяких турбот. Він продав спадковий родовий маєток, навмисне. Без усякої потреби, продав його першому, що трапився, купцеві, ніби на злість, ніби мстився комусь.

Нащо затримувати ту землю, нащо любити її, думати, турбуватися, клопотатися з нею, коли нікому її лишити? Коли нема сина-спадкоємця, який хотів би заводити господарчі удосконалення, садовити дерево, будувати довготривалі будівлі, – нащо, до чого? Нема сина – хай до чужих рук іде колись така люба серцеві, прадідівська земля. До ста чортів старих друзів-сусід, давні взаємини, улюблені звички!

Він переїхав до повітового міста, купив невеличкий домочок із старим садом і чекав смерті, – нічого не роблячи, щоденно здивовано питаючи себе, – нащо він ще живе. Невже за для цих страдницьких дум і спогадів? Чи, може, для того, щоб дочекатися ще одного такого дня, як той день – останньої зустрічі з виродком-сином?

Хвороба серця все більше й більше, і з кожним днем усе нестерпніше мучила його, впевняючи, що кінець його близький і що той час, коли скінчаться всі страждання, припиняться всі думи і зникне назавжди привид проклятого сина, також уже близький. Він вірив, що смерть цілком знищить всю безодню пережитих страждань. Він радів, що там, по той бік могили, розстеляється море темряви. Якби він міг повірити у тогобічне свідоме існування, він так саме прокляв би й смерть, як проклинав життя. Виснажена до останнього, душа вимагала небуття, мріяла про нього.

З цею мрією, що була єдиним ясним променем в його душі, він повільно засинав, стомлений щоденною нічною боротьбою з привидами; засинав, як засинає невільник, що відробив свою щоденну важку роботу, почуваючи на пораненій спині всі одержані протягом дня удари хазяйського нагая.

У третій кімнаті, з газетою в руках, при світлі свічки, чатувала сестра Ігнація. Стомленими очима дивилась на папір, тихо перегортаючи задруковані сторінки порожнього й тужного газетного простирадла, що відбивало у собі порожній і беззмістовний час.

Через кожні декілька хвилин вона відводила від газети очі, відкладала її набік і прислухалася до нічної тиші, допитливо позираючи на нещільно причинені двері. Гарне обличчя старої женщини набирало в ці хвилини виразу безмежної любові. Так дивиться людина, коли вона молиться до свого бога.

Час від часу, коли з кімнати хворого чувся який-будь голосний звук – зітхання чи стогін, сестра Ігнація, чуйно прислухаючись до нічної тиші, схоплювалася з ліжка і, напружуючи уяву, намагалася відчути, чи хоче старий бачити її коло себе, чи вважає за краще лишатися сам? Ладна кожної хвилини піти до нього з книгою чи розмовою, вона перебула так багато ночей, не знаючи сну, щаслива тим, коли могла іноді хоч своєю присутністю відігнати турботу від ліжка хорого.

Взагалі, живучи вже скоро другий десяток літ під одним дахом, вони мало розмовляли одне з одним. Інші люди звичайно говорили, що обоє вони не люблять одне одного і тільки через зовнішні обставини живуть під одним дахом. У їхніх взаєминах, що почалися більше тридцяти літ тому, з першої хвилини їх знайомства створила собі гніздо невідома світові, але відома лише їм одним таємниця. Коли молодий Ян Німчевський ішов у повстання, він був нареченим старшої сестри панни Ігнації. З того часу бере свій початок драма її життя.

З цією таємницею в душі пережила вона жахний рік повстання, військовий суд над коханою людиною і важку розлуку довгих-довгих літ. Вона потішала і розважала пригноблену горем сестру. Вона мужньо пішла на війну з цілою родиною і, після декількох літ, досягла згоди на виїзд сестри на Сибір, до нареченого, який, бувши засуджений на п’ятнадцять літ каторги, копав руду в Нерчинських копальнях. З того часу вона жила листами із Сибіру, віддавши себе в цілому турботам про долю цих двох людей. Вона посилала їм гроші, газети. Постійно писала листи і, нарешті, досягла того, що, не зважаючи на віддалення й розлуку, між ними трьома почалося повне глибокої краси і чару загальне життя, безподільна спільність всіх страждань, скорбот, жадань і думок.

Час минав. Гарна і багата панна Ігнація відсувала всіх своїх наречених, які, приваблюючись таємничим чаром її сумно-лагідного образу, протягом довгих літ даремне намагалися здобути її любов, і таємнича скорботна краса притягала до неї серця мужчин, і не одну драму, не одне на вік розбите серце лишила на своїй життєвій дорозі печальна панна Ігнація.

Такі прегарні, замкнені у своїй таємній скорботі, жіночі типи не часто траплялися в ті часи. В самотніх, занедбаних панських садибах жили в сльозах і спогадах наречені і вдови, що їх єдиною мрією було – відшукати коли-будь улюблену могилу, яка загубилася між тисячами розкиданих по нечисленних полях повстанського змагання. В безнадійній тузі проводили свої дні молоді дівчата, чекаючи повороту із Сибіру своїх улюблених, мріючи з невиразною надією, що коли-будь, через багато літ, стрінуться зі своїм нареченим, підуть з сивиною у волосі до костьола і почнуть своє запізнене життя на схилі літ, коли саме щастя стає подібне до осіннього дня і виявляє себе в сумній усмішці.

