Некролог

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Все було, як мало бути. Були вінки, були червоні стрічки і людей з тисяча. Співали над могилою «Червоного прапора», хтось виголосив надмогильну промову і юрба слухала її, лише закінчити тієї промови не довелося: на цвинтар влетіли козаки, топчучи кінськими копитами могили. Дехто намагався ставити опір, декілька десятків осіб було арештовано. Все це разом дуже всіх схвилювало.

Такі події підносять дух у людей і пролітають відживними вихорами через задушливе повітря конспіративних сутерен. І після смерті ти ще раз виявився корисний.

Тепер ось випало мені перечислити твої заслуги й винести на світло денне твоє невідоме імення. Стану коло кашти і – літера за літерою – почну складати на верстатку. В товстих жалібних рямцях, під двома, складеними навхрест, людськими кістками. Треба віддати тобі останню повинність. Як же ні.

Хай довідаються люди, що ти жив, а ті, що тебе знали, хай узнають нарешті, що це саме ти був той, кого вони знали. Тепер уже тобі не потрібна більше конспірація. Будеш відомий світові.

Твоє життя натхне й запалить не одну людину, не одному допоможеш вистояти на своїй стійці.

Будеш відомий.

Треба писати.

Сиджу ось над четвертушкою паперу, – сиджу вже так зо три години і не знаю, як починати. Хоч знаю ж про тебе все, що лише було. Знаю і те, що нікому на світі не було відоме, опріч мене одного.

Все, все пам’ятаю.

Тільки, чи бачиш…

Тільки тебе, дорогий друже, нема й не буде. Як же його тут писати, як починати, коли ось оцього я ніяк не можу зрозуміти?

Важка це справа. Може бути, що й дам їй раду, але все відтягаю і скажу тобі правду, – боюся.

Як тільки почну писати – ледве тільки виведу перші літери – повірю, і все відразу зрозумію. І, ось, саме оцього, найголовнішого, і боюся: повірю, що все вже скінчено, і що ніколи вже більш…

Ніколи. – Безглузде слово! Ніколи не охопити його розумом людини.

Як же мені, – та ще про кого? – про тебе…

Про тебе…

В найгарячіший час відійшов ти. Чи ж гарно так робити? Роботи така сила! Кого ми поставимо на твоє місце? Ні, негарно це з твого боку.

Багато сиротами лишив ти. Спитаються про тебе на Волі [фабричне передмістя Варшави] – куди подівся «Вольтер»? Засипався, чи що? Чому не з’являється?

Ох, засипався, і більше його уже не побачите, Вольські брати.

Питаються про тебе і там, внизу, на Повіслі: а що ж це наш «Молот» поробляє, що не видно його? Не будеш уже більш, Молоте, скрадаючись, приходити на Повісля.

Зрозумій, брате, що всі ці закамарки, всі ці варшавські нори й провулки розпитуються про тебе, чекають і не можуть дочекатися!

Скільки підметок стоптав ти, бігаючи туди стільки часу! Полічи лише, скільки це літ? Немало людей пройшло у нас перед очима. Адже ж усі любили тебе, – і де було особливо важко, туди ти ліз, і скрізь встигав.

Мало нас, старих, лишилося коло справи: хто пропав у Сибіру, інші згнили у в’язницях, треті – перепрацювалися і не витримали. Так, мало нас, старих, лишилося, але ми ще все з тобою вдвох про себе говорили, що ліпше якось було зі старими.

І тепер було б ліпше, якби їх було більше, а ти взяв і пішов.

Що ж із того, що людей тепер досить? – Хай їх сто раз більше буде – все одно всієї роботи не подолати. Тепер уже треба приспішати, іноді наввипередки мчати – ти сам не раз казав це, і все ж таки взяв і пішов.

Як не є, а найгірший час вибрав ти, – міг би й почекати.

Стільки літ ми пробідували в пекельних умовах, у вічній біганині та клопотах, що ніколи не було й вільної хвилини, щоб озирнутись навколо – що ми, як-не-як, а зробили. Із дня на день відробляли шмат роботи, якнайбільше, якнайважче, щоб лише раду дати, встигнути, не плентатися у хвості, і щоб, як би воно не було, знати за що будемо потім гинути серед якутів.

І все ж таки, неначе в лісі – не видно й сліду нашої праці. По людських жертвах лічили ми; здавалося хто-зна скільки й зроблено, але наслідків і очі не бачать.

