Кошмар

Андрій Струг
(переклад К. Поліщука)

Поки ще можна було хоч що-будь побачити, Юшкевич читав під вікном. Водив носом по книзі, тулився до світла, напружував очі і все таки п’яте через десяте, ловив думку змісту. Але якось він відірвався від книжки й випадково подивився в куток камери, де вже встигла залягти темрява. З розпачем глянув він на книгу, але вже більш не побачив нічого, рішучо нічого.

– Адже ж, ось, щойно я ще міг читати, а зараз уже не можу, – ніяк не можу. Чому ж це так?

І зразу ж згадалося йому, що так саме, такими самими словами і в такий самий вечірній час дивувався він позавчора і минулого тижня, і місяць тому назад. Завжди і незмінно в такий саме час, проклятий час. З крихтою якоїсь недійсної, самому собі навіяної надії, простісінько за давно усталеною звичкою, зробив він три кроки вперед у темряву, тримаючи обома руками книгу і зупинився біля дверей, звідкіль крізь вузьку горизонтальну щілину протискалося з коридора пасмо тьмяного, кволого світла. Тут він так щільно притисся плечима до дверей, що аж брязнула засувка (який знайомий звук!) і, підставивши під скісне пасмо світла відповідний рядок, обережно став пересувати книгу, пильно стежачи, щоб світло не зійшло з бажаного слова.

З неймовірними труднощами, ловлячи окремо кожну літеру, прочитав він цілий рядок від початку й до кінця; над другим уже трохи загаявся, а коли перейшов до третього, то, залиті сльозами від напруження очі бачили одне лише каламутне пасмо світла, що рухалося на папері, на якому чорніли якісь літери – не літери, мурашки – не мурашки.

Роздратовано відштовхнувся плечима від дверей так, що знову брязнула засувка (який знайомий звук!). Точнісінько так саме відштовхнувся він в такий саме час учора, позавчора, минулого тижня й місяць тому. Точнісінько так саме почав він проходжуватися по камері поміж таємничими різнокольоровими плямами й колами світла, що з’являлися в темряві скрізь, куди лише він повертав недужі, залиті сльозами очі. Ходив він так вперед і назад деякий час, поки нарешті поховалися й поринули у темряві яскраві рухливі плями й червоні кола і лишилася одна лише чорна, густа, дотклива темрява.

Вгорі сірів квадрат віконця, закреслений гратами; коли ж він повертався до дверей, то за кожним разом на одному й тому самому місці з’являлася освітлена щілина. Це були кордонні стовпи, які змушували його переконуватися, що океан темряви, який звідусіль оточує його, зовсім не є яким-будь містичним океаном, а звичайною, нікчемною, мерзотною калюжею темряви, що понижує людину, – мілкою гидотною калюжею, де навіть не можна собі нічого уявити тому, що раз назавжди все заздалегідь відоме: і тут стіна, і там стіна, а якби кому-будь видалося, нібито він пливе у безмежному, міжпланетному, астральному, вічному, світовому океані, – так досить простягти руку, і – стіна.

Тут уже Юшкевич шпурнув книгу геть від себе. І що ж? – Знову ж таки не сталося нічого надзвичайного, ніякого катаклізму, ніякої зміни, ніякого порушення нормального світового ладу. Проклята реалістичка – книга шелепнулася об реальну стіну і, зашелестівши сторінками, впала кудись у куток. Цілком так падала вона на те саме місце і в такий саме час учора, позавчора й минулого місяця. Так саме буде завтра і позавтрього.

Проробивши це все, наче виконавши якийсь згори приписаний ритуал, Юшкевич з півгодини ходив ще від вікна до дверей і старанно намагався пробудити в пам’яті все, що читав сьогодні.

І так, значиться: безглуздо впевняти, що знищення громадської власності постало внаслідок вільного рішення людей, що ніякий економічний процес (еге!) не виявиться можливим без остаточного розподілу земель.

– Так, всеможні, що й носа не відривали від табакерки (і паршиві!) економісти XVII віку, фізіократи, енциклопедисти і різна вчена шушваль намагаються навіяти це людству, написуючи сотні томів, як англійці – Сінклер і Маршалл, також і італійці – Дженорезі, Цакконі, Васко, Філіяндер… не Філіянчері – ні, чорт побери! а як же, як же? Ах, так – Баско, Фі-лі-ян-дже-рі! Так, так, правильно – Філіянджері. Філіянджері. Чому забуто мудрі трактати, пророчі слова англійських письменників ще з часів Генріха VIII та Єлизавети, що намагалися одвернути, зупинити, затримати процес розкладу громадського володіння? Наука помилилася. Так, чи що? Про це писали Мор, Істоббс, Гаррісон.

Юшкевич напружував мозок, особливо багато зусиль прикладав він, щоб остаточно затямити собі прізвища і безліч раз повторював їх. Радів, коли нарешті, наламавши язика, правильно вимовляв їх. Він переглядав сторінку за сторінкою, страшно поспішався, вдаючи перед самим собою, наче це все – надзвичайно важливі речі, що їх треба буде основно продумати, що наче це все надзвичайно цікавить його і наче він, навіть, щасливий, сидячи тут, на Пав’янці, бо лише тут він серйозно взявся за вивчення і усталив нарешті (а коли не усталив, то напевне усталить) погляд на найскладніші соціальні явища та закони, бо живучи на волі, лише псуєшся і тратиш своє обличчя, а головно – нічого не читаєш.