Що до панни Ігнації, то думки сусідів про неї були різні, і багато сперечалися про те, – чи тужить вона за вбитим під Батож’єм пломінним, як вогонь, молодшим братом Яна, – Станіславом Німчевським, чи вона одягла жалобу на честь розстріляного в Міхові, відомого в цілій окрузі печального поета й романтика, – Яна Поморського, який раз-у-раз присвячував їй свої чудові твори, чи, може, жде повороту одного з найближчих сусідів і друга свого дитинства, Снарського, що його загнано аж на Камчатку.

І люди зизом дивилися на молодшого брата Снарського за його неугавне упадання за панною Ігнацією, вважаючи це за зраду рідного брата. Різно говорили в окрузі, але проте ніхто не викрив дійсної сердечної таємниці панни Ігнації, навіть спосеред тих, що були близькі до родини. Коли із Нерчинська надійшла звістка про смерть сестри, то в душі панни Ігнації наново почалася жорстока боротьба, період важких переживань. Вона обвинувачувала себе в злочинах, що їх не існувало, викривала в своїй душі злочинну радість з нагоди смерті сестри, ловила в уяві злочинну надію, що тепер уже ніщо не стоїть їй на дорозі до невимовного щастя. Ця прихована боротьба з привидами виснаженої душі ще більш загострила її чутливість і посріблила сивиною її чудові, кольору воронячого крила, коси.

Так минула молодість.

Зв’язок із Сибіром зберігався, як і раніш. Ян довго журився, проклинав навіть сина, який був причиною передчасної смерті матері, і листи за листами безперервним ланцюгом тяглися по безмежному сибірському трактові. Кожного з них вона писала всією безмежно закоханою душею, в кожну фразу вкладала всі сили свого душевного єства. Під упливом цих утішливих вісток, що приходили з краю світа, Ян ожив і взявся за виховання сина. Цього маленького сина, Антека, панна Ігнація покохала цілим своїм єством; тут вона вже без боротьби й без потреби зберегти таємницю відкрила ціле своє серце. – Це їх син, це його син.

В листах Яна ясно визирало ні одним словом ніде не висловлене глибоке благання, щоб вона приїхала до нього, щоб дозволила покохати себе, щоб здійснилося в житті те, що ясно як день було видно з їхнього листування.

Вся душа її обурювалася проти таємничих пут, що ними невідома вища воля зв’язала в грудях її бажання.

Вона провадила важку боротьбу з невблаганно камінним божищем, яке на все відповідало одним: не можна.

У неї не вистачило сили, не вистачило безбожної сміливості відкинути, повалити це безжальне божество. Вона дозволила замучити себе, дозволила вбити, сама покірна й переможена, скорилася перед його таємничою волею.

І вже назавжди лягло на неї це: не можна. Прогризло наскрізь душу, вигризло бунтівний, що бився в оковах звичаїв, інстинкт життя і обернув її на людину, що назавжди відмовилася від власного щастя.

В її жіночій душі швидко відбувся процес остаточного знищення, вже раз поваленої в порох, волі, і коли через декілька літ, під час першої зустрічі, вона глянула на виснаженого стражданням і вже сивого Яна, що повернувся, то в її очах засвітилося вже одне лише безмежне чуття сестри, що ладне було на всі саможертви материної любові.

Швидко після того почалося їх спокійне життя. Жили всі троє в тихій, сумній садибі. Сестра Ігнація провадила ціле хатнє господарство і матірними очима дивилася на рослявого хлопчика Антека, в дитячому щебетанні якого раз-у-раз проривалося російське акцентування.

Пан Ян помаленьку входив у нове життя. Спочатку він наче чужий ходив по свойому господарству, наче сам собі не вірячи, що це його поля і що він має право порядкувати ними, – він, що ще недавно тягав на каторзі тачку, жив з розбишаками і що його, як усіх інших, били наглядачі. Помалесеньку він почав цікавитися господарством: успадкований від прадідів інстинкт любові до землі пробив тверду шкаралущу байдужості, вирвався наверх і через два роки пан Ян провадив господарство свого маєтку так, як і всі його сусіди.

Антека віддали до гімназії. Кожного разу під час літніх і зимових вакацій пан Ян і сестра Ігнація обмінювалися своїми спостереженнями й радилися про те, якої системи дотримуватися, щоб краще виховати неспокійну вдачу хлопця. Хлопець був гарний і ніжно любив батька й тітку, але мав свої примхи і завжди ходив з якимись своїми таємницями. З дітьми Антек не любив бавитися, але охоче перебував між старшими, уважно прислухаючись до їхніх розмов, і майже ніколи не сміявся.

– Негарно це для дитини, – не раз зауважувала тітка.

– Чого ж ви, сестро, хочете? Не може ж хлопець інакший бути, народившись і виховавшись у таких умовах. Смуток у нього у крові. Ціле таке сумне покоління після нас житиме. Якже воно інакше може бути?

Час минав. У старших класах гімназії Антек все більш і більш зосереджувався на своїх думках і набирав понурого вигляду. Він уникав розмов з батьком і тіткою. На ласкаві матірні запитання тітки, що з ним, – він відповідав коротким: «Нічого» – і їхав собі верхи блукати самотньо по околиці.

Оповідання батька про повстання він завжди охоче і уважно слухав. Одначе старого повстанця дуже дивувало те, що хлопець цілком перестав розпитувати його про подробиці, про імення героїв, як це раніш робив. Під час цих розмов уже не було чути наївних вигуків хлопця, його наївних мрій та присяг, як то буде, коли він виросте, і т. і. Він тепер усе слухав мовчки.