Хто з нас знав, що там творилося? Хай хто почне кидати камінці у безодню моря – звідки він може знати, скільки ще не вистачає до верху. За кожним таким киненим камінцем бризкала пекуча, їдка піна просто у вічі – і тілько всього, що бризкала. А що там на дні?

І не терпіли ми. Чудес ми також не чекали і не думали, що дочекаємося їх. Така наша доля: один сіє, інший хтось жне і лише хтось уже майбутній наїсться того хліба. А коли випадала вільніша година, то ми, жартуючи, дозволяли собі мріяти: буде воно так, та отак. Була ж це одна лише розмова. І ніхто з нас не захоплювався тими мріями так, щоб дійсно їм повірити.

Одначе, прийшла така мить, коли перед нами нежданно блиснуло світло й освітило трохи таємниче дно нашої праці. Надійшло незабутнє бойове літо, прийшло воно в останньому році минулого віку.

Пригадуєш ті дні захоплення, що підхопили й запалили нас, старих, випробованих, обережних, що всяку всячину бачили?

І враз полетіла надія, – ген-ген, – угору, як казкова жар-птиця; тільки її й бачили наші очі.

Після того ми довго обливали один одного відрами холодної води, вчили один одного тверезо дивитися на речі. Пам’ятаєш? Що ми можемо зробити? Ми напоготові, – лише як нам почати? З пожвавленою тугою позирали ми на кордон, до сліз напружували очі, – на тихий, мовчазний, східній кордон.

Зникла кудись, розвіялась наша радість. Сумно ходив ти, понуро, а в ті дні, – знаєш, брате, добре знаєш. Ех, шкода мені тебе й твоєї тодішньої тоскноти!

Тепер ця справа вже в минулому.

Не довелося тобі дочекатися сьогоднішнього дня, – маленької хвилиночки не діждався.

Ех, шкода мені й твого тодішнього смутку – страх, як шкода!

Ну й чого ти так поспішився? Негарно, брате, зробив ти.

Слухай, брате! Слухай, брате, добре: отже йде революція! Йде й стрясає землю!

От і там уже прокидаються. Прокидаються могутньо, стихійно, які міцно спали, – не віриш?

Слухай! Адже ж це й справді починається!

Надходять нові часи, яких ще ніколи не було! Інакше дивляться люди й інакше дихають, інакше вже боїться нас ворог!

Вже й ми можемо витягти з-під землі наші скарби й запаси, щоб похвалитися своєю роботою!

Недалечко вже наше завтра – дочекаємося!

Слухай, брате, добре слухай: вийдемо із нашого підземелля! Станем на бій з ворогами! Зійдемся з ними груди на груди – порахуємося, позмагаємося!

Лише тебе не буде в той світлий, радісний день. Ти не вийдеш уже із свого підземелля.

І чи ж не краще було б тобі… Чи ж не краще було б тобі побачити той світлий, радісний день, звеселити свої очі тією радістю, дихнути свіжим повітрям?

Коли ти мріяв, іноді, вечоровими присмерками, коли тобі робилося душно у підземеллі, – тоді ти казав з тугою:

«Це жахне, щоб ціле своє життя озиратися, ціле своє життя ховатися, ніколи не мати змоги голосно сказати слово… страшно і соромно.»

Пригадуєш?

Наші студентські сварки, і довгі доповіді, і суперечки, і фракції, і розколи, і з’єднання, і групи, і програми, програми, програми.

І славу нашу, що з нею ми носилися по всіх варшавських мансардах. А ті наші гордощі?

Хто й коли, який такий Наполеон мав більше певності, що в його руках доля світів, ніж того ми з тобою?

Коли нас вигнали з університету, ми сказали тоді один одному: доля призначила нам іти до вищої мети!

А коли нас обох посадили за грати, ми говорили: будемо міцні й мужні, бо світ на нас дивиться!

І коли нас через декілька місяців випустили, ми соромилися цього, як злочину.

Потім – у світ, широкий світ, як усі робили.

Пригадуєш роки нашої роботи у Парижі, наших сутичок – праворуч і ліворуч; пригадуєш наші паризькі гордощі й самовпевненість? На вулиці Des Courcelles за «фортифікацію», в голоді й останніх, собачих злиднях? Коли ми витрачали останні визичені сантими на видання полемічних брошур?

Потім суворий, потворний Лондон і ще більші злидні, – нестерпні злидні. Пригадуєш, був осінній, гнилий вітер, коли ми обидва лежали безсилі від голоду й холоду на одній канапі в непаленій темній комірчині на одному передмісті?

А ту літню зоряну ніч, що дихала сосновою живицею й різними квітами, коли ми поверталися на свою батьківщину і, потай, не знаючи дороги, прокрадалися через кордон?