А це ж жахне, щоб людина, яка вважає себе за інтелігентну, лише на тридцятому році життя довідалася про існування такого визначного вченого, як Стодерс – Стоберс – ні, – як-же, як-же? Ага, так Стоббс – англієць, що захищав англійського селянина від пролетаризації! Про нього знають, але так, як знають про всіляких пожильців та звідниць, що товклися при дворах якихсь там французьких та англійських Генріхів. Згубна педагогічна система. А потім ні на що нема часу. На Пав’янці, хочби й що, але можна набути дійсну освіту, а, якби не Пав’янка, то польський соціалізм ніколи не вишкрябався б на певний шлях. І справді, як його читати, коли ніколи часу немає? Інша річ отут, на Пав’янці.

Думки наздоганяли одна одну, кудись поспішалися, переганяли, зачіплювалися, зчіплювалися, наскакували одна на одну; в ста місцях відразу поставали непохитні рішення, найдальші плани, що буряно захоплювали все нові й нові, все ширші й ширші, все дальші й дальші простори, так, що все, що лише існує, стало ясне, чітке, зрозуміле, очевидне й непохитне. І Юшкевич бігав наче божевільний у своїй темній клітці і, поринаючи в потоках думок, не здавав собі звіту про те, що він і через що саме тут.

Переповнений захопленням щастя, він руйнував і будував світи, пересував мільйонові людські маси з одного кінця землі на другий, креслив нові державні кордони, перестрибував через цілі століття, перемагав у боях на морях та суходолах і робив багато інших подібних речей і все, звичайно, у темряві. Це тяглося майже дві години. Нарешті, коли його ноги відмовилися ходити, а в голові почувся біль і наче стопудовий тягар на тім’ї – він сів на своє ліжко і радісно констатував:

– Ось як воно думається на Пав’янці! Ось як працює голова на Пав’янці! Добре! Дуже добре!

І він почав швидко скидати чоботи.

– Хочеться спати! Ух, як хочеться спати! Сьогодні міцно буду спати, бо досить наробився!

Цю думку він висловив голосно.

Він демонстративно позіхав, неначе сам себе хотів упевнити, що він дійсно ледве тримається на ногах, стомившись.

І він, як міг, поспішався. Шпурляв чобітьми і, швидко-швидко роздягаючись, так кидав різними частинами свого одягу, що відірвав собі десь гудзика, який зараз же зник у темряві.

Десь там, у навмисно затаєному куточку свідомості, десь там, навіть не знати й де саме, притишився підступний голос, що підганяв його, приспішав його: скорше, скорше, скорше. І він дійсно, як божевільний, поспішався і, ледве дихаючи від швидкого руху, так і впав на ліжко. Швидко закрив ковдрою голову й заплющив очі. «Чорт бери, як справді хочеться спати. Зараз засну, ось уже засинаю.» Лежав так з хвилину, з цілковитим безладдям у голові, з болем у тім’ї, стомлений і знесилений, неначе за одним духом пробіг цілі дві милі. Під ковдрою було йому душно, – відкрив голову, зручніше вклався і з насолодою почав дрімати.

Враз щось таке підкинуло ним, – він витягнув ногу й прокинувся. Лише на мить розплющив очі й побачив ясну щілину в дверях… Але зараз же, в ту саму мить, з усієї сили замружив очі, закопався головою в подушку й затих. Обливаючись холодним потом, він з безмежним жахом прислухався до гучного зловісного дзвону у вухах.

Ще хвилину він дурив себе, ще намагався ніби-то когось перехитрувати, обманути. Ні, ні…

Під ковдрою, крізь стулені повіки, стало щось ясніти, невиразно накреслюватися, оформлюватися, наближатися, знову розпливатися і знову повертатися.

Уже тут – уже тут.

Юшкевич глибше засуває в подушку голову, але ясно бачить у дверях щілину, поки-що лише її одну.

Маленька щілина в дверях, освітлена лампою з коридору, точнісінько така, як та – «справжня». Поки-що лише вона.

Трохи згодом темрява знизу, під ясною щілиною, стала наче відсуватися від дверей. Відкотилася повільно, не раптово, наче вода, а на тому місці біля порога, що вона його займала, нагромаджувалося якесь світло, розросталося, збільшувалося. Це все було подібне до того, якби хтось такий, помалу, не зразу – вуглик за вугликом – сипав під поріг дрібний жар. Ось ще підкинув трохи, ще один вуглик і – раптом – один великий. Ось уже видно цілі двері, можна навіть порахувати цвяхи в дошках. Але світло далеко не розходиться. Вся камера повнісінька темряви. Лише там, коло порога, приблизно на крок шириною, щось таке ясніє, а навколо, від підлоги й до самої стелі, стіною стоїть важка темрява. Двері все яснішають і яснішають.

Юшкевич притискається обличчям до подушки й обома руками міцно тримається за голову. Судороги холодними кліщами беруть його за лікті. Тривога жаху, невимовна огида і сльози розпуки, – безнадійної, ненаситної розпуки.

Ні до чого це все, ні до чого всі спроби й хитрощі! Його ніщо не перехитрить, його ніщо не вблагає. Він прийде, прийде, – о, боже, боже!