Нарешті, одного разу він висловив одне таке своє завваження, що змусило батька й тітку багато думок передумати.

Ці декілька нерішучих дитячих слів, сказаних у вечірній час, – що його звичайно присвячувано спогадам про святі страждання борців за батьківщину, якось чужо й дико прозвучали в стінах старої садиби.

Батько суворо насварився за це на хлопця, і цього разу тітка не захищала його. Це були нові, нечувані слова. Далеким, глухим відгуком відбилося в них нове, щойно народжене в народі життя, яке було вороже до всього минулого, далекого й близького, ба – навіть до незагоєного ще вчорашнього дня, що перед ним, як перед святою могилою, ціла нація схиляла голови.

Цього вагітного буряними подіями нового життя в ті часи суспільство ще не завважувало. Воно ховалося десь глибоко під землею, і там, заховавшись від очей і думок решти суспільства, в пустельній самотності будувалось важкою працею і зусиллями своїх віщунів, цаль за цаллю роздираючи й пориваючи своїм корінням твердий шар старого життя. З набряклого насіння виростала чудова, таємнича сила. Опирався їй висушений спекою рідний грунт, неприбране сміття старовинних руїн, гранітові звалища глибоко закопаних і шанованих, як святощі, старих реліквій.

Перші підземні паростки нового життя наскочили на недавні сумні могили і здригаючись, відступали перед незастиглою ще кров’ю попереднього життя, жертовною батьківською кров’ю. З труднощами перемагаючи перепони, проходило у глибинь коріння нового дерева, прокладаючи собі дорогу в товстій верстві грунту, що весь був насичений отруйними, розкладними соками старості й смерті. І нарешті досягли до тих наверствовань, де в споконвічній непорушності, в незачепленій ні одним історичним плугом у глибині, спочивали в непробудному сні життя невичерпані скарби. Жадібно припали до них струмені нового життя і, з нестриманою силою, стали здійматися вгору по дивній мережі коріння. Ще хвилина – і могутні молоді паростки незнаної рослини високо сп’ялися над здивованою землею.

Крик жаху почувся в юрбі людей, що ходили по поверхні життя: що це за страховище росте із землі, що вже перший паросток його гойдається вище темних лісів віковічних, вище святих гаїв наших? Цей велетенській бур’ян тягнеться вгору, загрожуючи загибеллю всім прабатьківським рослинам, – і, відвертаючись від зненавиджених паростків, люди з мовчазним острахом допустили, щоб рука чужоземного ката, чужа сокира підтяла надто буйний зріст цього дерева. І заспокоїлися, коли на місті могутнього стовбура, що починав розростатися, виросли – шибениці.

А нові паростки, пересичені кров’ю страдників, густим багряним килимом стали стелитися внизу шибениці і витися по стовпах угору – нестримно, настирливо, як сама природа.

Такий був той час. Але ні однісінький його відгук, ні однісінький його звук не долетів до глухого Хростова; людські душі зачинилися в храмі реліквій і не визирали крізь вікно на живий світ. Відгук цього нового життя приніс сюди лише син-підліток у свойому новому слові, у свойому нерішучому докорі, в проймаючому до самісенького дна сумління нелицемірному погляді коханої дитини.

Антек, діставши першу «науку», замовк і замкнувся. Дарма тітка заохочувала його найніжнішими матірними пестощами, дарма батько розповідав йому все, що бачив сам на власні очі – саможертовність, що патріоти несли її в імення народа; дарма – сторінку за сторінкою розгортав йому старий історію жахного року, коли найчистіші душі гинули з однією думкою: «Відмовитися від усього, що для себе, і йти вперед з одним лише: все для народа!»

Антек терпляче слухав і не заперечував, але батько на свій великий жаль бачив, що зовсім не переконав його. Але одначе він тішив себе тим, що це – переходова доба, що хлопчик, підрісши, порозумнішає.

Натомість тітка викрила нове горе: Антек не молився. Він усяково викручувався, аби тільки не піти до костела. Тітка Ігнація не була «девоткою», але проте болісно сприйняла цю новину. Лагідно й обережно стала вона випитувати про це Антека і довідалася про страшні речі. Хлопчик-підліток запевняв, що бога нема, а поза тим доводив, що костел і ксьондзи, духівництво, різні догми, катехизми й цілий релігійний апарат мають за єдину свою мету – обдурювання бідних і забобонних людей, щоби затримати їх від соціалізму, що його, між іншим, свого часу пропагував чоловік, що називався Ісус, а його апостоли вже в той час творили собою перший комуністичний осередок. Особливо він кпив над монастирями і був дуже тим задоволений, що після повстання російський уряд закрив ці «гнізда клерикалізму», і т. д. і т. і.

Жах охопив тітку Ігнацію. Передовсім вона стала благати Антека, щоби він ніколи не смів чогось такого сказати батькові. Вона благала його, щоби він зробив які-будь заходи замирення з богом, щоб пішов висповідатися до ксьондза місцевого костела, святої людини, що все йому пояснить і все простить в імення самого бога. Вона малювала йому всю радість і могутність віри.

– Що дало твойому батькові і тисячам інших засланців сили витримати всі страждання і т. д. і т. і.

Хлопець, одначе, став на свойому і нічого більше не відповідав. Після того ніколи вже більше не поверталися до перерваної розмови про віру, і з того часу тітка Ігнація стала щодня довше молитися, благаючи бога, щоб він просвітлив душу любої дитини і скерував її на шлях істини.