Ми не висловлювали один одному своїх думок, але одне було в нас, що кожний сам собі заприсягнув у душі, що ми не лишимо вже своєї землі до останку.

Як це давно було, – як не віриться, що це – діла так давно минулих днів.

Почалася нова й незвичайна праця.

Було важко, було сутужно, було гірко.

Якою безглуздою враз виявилася вся наша логіка, вся наша глибока ерудиція, вимуштрувана в безкінечних, незлічених полеміках. Як нещадно сміялося над нами дійсне життя і та жива справа, що перед нею опускалися невмілі руки.

Пригадуєш? Це було – хай і так – найважче й найстрадніше випробування.

Ось коли стали вгинатися плечі під тягарем, ось коли доводилося, стиснувши зуби, напружувати всі сили, щоб витримати.

А коли приходила чорна, лиха година, – коли чуєш, що тебе коле в самісеньке серце мерзотна шпилька страху й сумніву.

Це й була та жахна мить, коли під час атаки солдат послаблює свій натиск, коли хоче кинути зброю і бігти, бігти, бігти.

Ти довго дививсь мені у вічі в такі години – довго і мовчазно… І я повертався, повертався на позицію.

Ти був сильніший.

Пригадуєш? Нас лише двоє лишилося після погрому і нікого більше на цілому білому світі. – Удвох ми взялися за справу.

Тепер ніхто не повірить, але ж – пригадуєш? – нас було тоді лише двоє, і більш нікого.

Зараз, коли минуло вже стільки літ, важко й самому повірити.

Як ми пережили той перший час? Видно, правду каже євангелія: «буває віра, що гори рухає».

Роки голоду, холоду, пониження. І недовір’я юрби, і страху, і заздрості.

Кожний з нас робив за десятьох, а їсти ми не їли вдвох за одного.

Рвалася наша пряжа, як павутина на вітрі, а ми все зв’язували обірвані кінці, запитуючи один одного: чи буде що-будь з цього всього? Рвали нашу пряжу темрява, неуцтво, інтрига та запроданство. І вічне переслідування. Але не це було найгірше – адже ж ми призвичаїлися жити в постійній небезпеці.

Якось це все погоджували. А коли траплялося, що провал здавався неминучий, з’являлося чудо і – визволяло.

Пригадуєш, як ми, рятуючись, забігли в якусь крамничку? В Старому Місті? Тратити вже більш не було чого, і ми тільки так – з розгону, інстинктово. Крамарка – нічого, і ми – нічого, ні слова, бо не було часу. А через хвилину поліція туди – гарячими слідами.

І скажи – хто її навчив, хто підшепнув їй? – «Пробігли тут недавнечко двоє; начебто в оту вулицю завернули». Випустила нас потім з чорного ходу – і також без слова. Чи живе вона досі, наша випадкова рятівниця?

Або той єврей у брамі? Пригадуєш? «Не йдіть угору, бо там поліція». Хто він такий? Звідки він знав нас? Звідки взявся той єврей?

Все пережили ми. Поки до нас прилучився третій, потім десятий, сотий, тисячний. Розпліджувалося наше гніздо, а тепер, можливо, і без нас уже пішла б наша справа!

Тільки чому ми не разом, не в один день?

І хоч би тобі одна вільна хвилина.

Часу ніколи не було – день-у-день, як на гарячому вугіллі. Так і стільки літ минуло!

І не повіриш. Сон, чи щось інше?

Завжди вкупі, у всякій пригоді.

Хто ще в тебе був на світі опріч мене? – Скажи.

Та й у мене був лише ти, лише ти.

І як же це могло статися. Ні разу, так-таки ні разу не пощастило нам поговорити одному з одним. Ні я, ні ти не міг розпочати таку розмову.

Ти соромився? – Романтика?!

Ні одного теплого, сердечного слова протягом цілого життя. Натомість, частенько ми сперечалися, – гризлися за всяку дрібницю, як собаки, – так що, бувало, людям доводилося мирити нас! Це мене з тобою – чуєш? Ти був у «лівиці», я – у «правиці», – так воно вже було заведено з самісенького початку, навіть тоді, коли нас було лише двоє, і більш нікого.

Одне лише знаю, що ми завжди вкупі… що завжди один за одного – як брат за брата.

Не це слово – «брат!» Що таке «брат?»

Кого ти мав на світі? Кажи, хоч уже тепер не соромся.

Чому ти ніколи не розкрив рота? Ти ж знав, що я не зумію. Чого ти чекав? А тепер, бачиш, пізно вже!