Десь далеко заговорили останні рештки свідомості, спогади про те, що було за дня, – про непохитні постанови, що він їх кожного дня постановляв собі, коли в камері було ясно. Згадалася вся ясна аналіза цих нічних явищ і зневажливий сміх над власною кволістю та безсиллям, і «об’єктивне ставлення», що з ним слід було ставитися до всього цього, і думка, що він її щоденно, систематично, до нудоти, втовкмачував собі в голову: «Ціла ця пригода надзвичайно цікава й навчальна – треба лише навчитися спостерігати», і що «найважливіше, ні в якому разі не затуманювати свідомості, не піддаватися жодній спокусі та провокації, не рухатися з місця й ні словом не озиватися».

Але через хвилину спогади про ці всі розумні розміркування відлітали, розпорошувалися у темряві й лишався тільки – жах.

А заграва коло порога вже займалася і вже ясно було видно цілі двері з одвірками. Можна було читати написи, видряпані на дошках, і світло розходилося по цілій камері, неначе хтось роздмухував його. Потім світло слабшало, згасало і лишалася тільки тьмяна заграва, наче спогад млистий. Коли на хвилину згасло все, Юшкевич починав глибоко й полегшено дихати і в той час у його душі починала з’являтися надія на те, що, може, цеї ночі цим усе обмежиться… але ось уже там, коло дверей, маячить якась тінь. Юшкевич бачить її крізь стулені повіки і з усієї сили притискає до подушки обличчя.

Тінь уже ясно вимальовується на тлі дверей, чітко накреслюються її контури. Юшкевич пізнає.

Одначе, жах ще не виходить із дна душі і ще не в’орюється гострим плугом у мозок. Ще не настав час.

Ще мить, довга, цінна мить. Поза смертельним жахом, що наче морський приплив заливає його, лишається ще крапелина самовладання, крапелина надії. «Він» ще не йде. «Він» стоїть там безмежно далеко, за грубими дошками дверей, в коридорі, на віддаленні ста миль.

Його вже видно, – це так, але ж він ще за дверима і ще не входить, – чекає. Тінь росте, дістає головою до стелі, ширшає, закриває собою цілі двері і на її зненавидженому тлі ясно видно великі цвяхи в дверях із широкими головками, видно написи, видно подряпані місця й ті місця, що з них обсипалася фарба.

Враз – тінь пояснішала. На тлі темного силуету стали невиразно вимальовуватися риси обличчя, руки, ноги. Світло коло порога росте й росте. Тінь протискається крізь дошки, змагається з перешкодою і нарешті –

– А!.. А-а!.. А-а-а!.. – страшний, безглуздий крик жаху.

Привид протиснувся крізь двері. Стоїть на порозі. Стоїть, як живий, на тлі дверей. І в ту саму хвилину в камері стає ясно, неначе вдень. Юшкевич лежить непорушно, боїться навіть натягти на голову ковдру; не тому, що не вірить, що це може допомогти йому, захистити його, – а просто з переляку. Задерев’янів. Рештою самовладання вдає, що спить, дійсно спить. Нема лише сили голосно захропти, щоб «він» також побачив. Нема сили.

«Він», як завжди, в заболочених чоботях, пошарпаному чорному капелюху, ввесь обірваний, одежа – лата на латі. Прийшов, як завжди, зі своїм жахним мішком на плечах. Стоїть коло порога, озирається, а хитрі, огидні очки швидко-швидко нишпорять по камері, чогось шукають по кутках. Обличчя людини, що вперше прийшла в нове місце й придивляється до нього. На хвилинку зупинив свій погляд на ліжку, наче випадково знайшов його і зараз же став кивати до нього головою, привітливо й по-панібратськи кланятися, раз-у-раз хапаючись за капелюха. Неймовірне здивування з’явилося на його виразному, спияченому обличчі:

«Що.. ще гниєш тут? Диви, ти, диви! Ну й запакували тебе, дідько б їх узяв! Нащо ж таке життя? Рік тому, як я був у тебе. Що я кажу – рік? Більше вже – рік і три місяці! Випадково заходжу сюди, і ось, скажіть на милість, люди добрі, – сміхота! Цілком уже був забув про тебе! Коли ж оце, бачу…»

Юшкевича цілком спантеличили ці слова. Почав вираховувати, коли саме був у нього останній раз оцей гевал зі своїм мішком за плечима? Невже він правду каже? Адже ж він був учора й цілу ніч промучив його. Юшкевич пам’ятає, про що вони тут говорили і знає, чим скінчилася їх розмова. А тут, маєш – рік і три місяці!

А хто знає – може й так, може й правда? Чому ж не може бути, щоби було рік і три місяці. Цілком можливо. Час – це взагалі неусталене розуміння. Можливо, що й помиляюся. Звідки ж це йому враз прийшло до голови обманювати? Нащо це йому потрібне?

– Ну, що ж ти? Так оце мене стріваєш? Сердишся, певно, за те? Шляхтич дурний ти! То ж стільки вже часу. Я вже все встиг забути, – навіть і те, як ти мене по морді тріснув! Бачиш же, – не гніваюся! Лиши! Ну, давай миритися! То ж стільки вже часу!

Юшкевич не викрив себе ні найменшим рухом І, навіть, перестав дихати. Він майже задихався.

Пройдисвіт, насупивши брови, з хвилину уважно придивлявся до нього.

– Гм! Диви ти! Спить, справді спить, – промовив тихо. – Треба йому дати спокій! Хай собі спить! Зіпсували мені хлопця! Ех, ви, собаки московські! Хай спочине. Я почекаю.