Одначе, сумно минули торішні вакації. Суперечки з батьком траплялися все частіш і частіш і вони отруїли всім трьом не один день. Батько постійно ходив роздратований, тітка – сумна, а Антек уникав їх. Старі почували, що рветься та сердечна нитка, що в одне ціле єднала їх. А нитка тоншала, натягалася і, нарешті, цілком увірвалася.

Повернувшись додому з атестатом зрілості, Антек рішучо заявив батькові, що до університету він не піде, тому, що цього не дозволяють йому зробити його переконання.

– Які ж це такі твої переконання, що забороняють тобі вчитися? – глузливо спитався батько.

– Я соціаліст і не можу вчитися в той час, коли народ стогне в ярмі капіталізму.

– Що ж ти гадаєш робити?

– Піду на фабрику, стану звичайним робітником, щоби безпосередньо познайомитися з життям пролетаріату і щоб не користуватися набутим шляхом експлуатації багацтвом.

– Як ти смієш казати, що моє добро, над яким працював мій дід і батько…

Не помирившися з батьком, Антек пішов і став за звичайного робітника на фабриці. Тітка, як лише могла, благала його не відходити від дому, щоб хоч писав, і втиснула йому в руку декілька сот карбованців і лагідністю та сльозами досягла від нього того, що він хоч сказав, куди має намір іти.

Листи тітки йшли його слідами скрізь і всюди, де лише він блукав. Чекали його протягом цілісеньких місяців, поки діставалися до його рук. Іноді вони гинули, іноді разом з іншими паперами попадалися в руки жандармів і, пришиті до протоколів політичних справ, фігурували, як документи, що свідчили про існування якогось «нелегального» гуртка, про якого даремне допитувалися в тих, у кого знаходили ці листи.

Антек же, щонайбільше, два-три рази на рік писав коротенькі, не більше десяти слів, повідомлення про своє існування. Листи приходили з різних кінців світа: з Петербургу, з Варшави, з Парижу, з Лондона, з Женеви. Всі вони були коротенькі, скупенькі; сухі, наче з примусу або з обов’язку писані.

Нарешті одного разу прийшов лист що ввесь був заліплений різнокольоровими печатками та штемпелями, – лист із Цитаделі.

Тут уже батьківське серце пом’якшало. Старий скорше вислав сестру Ігнацію до Варшави, щоб вона там навідувалася до Антека. Пам’ятаючи місяці свого самотнього ув’язнення, він розраховував на те, що в’язниця корисно вплине на Антека. Він вірив, що під впливом самотнього роздумування він витверезиться від туману своїх переконань і серце його відгукнеться на тужливий заклик батьківщини, відкриється для любові до того, що єдине повинен любити поляк. Він навіть написав йому довгого, старосвітського, вибагливо-щирого листа і сам збирався поїхати до нього.

Побачив він його через подвійні грати, – під вартою здоровезного солдата з багнетом, – блідого, висхлого як смерть, оброслого бородою, з сумними очима засудженого.

Вони привіталися і так, мовчки, простояли один перед одним ввесь час, що призначався для побачення. Ні один, ні другий не міг знайти слова, щоб заговорити. Обидва вперлися один в одного очима і так один проти одного стояли. Мовчали жандарми, мовчав вартовий солдат, поки нарешті не звеліли старому йти. І протягом цих декількох хвилин мовчання батько й син замирилися. З того часу батько став бадьоріший наче. Антек писав часті і щирі листи, тітка Ігнація щотижня посилала – «при нагоді», – повнісінькими кошами всякі кулінарні вироби до Цитаделі.

Після року Антек повідомив коротеньким листом, що його висилають на десятилітнє заслання в Якутську область.

Важке було старому останнє прощання.

– Не застанеш уже ти мене, мій хлопче, коли повернешся! Ти молодий, дужий, можеш витримати цей строк, а коли тобі гірко, погано буде, то подумай про ті тисячі, що, вистраждавши довго, поклали там життя своє, про тих поляків, що там у каторзі… які протягом трьох поколінь удобрювали своїми кістками сибірську землю… хоч і не були соціалістами, а тільки поляками… Згадай про батька. А коли будеш повертатися до нового вільного життя… Заверни, сину, туди! Будеш поспішатися до нового життя… одначе не пошкодуй двох тижнів і заверни туди… під Нерчинськ… на могилу матері. Поклонись її останкам, постій над її могилою. В таку хвилину, перед новим життям, до тебе прийдуть гарні думи, наміри. Послухайся того голосу, що заговорить там у твоїй душі.

Уважно, з невимовною тугою в серці слухав Антек ці батьківські слова і сльози стояли в його очах.

Поїхав на довгі-довгі роки заслання.

Десь уже за Якутським, йому пощастило з декількома іншими товаришами здійснити той план, що уложив і виносив його на етапах, – утік з-під варти. Голодуючи, не знаючи дороги, не знаючи, що їх жде впереді, витративши останні сили, дотяглися вони через сибірську тайгу до безпечного місця, де дістали допомогу і паспорти і, поодинці, виїхали на захід.

Через півроку після втечі Антек був уже на батьківщині, у Польщі і зразу ж поринув у вир справ та турбот, які наче тільки його й чекали. Додому він, звичайно, не міг з’явитися і зробив лише так, що звідкілясь, десь аж з-за далекого кордону, якийсь таємничий і страшний для хростовських пустельників комітет надіслав офіційне повідомлення, що такий-то і такий-то товариш просить повідомити, що він щасливо втік за кордон. На подану адресу довго-довго писали йому листи, на які вже не мали ніякої відповіді.