Не довелося мені й попрощатися з тобою, глянути хоч би ще один раз тобі у вічі. Не було змоги. Послухай, скільки нам так траплялося, що ми не мали змоги? А ти, от, узяв і дозволив собі.

Не можна – служба!

Тільки кажу тобі: став би я над тобою в ту годину, подивився б тільки на тебе.

Ти б устав! Кажу тобі!

Ну, а як би навіть і не встав, – звичайно, які вигадки – тільки стрінулися б наші очі, сказав би я тобі, нарешті, все хоч без слів, – не зумів би словами.

Що поробиш? – не довелося. Ціле життя доводилося від багатьох, найпотрібніших речей відмовлятися.

Слухай, старий мій, – одне тільки скажу: в цю останню годину, переказували наші, ти озирався по кімнаті, щохвилини позирав на боки, на двері. В останню свою годину?

Чого ти шукав у ту хвилину? Кого ти чекав? Кажи правду, не одвертайся, – ти мусиш признатись мені, мусиш!

Я тобі був потрібний?

Вмер ти на чужій постелі – в чуже убрання вдягли тебе, щоб у труну покласти, і черевики чужі, подаровані.

Слухай, – чи ж було у нас коли-будь щось своє? Скільки літ ми свого кутка не мали? Своєї вільної хвилини? Своєї особистої справи?

Ніколи ми не думали про такі речі? Завжди легковажили собою, завжди.

Собаче життя було.

Треба було тобі послухати, треба було виїхати куди-будь, і хоч раз у свому житті відпочити. Ти не послухав.

Протяг би ще рік, два, побачив би ще те інше, дочекався б чого-будь, – може бути, хоч зірки на небі. Тоді легше було б тобі.

Говорили ми звичайно: будемо відпочивати, коли заберуть нас; у в’язниці, на засланні буде час на два боки вилежуватися.

І траплялись хвилини, що хотілось цього. Виривалося іноді філістерське слово: та коли б їх уже, нарешті, чорти принесли.

А вони, як на лихо, не приходили – уперлися, не полюбили нас.

Ось ти й без хвилини відпочинку, запрацьований, як остання шкапа, впав у запрягу.

Відпочивай-відпочивай.

Хочу писати історію твого життя. Живими, дужими словами, щоби довго, довго пам’ятали тебе люди.

Хочу голосної, широкої слави для тебе, – людино з підземелля, людино без імення!

Хай тепер викрите твоє імення стане гордощами багатьох тисяч, хай воно буде для них живим символом, сповіданням, стимулом, бойовим гаслом! Хай знають!

Треба писати – число готове, тільки тебе чекає. Завтра пустимо на машину. Стану я на цілу ніч до кашти, щоб скласти всі твої заслуги. Дали тобі одну лише шпальту – у ній повинні вміститися всі твої діла твого життя і ціле твоє духове обличчя. Тісно буде тобі в жалібних рямцях, і коротка буде моя повість – встигну за ніч зробити.

Ніч тиха, ніхто не перешкодить… перебуду з тобою от ще оцю довгу ніч спільно, – з тобою, покійний друже. Буду складати на верстатку літеру за літерою і читати в складі слово за словом.

І хто може знати?

Може бути, із сліз – спогадів, із туги – думки моєї. Може бути з цеї нічної тиші.

Хто може знати?

Може бути стане передмовою твоя тінь – з’явиться з невідомого світу – стане тиха й сумна, зазирне мені у вічі, постоїть хвилину, попрощається, і потім розвіється.

Треба зазначити. Завтра будемо друкувати аркуш за аркушем, закипить у цій нашій підземній кузні робота, закрутиться машина – тихо, діловито, зашелестить папір і з кожною годиною буде рости гора друкованих аркушів.

І піде «твоє» число часопису утертим шляхом. Розхапають його люди в рідній землі, проллють над тобою сльозу, – сльозу мужську, сльозу, що в ній міститься сила і присяга.

Піде твоє число у світ широкий, будуть його передавати один одному все далі й далі, поки так – з рук до рук – не попаде зім’ятий лист паперу до нових, ще не порушених людей.

Понесе його випадок, підхопить вітер, знайде й підніме його на дорозі людина невідома.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 322 – 335.

https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=7994 Струг А. Підземні люди : оповідання / Андрій Струг ; пер. і передм. Клима Поліщук. – Київ : Держ. вид-во України, 1928. – 336 с. Передмова

[У скані Національної бібліотеки України ім. Ярослава Мудрого, яким ми скористались, бракує с. 268.]