І тихо, обережно, навшпиньках, він почав розташовуватися у камері. Зняв з плечей мішок і обережно поклав його на підлогу. Навшпиньки підійшов до вікна і з хвилину щось таке робив там. Юшкевич мало-що не зомлів, почувши його у себе поза спиною. Через хвилину пройдисвіт пішов до дверей, повернув голову, ще раз допитливо подивився на ліжко й почав примощуватися на закритій «параші», яка разом з ліжком являла собою ціле умеблювання камери.

Сів, підпер рукою бороду і замислився. Риси його обличчя зібгалися й ціле обличчя набрало зосередженого виразу. Він про щось думав.

Дотримуючись попередньої обережності, Юшкевич почав тихенько, але уважно стежити за його рухами.

– Так, це, як видно, справді було не вчора.

Він увесь заріс, змінився. Обличчя ще більш спиячене, ще більш нахабне. Але сумне.

– Хто зна, що він зараз думає? Як він може думати? Сам із собою. Хіба ж це можливо?

Пройдисвіт заворушився, став чухатися нігтями в чуприні, потім став шпортатися у кишенях. Вийняв з камізельки годинника, відчинив, подивився яка година, сховав і, притулившись до стіни, сидів так далі. Ноги витяг аж на середину камери; зверху стоптаної підошви виглядали чорні пальці, які швидко-швидко ворушилися.

– Хвилюється, еге! Ну, треба бути напоготові! Годинник у пройдисвіта, та ще й золотий. Звичайно, крадений. А цікаво, яка тепер година? Яка ж це справді може бути година? Ніякої години тепер не може бути.

На ці потайні спостереження над кожним рухом гостя Юшкевич витратив досить багату часу.

Нарешті пройдисвітові остогидло сидіти. Він став чогось вовтузитися, шпортатися по кишенях, голосно позіхати, а нарешті встав (ввесь час навшпиньки), пішов до другого кутка, де лежав мішок, і схилився над ним. Серце Юшкевича забилося буряною, божевільною, радісною надією:

– Йде! Йде!

Але гість чогось дуже довго шпортався в кутку. Юшкевич, зціпивши зуби, пильно дивився на нього. Бачив, як пройдисвіт важко став на коліна й почав щось таке робити з тим мішком, на підлозі. Робив, робив, сердився й півголосом лаявся.

– Зав’язано, щоб тебе холера!

Безмежний, потворний жах змусив Юшкевича здригнутися цілим тілом. В одну хвилину, наче якась дивна сила штовхнула його, – він схопився з ліжка.

– Не розв’язуй! Не смій! – закричав він диким, повним потворної ненависті й смертельного жаху, не своїм голосом. Він ладний був кинутися на пройдисвіта.

Але той не здивувався, навіть не перемінив своєї пози. Стояв собі на колінах і спокійно щось таке робив з тим мішком.

– Ти чув? Ти чув? Не розв’язуй!

– Ах, вибач! Не хотів тебе будити. Просто надокучило ждати, так от від туги хотів подивитися.

– Не треба! Не треба! Не треба!

– Ну, зрозуміло, що тепер не треба. Коли ти прокинувся, то й справді не треба. Давай, поговоримо. Заскучав же я за тобою.

– Брешеш! Кажи, чого прийшов?

– Провідати тебе. Гадаєш, що в мене не болить серце, коли ти тут вже два роки гниєш. То ж не раз уже я думав про тебе.

– Все одно брешеш! Чого ти здивувався, ввійшовши сюди? Що ти казав? Брехун! Безсовісний брехун!

– Що я казав? Так собі казав! Останнього разу ми з тобою так негарно розійшлися, що мені якось незручно, а тому й казав так, щоб якось почати.

– По-дурному почав ти.

– Звідки ж я можу знати, як починати таку візиту? Хам я звичайний собі. Та, між іншим, звідки такі церемонії на Пав’янці?

– Ти вчора був тут? Хто тобі так часто дозволив, собако? Ніякого року й трьох місяців не було! Я все пам’ятаю! І знай це раз назавжди, що я не боюся тебе! Дістав учора по морді? Дістанеш і сьогодні!

– І, господи боже! Невже ж це таке страшно – «по морді»? Мені від того ніяк не болить. Не відчуваю навіть. Та й не можу відчувати, бо ж це все тільки здається, що так воно є. Мені – все ніщо. Я це все розумію. Але ось ти на таке діло зовсім дурний, хоч і в університеті вчився.

– Забирай свій мішок і геть! Досить мені цього.

– Чого?

– Усього!

– Як так усього? Так ти ще й не знаєш, що я маю тобі сказати. Почекай трохи. У мене цілий кіш новин усяких. Нащо нам сваритися з тобою? Скажу тобі пару слів і піду. Та й не з власного бажання прийшов я сюди. Люди мене прислали. П’ять карбованців за це дістав. Іди, кажуть, скажи йому це та те. Багато іншої всякої всячини. Іди, кажуть, а то він уже два роки не знає, що у світі діється. Нічогісінько не знає. Жаль мені стало й прийшов. А з тих п’яти карбованців собі ні копійочки не лишив, – усе на «видатки» пішло.

– Які такі видатки? Що за видатки? Ти брехун!