Так минув ще рік, поки нарешті, партійні справи, що змусили Антека блукати по білому світу й по рідній землі, загнали його в рідні околиці. По дорозі сталася прикра пригода – потрапив на наладовану йому шпиками пастку і хоч майже чудо врятувало його від неї, але не маючи навіть ламаного шеляга в кишені, щоб уникнути погоні, доплентався кілька миль до Хростова.

Пізно вночі постукав він у вікно рідної хати.

Перебув там всього лише один день.

В наступну ніч він лишив батьківський дім, з батьківським прокльоном, зі злістю в душі, з усмішкою на устах. Він довго ще чув за собою в нічній темряві розпачливий голос тітки: «На бога, Антеку, схаменися!»

Все це сталося несподівано для всіх трьох. Сталося воно, можливо, через збільшену в той час хворобу серця старої виснаженої людини, але Антек у той час не мав змоги витерпіти мовчки хоч одне слово, що зневажало його святощі. Він стримувався доти, доки міг, намагався говорити про інші речі і робив це з надзвичайною майстерністю протягом цілого дня. Допомагала йому це робити й тітка, благаючи бога, щоб пощастило якось так дотягти до вечора, бо ввечері Антек мав виїхати.

Слово за словом…

Поки, нарешті, було сказано слово, що страшною прірвою відокремило людей одне від одного.

І пішов Антек в темну грудневу ніч.

Тітка протягом декількох літ безперестану переконувала його, щоб він лишився коло батька, писала листи, які зворушили б навіть камінь, заприсягала його всім, що в нього було святого, простими зворушливими словами змальовувала йому трагічний стан недужого старого, дні якого було вже пораховано, кожна думка його була отруєна, а кожний день – одні страждання.

Антек зовсім не відповідав на ці заклики. Іноді, знову раз-два на рік, писав короткі й сухі, офіційні, завжди одного й того самого змісту, листи. Про батька ніколи навіть не згадував.

– У цього хлопця, видно, немає серця, – з біллю в душі шептала тітка, отримуючи після довгого, безмежно довгого чекання неуважно надряпаний клаптик паперу, в якому даремно шукала хочби тінь надії на те, що цей жахний стан коли-будь скінчиться.

Серце ж у Антека тимчасом таки добре витерлося по білому світу і по всіх його чудерних справах. Обросло твердою корою, затаїлося десь у глибині грудей, а щодо багатьох речей, то й цілком завмерло. Був час, коли його хвилювала кожна, хоч трохи значна, невдача партійних справ; був час, коли він проводив безсонні ночі після кожного «провалу» і гарячими сльозами оплакував страту товариша. В такий час він часто згадував про батька. Його непокоїли важкі, гіркі докори й охоплювали такі глибокі сумніви, що були хвилини, коли він хотів повернутися додому і доти переконувати старого, поки той сам відчує і дозволить йому «піти».

Але невблаганне життя запілля загартувало серце юнака. День за днем, випадок за випадком, удар за ударом творили з нього борця, загартованого в боротьбі солдата. Він призвичаївся до небезпек, невдач і страт, втягнувся в каторжну працю, де по сто раз доводилося все починати знову і по сто раз бачити як жандарм, шпик, провокатор, інтрига, темрява, страхопудство, випадок, нещастя і тисячі інших непередбачених, немилосердних, непереможних перешкод валять у прах розпочату справу, сміються над зусиллями, глузують над жертвами.

Він повірив голосові життя, що радив йому, як старий молодому:

– Стримай своє серце, не зітхай, не так часто згадуй, а то не вистачить тебе, брате, не вистачить! Тож не ти що-будь значиш для цього життя, а значить та справа, що її треба вивершити.

І не билося в нього дуже серце, коли він брався за що-будь ризиковане, небезпечне. Після страт він став спокійно спати і спокійно ставитися до переслідувань. Він уже не здригався від жаху й огиди, дивлячись на ворогів своєї справи, на байдужих, ситих неробів. Не вражала його горем зрада, або несподіваний, як грім серед ясного неба, звальний удар.

Давно вже перестав він думати про особисті справи. Протягом довгих місяців навіть спогадом не торкнувся дому, батька і усього, що лишилося там, у забутому Хростові.

Траплялося одначе іноді, дуже рідко, в самісенькому запалі турбот, серед якої-будь дуже важкої роботи на нього враз находили такі хвилини, неначе з іншого світу вихоплені. Короткі, сполохані, як блискавиця, думки, яке-будь несподіване уявлення про давно забуті речі, на хвилину ставало перед його очима і наперекір бажанням, з роздратованням змушувало його дивитися на давно померші справи. Зовсім незвичайний гість – ніжне, сердечне чуття – просило кутка й притулку в захололого серця, якийсь давній докір намагався пробити міцну, залізну броню, що в неї закували себе груди.

Траплялося, що десь далеко іде він день і ніч, поспішається від одних турбот до других, – виснажений, зденервований. Брудний вагон третього класу, безсонні ночі, невигоди. І безупинна праця думки, розрахунки, передбачення перешкод, випадковостей, несподіваних сюрпризів і пам’ять, обтяжена безліччю складних комбінацій, адрес, умовних позначень.