– А то ж як? То ж не дух я! А так жандарми сюди нікого не пускають. Довелося мені цілий вечір із жандармами пропиячити, тут недалечко, на Дикій. Чого я тільки не пропив та не проїв – то все їм у кишеню пішло. Лише тоді пустили, а тож, каже, – «присягав»! Це не старі часи, коли я міг ходити, коли мені захочеться. Еге! Такі тут порядки, що жандармів, як собак, понасилано! Кажу тобі – гірш, ніж у Десятому Павільйоні!

– Кажи правду, ти був там?

– Був, був! Я тепер там частенько буваю. Ти знаєш, що цікавість завжди ганяла мене по світу. Ходжу собі, та все вишукую, що де цікаве, мало його тепер, мало. Одна мерзота тут, у Варшаві – дрібненька, сіренька, буденненька. От, ще у Павільйоні можна побачити цікаві речі. Люблю туди заходити. Та й мене там полюбили. Особливо Войтек, щоночі до себе кличе, остогидло навіть.

– А як Войтек?

– Та, нічого собі. Поговорив трохи сердечно з ротмістром Кнайфусом і веселіше стало. Тепер цілісенькими днями бігає по камері та співає. Танцює також так, що тільки за живіт берися! Знаєш, який він ловкий! Ха-ха-ха! Весело з ним, страх весело!

Юшкевич, мліючи, жадібно слухав.

– Кажу тобі, такі той хлопака розповідає пригоди! І що за здібність! Навіть мене це дивує. Адже ж ви, соціалісти, завжди тягнете поважні, скучні мотиви. Іноді тільки так собі, з обов’язку, слухаю. З тобою також так (не гнівайся, адже ж я тебе справді кохаю й добра бажаю). А в нього, любий ти мій, такі настрої, що навіть я коло нього розгулявся. Тепер лише, каже, розумію, що значить жити. Танцює! Раніш протягом цілих ночей агітував, щоб і я став соціалістом, і мало ще не загітував. Справді! А тепер, одверто каже, що я – розумний! Ти, каже, покладеш початки нового соціалізму. Хто знає, – відповідаю, – може бути, що й покладу, а тим часом на старий подивлюся. Повчуся, як не слід будувати. Довго ми розмовляли. І ось одного разу він мені каже: «Переконав ти мене. Зробив я по-твойому». Ось коли мені зробилося соромно. Золотий він хлопака, Войтек той твій. А який гарячий! Все, каже, тепер по-новому. Геть забобони! Застудився, охрип. Доктора вигнав, стільцем кинув на нього. Вчора також на моїх очах всадив собі в рот зубну щітку й цілком проковтнув її. Ну, розумієш, чи ж чув ти коли-будь щось таке? Як це таку річ можна проковтнути?

– Не бреши! Слухай, ти! Нащо ти мене мучиш? Нащо так нахабно брешеш! Ти мусів би ще сказати, що він цілу мітлу проковтнув, або грубку. Ти, звичайно, це все вигадав!

– Як собі хочеш. Але, скажи мені одверто, поклавши на серце руку: тобі справді хочеться, щоб це була правда? Дуже хочеться?

Він подививсь йому просто у вічі, гидотно викривляючи обличчя.

– Цікаво тобі, дуже цікаво? Ну, ясна річ!? Адже ж, як воно не є, а він проте твій товариш. А те, що кажеш «брехня», то це так собі, аби тільки… Адже ж, коли казати правду (так тільки між нами), то ти вже й повірив. Таким річам якось відразу віриться, особливо – коли це стосується близького товариша, та ще й такого дуже близького друга й приятеля. Войтек дуже пишається твоїм приятелюванням. Багато чого казав він мені про тебе. Не знав, що я знайомий з тобою. Та й чи ж мало він казав ротмістрові Кнайфусові: «Юшкевич – найкращий мій друг і приятель, Юшкевич – це перша людина в цілій партії». Кнайфус довго не вірив, але, нарешті, Войтек розсердився й почав йому доводити. Багато різних речей нарозповідав. Забув лише про дві-три справи, а взагалі про все, що було, розповів. Розповів також, що то твоя заслуга. І про того провокатора також, як його звали?

– Пиварек, – швидко підказав Юшкевич, з надзвичайним напруженням свого чуття, слухаючи пройдисвіта.

– Так, так, він самісінький. Ян Пиварек, бляхар. Ротмістр Кнайфус не вірив, але, уяви собі, послали з заступами людей на те місце, що про нього Войтек казав, і відкопали його. Там, знаєш, за Брудненським цвинтарем. З великою пошаною зібрали в купу все Пиваркове лахміття, склали його в труну і такий урочистий похорон справила йому поліція, що аж дивно! Варшавські шпики металевого вінка з чорною стрічкою поклали: «Дорогому товаришеві – жертві обов’язку»! Два ксьондзи було й катафалк, запряжений парою коней. А над могилою сам полковник з охранки промову сказав, багато шпиків плакало, ридало. Звичайно, різно можна собі думати про них, але, згодься, у всьому цьому є щось зворушливе. Ну, так от, з того часу ротмістр Кнайфус почав ставитися до Войтека з надзвичайною пошаною. «Все, що ви кажете, – заявив він йому, – правильно, ну, а тепер сідайте й напишіть це все». Дали йому в камеру чорнило, перо і цілу паку паперу. Цілісінький тиждень висидів хлопець, пишучи своє оповідання. Коли не вистачить паперу, зараз йому з канцелярії знову принесуть. Було, зайду до нього вночі, так від жалю аж сльози на очах виступлять. Знесилений, знеможений, невиспаний, худий, весь у чорнилі, тільки очі, як вогники, горять. Лиши, – кажу, – не варто так старатися для жандармів, та й здоров’я твого шкода! – «Не для жандармів, – каже, – я працюю (хоч вони, як і ми, люди), а для правди і для вищих цілей». Цілісенькі ночі про ті вищі цілі говорив, а я слухав та слухав, хоч і небагато зрозумів з того всього. – А не шкода тобі Юшкевича? – питаю. – Хіба ж чесно так товариша розмальовувати? Адже ж його тепер, навіть, повісити можуть. – У відповідь на це він тільки зареготався, поплескав мене по плечу й сказав: «Дурень ти, Качуровський!»

– Чому Качуровський? А це ж ще що таке? – раптом закричав Юшкевич, страшно схвильований.

– Як так, чому Качуровський? Таке вже прізвище в мене.

– Качуровський? Брешеш! Ти зовсім не маєш прізвища! У тебе ж усе, що ти кажеш, зовсім не в’яжеться одне з одним. Ти ж навіть брехати не вмієш. Ні одному твому слову не вірю! Це все одно, що сон! І ти, і все! А тут він мені враз зі своїм Качуровським вилазить! Ха-ха-ха! Йолоп!

– Який ти чудний! Нерви, нерви… Відмовляти кому-будь права на прізвище? Це, знаєш, зовсім новий винахід! Ти гадаєш, що в такий спосіб задовольниш мене? Нема прізвища, то й нема людини? Безглузде інтелігентське міркування. Та й радість недовга. В мене є документ. Негаразд тільки якось такому соціалістові кого-будь про паспорт питати, бо це справа поліцаїв. Тільки, коли тобі це так важливо, то покажу. Будь ласка! Хай усе, як на долоні, буде.

Він нагнувся й почав швидко розв’язувати коло мішка зав’язку. Юшкевич схопив його за руку.

– Лиши! Не треба паспорта! Вірю, вірю! Хай буде й Качуровський! Слухай, Качуровський, кажу тобі, – лиши! На якого дідька мені той твій паспорт?

– А що, соромно стало? Бачиш, істота людини – це вона сама, а не її паспорт, або прізвище. Дивно тільки, що мені доводиться нагадувати тобі про це. Ну, слухай!

Він підійшов до нього на крок ближче і, шепочучи, почав говорити:

– А, може, ти таки подивився б на нього, лише боїшся? Не бійся! Там цього разу нема нічого такого особливого. Песика мого боїшся? Нема песика! Ось тобі моє слово честі, – немає.

– І песика твого не боюся, – також прошептав Юшкевич.

– І рація! Такий гарний песик! Войтек його дуже любить. Так довго прохав мене, що я йому назавжди лишив його. Та й песик так призвичаївся до нього, що мене навіть заздрість бере. Всю свою порцію йому віддає. І булку, і цукор, і обід. Сам же він один лише чай п’є та ще мух ловить і тим собі живе.

– Звідкіля ж тепер мухи? Зимою? Ти знов брешеш!

– Я хотів сказати, – мишей. Мишей ловить. Зробив собі таку мишоловку з коробочки і ловить. Мух тепер, звичайно, нема, але якби й були, та хто ж може наїстися одними лише мухами? Просто, я помилився.

Юшкевич, коли тільки подумав про миші, – ввесь затрусився.

– Слухай, ти, – суворо заговорив він, – зараз же, без усякого крутійства, кажи. Правда тому, що ти казав про Войтека?

– Правда.

– Все правда?

– До єдиного слова.

– Ну, так що ж це? Значиться, він збожеволів? Збожеволів і в нападі божевілля почав видавати? Так?

Качуровський двозначно всміхнувся.

– Справді, не знаю, як це тобі розтовмачити. Це складна справа. Ніхто його там так особливо й не мучив. Сидів, як усі сидять. До того ж мав багато вільного часу і, значиться, думав. І не можна ж це так грубо трактувати, як ти. Відразу – «видавати». Що таке «видавати»? І це про свого найближчого друга, приятеля.

Робив же він так, як йому краще здавалося. Ну, змінив світогляд, відкинув геть принцип заяложеної філістерської (або партійної) моралі. Став незалежний. Можеш собі це називати, як сам хочеш, але не так шаблоново, не так хамувато. Вибач мені це неприємне слово, але ж я й сам хам. Не можна пристосовувати до цього звичайний робітничий жаргон. Це таємничі справи.

Якби ти бачив його натхненні очі, якби ти чув ті великі, громові слова? Цілісенькими днями виголошує він це своє нове слово, на ввесь голос – на цілий світ. Який жаль, – не один раз думав я, – що ніхто його не занотує. Одного разу я навмисне приніс олівець і папір, щоб як не є, хоч що-будь лишилося для нащадків. Але ж, неймовірне щось, ніяк не встигнеш за ним. Та, між іншим, для цього мусить інтелігентніший секретар бути.

Не душею, а серцем збагнув я цілу велич його натхненних слів. Скільки раз я голосно ридав, слухаючи його. А він мені на те: «Плач, плач, Качуровський, бо багато ще жертв вимагає нова справа: плач, бо я мушу кинути на терези ще нові й нові жертви, поки вони не переважать цієї кривди і не перетворять цілого світу».