І враз – тягнеться в далечінь зеленою смугою стара, прадідівська липова алея, біліє в далечині, в зелених рямцях Хростівський дім, і стрибають по землі в лагідному літньому повітрі сонячні плями, що пробиваються крізь мережево листя. Липи цвітуть і пахтять у полуденній спеці, а тиша навколо така, що чутно як гудуть серед квіток пчоли.

Як боляче враз защемить серце. Ось іде зігнута постать у солом’янім капелюху. Йде повільно край дороги, спираючись на палицю. Крок за кроком, повільно, наче із зусиллям, наче ось-ось зупиниться на півдорозі. Помалу йде він, дивлячись униз.

Тільки й усього. І боляче защемить ще раз і ще раз, і тоді все-все згадається. І одночасно вирине звідкись якийсь негарний, спокусливий голос і почне розповідати про всякі чуда та про те, що є люди, в яких є дім і рідні, близькі, що знають спокійний сон і що мають вільні від турбот голови.

Бачить він стару тітку, яка сидить на ганку з роботою в руках; бачить обох старих, що увечері зійшлися вони десь – він і ще декілька товаришів – на ночівлю і стосотий раз з гордощами переказували один одному, як то все так чудово склалось. Дійсно щось таке в них надзвичайно гарно склалося, сталася якась нечувана подія і всі вони нібито на новий шлях стали, нібито нову добу розпочали. Факт, що має велетенське значення для майбутнього, і в той же час був смішний і нікчемно-маленький, про якого не згадає ні одна, навіть стотомна історія. І всі ці люди раділи і щиро вірили, що настане цілком відмінна від попередньої світлосяйна, переможна доба. Розмовляли до півночі, будуючи плани і фантазуючи. І начебто серед розмови один з товаришів раптом згадав і подав Антекові зім’яту коперту.

– Тут лист до тебе.

Антек не поспішаючись і не перебиваючи розмови, розірвав коперту, глянув на листа і – здригнувся цілою своєю істотою.

– Ну що там у тебе, – стали допитуватися товариші, побачивши раптову зміну його обличчя.

– Нічого – відповів він, – мої особисті справи.

– Ах, особисті! – заспокоїлися товариші.

«Батько вмирає. Коли цей лист вчасно прийде до тебе, то…»

Поглянувши на дату, – лист спізнився на цілих шість тижнів.

Звідки враз ця страшна, ненаситна туга, звідки цей пекучий докір, звідки це чуття жахної, страшної, непоправної кривди, провини. Ось мо

[У скані Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого, яким ми скористались, бракує с. 262.]

дійсно так могло бути, підганяв візника єврея, що віз його зі станції. Вже смеркалося. Завмирав короткий грудневий день і в присмерку починав світитися своєю чистотою білий сніг на широких та рівних полях, облямованих в далечині жалібною смужкою лісів. Десь далеко крякали гайворони, лагодячись уже на ніч; навколо тепло дихала відлига і з легким шумом гойдали вітами придорожні тополі.

Візник цілу дорогу щось таке говорив і Антек, замираючи серцем, слухав його балаканини, чекаючи, що ось-ось він заговорить про «покійного пана Німчевського», або, може бути, про недавні похорони, які в цьому закутку повинні були являти собою цілу подію, або… може бути – хто знає – він почує радісну, щасливу, неймовірну звістку, що батько живий ще. Він, як лише міг, викликав візника на розмову, підводив його, провокував. Але візник говорив про все, лише не про це. Протягом цих декількох годин їзди Антек щохвилини збирався просто запитати про батька, щоби знати щось певне. Але він боявся сказати візникові – хто він і до кого їде, та ще боявся чогось іншого: певної відповіді на певне запитання. Перед цим словом «помер» він дрижав, хоча ні на хвилину не сумнівався, що батько вже давно спочиває в могилі.

Важко вмирав старий Німчевський. Цілі тижні тяглася довга, страждальна агонія, і майже кожного дня, в різні часи, сестра засвічувала воскову свічку, вставляла її в закостенілі пальці старого і, схилившись на коліна, шептала молитви, пильно дивлячись на страдне лице дорогої людини. І кожного разу старий раптово розкривав очі й озирався навколо ясним поглядом, і тоді сестра Ігнація швидко й непомітно гасила свічку, подавала хорому ліки і підправляла постіль, радіючи, що може ще один день побути з ним і сумуючи, що ще один день мусить вистраждати з нею дорога людина.

Вичерпана тугою і цілими тижнями безсонних ночей, вона не знати як ще трималася на ногах, завжди готова відгукнутися на найменший голос хорого. Вона нікому і ні в чому не дозволяла замінити себе. Довго і вперто змагалася вона із смертю. Тепер же, почуваючи, що смерть уже й не виходить з кімнати хорого, стояла коло нього, як солдат на безнадійній позиції, і хвилинами їй приходила до голови жахна, неприпустима, але розумна думка – скоротити страждання хорого: дати йому подвійну дозу лікарства і змусити смерть залишити свою гру стражданням людини.

Одного разу хорий, отямившись, довго дивився в очі сестри і ледве чутно прошептав:

– Антека… тут… немає?

Протягом цілих п’яти літ це він вперше вимовив це імення.

Вже більшу частину ночі просидів Антек коло постелі непритомного батька. Він уже наситився першою своєю радістю, вижив її, забув уже про неї.

– Живий батько, живий!

Жахливий тягар скотився з його сумління. Тепер він був близько одчаю. Не було ніякісінького сумніву, що батько не доживе до ранку і так, непритомний, вмре. А це значить, що кривда лишиться між ними як була – непрощена. Це значить, що вони не обміняються один з одним ні єдиним словом, ні обіймами, ні навіть поглядом.