Але, як сказати правду, жодних нових жертв більш не буде, бо він уже все, що лише знав, сказав. Навіть більше того – з власної фантазії де-що додав, так уже з розгону. Видно, – творчий хист захопив його. Через нього тепер досить багато людей сидить, навіть зовсім невинних, тобто, кажу тобі, рішучо нічим невинних, якихось навіть його знайомих та рідних, які нічогісенько не знають. Сидить там якась стара відьма – тітка його, чи щось таке. Одного разу навіть сам Кнайфус сказав: «Ну, це вже чорт зна що таке!»

Ні, ти не хвилюйся! Войтек більше вже не «видаватиме», кажучи твоїми словами. А про тебе він аркушів з десять написав і все так дрібно-дрібно. Змалював тебе так, як тільки може змалювати найкращий, найближчий друг-приятель. Просто маленький архитвір створив. Я тебе просто обожую після того, що там вичитав. Яка саможертовність, яка мужність, яка витримка! А закінчив він свою монографію, приблизно, такими словами: «Ось опис великого героїзму й велетенських подвигів, – ах, чому тільки відданих справі божевілля й засліплення!» Зворушливо?

Качуровський затих і зворушеними, улесливими очима дивився на Юшкевича. На його спияченому обличчі відбилося сприятливе співчуття. Блакитно-бліді очі зайшли млою, біля вуст з’явилася скорботна зморшка. Сиве голене підборіддя задрижало. Здавалося, що старий ось-ось розридається. Вже навіть почав потягати носом. Заплющив очі, але враз крізь вузенькі щілинки блиснула іскорка – одна, друга, старе підборіддя задрижало, бурячково-фіолетовий ніс загнувся неначе дзьоб, і старий почав видушувати з себе якісь хрипкі звуки, тремтячи цілим своїм тілом.

Юшкевич довго не міг зрозуміти – плаче старий, чи сміється, співчуває він, чи – як завжди – глузує.

– Ну, а що далі? Бреши далі, старий волоцюго!

Але старий мовчав. Він довго ще дрижав і шарпався, а нарешті витягнув з кишені брудну, до неймовірного заяложену ганчірку й почав нею витирати собі сухі очі.

Юшкевич з глузливою усмішкою дивився на всю цю комедію. До нього повернулася його рівновага і самовлада. Звичайно, не на стільки, щоб цілком ігнорувати свого гостя, або щоб вважати його за щось переходове, але, в усякому разі, його страх минув.

Натомість зросла злість.

Він за всяку ціну шукав способу позбутися його, обмірковував різні засоби, складав у голові найпідступніші вигадки. Думав про те, щоб обманути, приспати його чуйність і враз, несподівано, запитати про щось таке, щоб з його відповіди негайно зробити певний висновок, – хто він такий, чи правду він каже і – взагалі – чи навіть існує він?

Це все – здавалося йому – дуже нагадувало важкий, виснажний сон і він намагався прокинутися, як це робив не один уже раз, коли його мучив який-будь кошмарний сон. Але досить було глянути на своє порожнє ліжко, щоб переконатися, що це ні в якому разі не сниться.

Одначе, цілком можливо, що цього Качуровського (і як це йому у жодний спосіб не можна довести, що він зовсім не Качуровський?) навмисне підіслали до нього.

Хто? – ну, звичайно, Кнайфус! Це просто – простісінько ще один його «засіб».

Але сьогодні він сам себе викрив. Надто вже ясна була його скритна думка про того Войтека. Надто вже невміло все задумано. Ось він і збився з пантелику і плете всякі нісенітниці, щоб викрутитися. Ну, а що то він тепер скаже? Певне, щось підле собі замишляє? Отже, треба стерегтися!

А я ось про того Пиварека, як останній дурень, отак собі бовкнув. Потягнув мене за язик, а я й розчинив вершу. Жахне щось! Жахне!

А що, як це все правда, що про Войтека? О, яка ганьба! Ганьба!

Тільки ж це ні в якому разі не може бути правдою. Про Пиварека міг хтось інший донести, а я тільки ствердив. А все, що про Войтека, розраховано лише на те, щоб хоч на якусь мить приголомшити мене. Пощастило негідникові, але тільки на мить. Хай собі тримає того Пиварека, хай тішиться. Якось дам собі раду. Щось проте вигадаю. І хай тільки хто-будь на допиті посміє полізти офіційно з «доказами Качуровського!» Цього вони ніяк не можуть зробити, бо офіційно нема Качуровського. Хай собі знають, що використати цього вони ніяк не можуть! Хай собі іритуються, хай собі хоч і луснуть від злості!

Думаючи про ротмістра Кнайфуса, він стискав зуби, а перед ним – як живе – вставало нахабне, нерухоме обличчя з пронизливими очима й випещеними під навусниками нікчемними вусами. Скільки вже раз під час допиту він, Юшкевич, набирав повен рот слини, щоби плюнути просто в ці огидні пронизливі очі. Скільки вже раз він у своїх думках підкрадався до великої канцелярської чорнильниці, гадаючи схопити її і тріснути нею ту мерзенну макітру, щоб аж черепки посипалися. Якось усе складалося так, що не дійшло до цього… не дійшло. Але коли… коли це все, що про Войтека виявиться правдою, коли в цьому всьому знайдеться якась частина правди, хоч би навіть тінь її, то при першому побаченні з ротмістром, може бути жахний скандал. Як цей падлюка мусів вимотувати непохитну душу Войтека, щоб вона так піддалася, щоб скорилася, щоб… щоб… зрадила. О-о-о!