Страшна мука охоплювала цілу його істоту. Ніколи ще не приходили до його голови такі думки, які прийшли зараз, а не приходили вони певно тому, що протягом цілого життя не могли підступити до нього. А це приходили й такі, що про їхнє існування він навіть сам не знав, і всі вони – голодні й пожадливі – раптово насідали на нього і шматували його мозок.

Яка мука, які страждання!

– За що?! – обурювалася в ньому хвилинами його занедбана й забута душа. – За що?

І колишня давня розсудливість виправдувалася логічними, незапереченими словами.

Це життя винне, з усіма своїми законами, що глумляться над людьми, що бавляться, як забавкою, цілими народами, змушуючи їх проливати океан крові. Хто насмілиться запитати їх: за що і на що?

Але йому досить було глянути на тавро горя, на зморшки недолі, що ними глибоко було зорано обличчя батька, як усі його тверезі й розумні давні думки робилися безглуздям, зневагою, злочином. Ніяка логіка, ніяке витончене слово, ніякий офіційний науковий термін – ніщо не могло вистояти перед оцим обличчям.

Невблаганний закон життя!

Так це називають. І в даному разі він, напевне, і виявляє свою силу, виконує свою диявольську роль, діє стихійно, точно, непомильно – і все, все перемелює на порох.

Скільки зуміла вистраждати ця стара людина, що тепер умирає? Кому, перед якою трибуною піднесе вона свою скаргу, хто і чим нагородить її за той злочин, що доконано над нею, за те грубе, злодійське насильство, яке на сміх та глум усіх пекельних сил змусило його й мільйони подібних до нього з’явитися на світ і жити?

І Антек кожної хвилини падав з цих піднесених сфер у найглибшу далечінь свого життя, своєї душі. Як яскраво стали перед його пам’яттю всі дні його життя! Скільки жахних злочинів зазначено в них, і як кожний з них ясний, очевидний, незаперечний!

Як мало треба було турбот, щоб пожалувати старого батька, коли це було в його силах, у його владі, щоб життя батька було інше і щоб його смерть також була іншою. Досить було хоч крихти бажання, крихти доброї волі, треба було хоч подумати іноді про батька, як людина про людину. Тож – не так важко!

І в цю жахну хвилину збиралися юрбою всі ті невиявлені до батька почування і вчинки. Як багато таких жахних злочинів!

Ні до чого були всі виправдання. Всякі докази були зневагою цієї смертної постелі. Того, що було перед очима, ніщо не могло заслонити. І він цілісеньку годину, не зводячи очей, дивився на нього, як на символ своїх злочинів. Душа його – сумирна й слухняна – вимагала заслуженої кари й просила чуда, чекала його.

Хоч би один лише погляд!

Вмираючий хвилинами розкривав очі. Нежиттєві зіниці очей – то моторошно блукали, то непорушно дивилися вперед безтямним поглядом. Тривога й жах охоплювали Антека, коли він дивився в ці очі.

Одного разу йому видалося, що батько дивиться на нього й пізнає його. Він схопився, неначе хотів тікати від цього погляду. Цілою силою волі змусив себе отямитися і нахилився над батьком.

– Батьку, батьку, прости! Зрозумій, батьку! Я не вмів з тобою! Я син твій! Змилосердься, батьку! Батьку, зглянься й прости, батьку!

Слова без усякого зв’язку і змісту рвалися з його грудей болючим шепотом, але очі батька дивилися байдужо. Безмежна втома й байдужість до всього дивилася з них, лише хвилинами зіниці заходили вгору, дихання слабшало, зупинялося.

Тихими кроками підійшла стара жінка. Стала на коліна і так, стоючи коліньми на підлозі,

[У скані Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого, яким ми скористались, бракує с. 268.]

З розпукою на обличчі звів на батька очі, але батько був ще живий. Дихав, як раніш, важко підносив груди, лише рівніше й спокійніше дихав.

На дворі світало: блакитнувате проміння просочувалося крізь заслонки на вікнах, проходило у всі кутки кімнати, оточувало звідусіль жовте полум’я лампи й душило його.

Тітка Ігнація сиділа на стільці коло вікна, схиливши на спинку стомлену голову і тільки в світлі зимового ранку побачив Антек, як страшно виснажили й вичерпали її безсонні ночі й постійні турботи.

– Вона виконувала мої обов’язки.

Знову докір. Знову здивування. Протягом цих років він ні разу не подумав про неї. Не подумав про неї навіть тепер – не пригадує, чи привітався з нею. Адже ж, коли тут, на смертній постелі лежить його батько, так хто ж йому був замість матері з першої хвилини, коли він почав думати?

Нова туга відчинила в його душі протягом довгих літ зачинену схованку, і він щось таке вирішував, давав комусь якусь обітницю.

Ніжними, сердечними словами, що, чуючи їх, сам дивувався, став він умовляти тітку піти спочити, хоч одну хвилину склепити очі. Обеззброївши цією несподіваною лагідністю, він вивів її до сусідньої кімнати, поклав на канапу, вкрив і загорнув.

Повернувся і знову сів коло постелі батька. Сів, щоби пильнувати, щоби ловити мить, коли, може бути, хорий опритомніє, – чекати замирення і прощення. Але не думав уже більше про це. Ніколи невипробуване страждання, що палить і шматує душу, неначе відчинило йому вікно в інший світ. Незнайомий подих повійнув у давню, душну замкненість, у тісне коло його звичайних турбот та справ, витискаючи звідти попередні доброчинності, виганяючи дерзотну самовпевненість, підриваючи всі непохитні підвалини. Здивованими очима душі дивився він на новий світ, що враз так широко перед ним розгорнувся.

Щось давно прожите й забуте задихалося десь під купою зібраних з усього життя подій, думок, страждань. Поворухнеться воно, затихне, а напружена пам’ять дарма тільки силкується догнати в шумливому вирі те, чого шукає й чого сама не може пізнати.

Якісь незначні, надто дрібні моменти життя відгукнулися голосною луною в душі і десь у підсвідомості, поза межами пам’яті, де вони, наче за заслоною туману, десь спочивали там. Те, що з’явилося зараз, було неначе дальшою ланкою цих затрачених моментів, – тепер вони всі складалися в душі в один ланцюг.

Посеред них були млисті, наче сонні марева дитячих літ, сміх і сльози, дитячі радощі й смутки, широка любов, яка охоплює все, що бачать очі дитини. Були сумні й тужливі вечерові години, коли батько розповідав про повстання, про каторгу. Були побожно смішні, півзатерті спогади першого гімназіального кохання.

І перший полум’яний льот до тих ясних нових істин, що наче відкриття, з’явилися йому в той час: непохитна, сліпа віра, поспішне прямування до негайних дій і жадоба самопожертви. Йому зробилося страшно сумно: не вернеться чар того часу. З тугою відходила його думка від того життя, в якому він поринув назавжди і в якому він розгубив усі свої сили, найдорожче добро юнацтва.

Стала перед очима вся буденщина і сіра одноманітність його повсякчасної роботи і защеміло серце. І з безмежної, сірої пустелі дивилося невблаганне, жорстоке, самовпевнене, грізне, владне обличчя, з уст якого ось-ось почується:

– Досить! У шерегу!

Якесь бунтарне почуття похитнуло його; в голові блиснула несподівана думка, що ось уже він знайшов винуватця всього того, що сталося. На хвилину – чуття полегшення, що ось він не один стоїть тут перед трибуналом цього смертельного ложа, але вже в наступну хвилину з’являлося почуття сорому, пониження і ще більшої огиди до самого себе. Непомірний тягар злочину душив його й зіштовхував кудись у прірву; крок за кроком він сходив усе нижче й нижче, просто у невідому безодню.

Ще хвилина – і він зникне в ній безповоротно.

З розпукою глянув він на батька, неначе прикликаючи його на допомогу, на рятунок і серце враз завмерло у нього: батько дивився ясними, цілком притомними очима. Антек відчув на собі його глибокий, пронизливий погляд.

Зупинився в своїй ході час, замовкли всі відгуки життя, зникло все, що існувало в просторі. Батько й син припали один до одного очима. Уста їх здригалися, пророблюючи напружену роботу, силкуючись вимовити якесь невідоме слово.

Дарма Антек напружував усі свої сили, щоб вимовити слово, яке відкрило би батькові його душу, всю його тугу й духові страждання, – роки, що минули в такій байдужості до нього, і кожний день цих довгих років, і те, що заповнювало ці дні, і те, що жило в його душі і в подібних душах, і те, що в цьому новому житті народжується. Висловити!

Але на людській мові нема такого слова, – і Антек мовчав, благаючи лише очима:

– Батьку, зрозумій, батьку! Прости, батьку! Скажи хоч поглядом!

Із темряви мли, з якихось невідомих, далеких шляхів повернулася душа вмирущого. Наполовину вже чуючи інший світ, попрощавшись уже й залишивши все, що зостається, все ж таки вернулася душа батькова.

Довго напружувалися вимучені очі, довго вдивлялися в просторінь, поки нарешті побачили його й пізнали. Довго, з труднощами намагалася звестися думка і безсило падала у млу останнього сну. Але настав нарешті момент, коли з невимовною яскравістю стало перед ним ціле його життя і став кожний його день, неосяжний світ думок і почувань, і те, що було вчора, і те, що перебувало десь у млі забуття. І все стало ясне й зрозуміле – і життя, і смерть, і доля людства, і весь замогильний світ, і минуле, і майбутнє. На мить на останню мить, поки все цілком не загасло.

І ось – син.

Очі бачать дорогі риси, найдорожчі за все на світі. Душа заглиблюється в розкриту навстіж душу, що до самісенької глибини просвітлена якимось незрозумілим світлом, який може бути лише в останню годину. Ах, чому ж уста не можуть говорити? Чому голова прикута до постелі й чому руки, як сковані, – чужі, непорушні?

Хоча б який-будь знак подати, хоча б одне слово, одне лише слово сказати? Щоб він знав, щоб знав…

Від надлюдського зусилля його чоло зросилося рясним потом, скроні зайшлися кров’ю.

Він мріяв про одну, єдину мить, про одне коротке слово у цій останній боротьбі зі смертю. Всі сили духа, всі бажання і всі молитви зібрав старий і зберіг для цієї останньої хвилини.

Він почував, як його давлять грубі, невблаганні руки, з якими не мав сили боротися. Почув удар неймовірно важких брил, що падали на його голову, розбивали її. Він не піддавався, – ще хвилина, і враз він вирвався з обіймів холодних, залізних обручів – на одну лише мить – перед останнім, неухильним помахом коси смерті.

І почорнілі уста прошептали:

– Прости… Сину…

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 228 – 273.