Десь далеко в недосяжних просторах вималювалося нахабне, холодне й жорстоке обличчя ротмістра. Юшкевич ясно побачив його і вп’явся в нього всією своєю, нагромадженою у душі, скаженою люттю. Ось він стоїть перед ним, наче живий, звідусіль лізучи йому в очі. Куди він лише не подивиться, скрізь і всюди: внизу, вгорі, на підлозі, на стелі це нахабне обличчя. Нарешті обличчя зупинилося і стало зовсім близько, всього на який-будь аршин від долівки. Губи його ворушаться, очі дивляться – то на нього, то кудись униз. Як живі, як живі.

І, як на живого, дивився на нього Юшкевич, стримуючи свою безмежну, потворну, безсилу злобу. Вже двічі стрінувся він своїми очима з холодним, пронизливим поглядом жандарма, але кожний раз відвертався від нього з невимовною огидою, яка доходила до болю. Забув про все на світі, поринувши в буряне поривання пекучої злоби.

Враз його змусив отямитися огидний знайомий голос і, скоромовкою, посипалося:

– Що новенького, пане Юшкевичу? Може цього разу будете милосердніші до нас? І як це вам не остогидло досі? Все ще так міцно й непохитно тримаєтеся, не зважаючи навіть на те, що вся ця комедія ні на що. Адже ж, як-не як, а вже два роки, два роки. Ми ж, однаково, все, що нам треба, знаємо.

І так далі, і так далі, і так далі, все, що за кожним разом.

– Може вам, пане Юшкевичу, прочитати свідчення ваших товаришів? Це вас може підбадьорити, заохотити і впевнити, що в цьому всьому нема нічого особливого.

Це – пискливий голос прокурора-сифілітика (певніше – товариша прокурора) Пеленкіна. А ось і він сам сидить з другого боку стола. Худий блондин з поганенькою рослинністю на бороді. Шепочуться про щось (комедія), прокурор щось таке настирливо доводить. Кнайфус не згоджується (також комедія), нарешті обидва з хвилину дивляться на нього, потім прокурор відмикає ключиком велику теку й виймає сувій паперів, зручніше сідає в кріслі, поправляє окуляри, відкашлюється й починає читати.

«Я, що нижче підписаний, Михайло Станіславович Хоментович, бухгалтер, конспіративно званий «Войтек», що народився й живу у Варшаві, на допиті 2-го березілля 1892 року на поставлені мені запитання відповідаю, що слідує»…

Прокурор на хвилинку зупинився, єхидно всміхнувся, знов відкашлявся і знову почав читати, очевидно, збираючись робити це неймовірно довго.

Невимовний жах перед чимсь страховинно-потворним, нечуваним і невиданим штовхнув Юшкевича вперед.

– Досить! Я не дозволяю! Я не дам більше читати! Я протестую! – кричить він і з усієї сили б’є кулаком по столу. У нього уже ввірвався терпець і він робить те, що давно слід було робити. Кричить, махає руками, лається останніми словами. Простягає руку до чорнильниці…

Хтось такий ззаду тримає його, мов кліщами стискає обидві руки. Ні поворухнутися, ні здригнутися. Хто ж це так тримає його?

– На все найсвятіше, – шепче Качуровський, – тримайся! Пануй над собою! Таке саме було і з Войтеком. Точнісінько таке саме. З цього й почалося. Не піддавайся на провокацію. Не піддавайся. Вони тільки цього й чекають. Поглянь, як вони радіють! Подивись, як їх очі засяли надією!

Цей швидкий, спочутливий шепіт відразу притишив його нерви, а ззаду хтось міцно-міцно стискає лікті.

– Це він. Значиться, він зі мною, – дивувався сам про себе.

– З тобою, завжди, повсякчас і на віки, – відповідає на його думку палке шептання.

І потім ще: «Стережись, а мене, будь ласка, гарненько прикрий собою, щоб вони не завважили, а то біда буде».

– Гаразд, але що ж мені робити?

– Почекай! Скажи їм щось таке, щоб відчепилися. Дурницю яку-будь. Збреши щось нашвидку, вигадай яке-будь безглузде прізвище. Зроби вигляд, що хочеш почати видавати. Пусти їм трохи туману в очі.

– А коли вони про Войтека спитають?

– Скажи: «Знаю». То ж, однаково, все вже відоме.

– А Пиварек?

– Скажи, – це дурниця (адже ж то не твоїми руками). Дурниця, якийсь там шпик поганенький. Більш цього разу не кажи нічого. Досить буде й цього. Вистачить! Аби дали спокій! Згода?

– Гаразд.

Усе це починає йому здаватися цілком природним. Він остаточно заспокоюється, нарешті, починає хоч що-будь розуміти, – радіє серцем, і зневажливо дивиться на своїх суддів. Ті про щось радяться, про щось таке шепочуться. Маленький миршавенький прокурор нервується, махає руками. Нарешті обидва згоджуються, потакують один до одного головами, після чого ротмістр бере на столі дзвоник і з цілої сили калатає ним. Але дзвоник певне без серця, бо Юшкевич не чує ні одного звуку.

У глибині, десь у кінці канцелярії, помалу прочиняються двері й обережно протискається маленький чоловічок. Тримаючись обома руками за голову, він похитується й непевними кроками йде до стола. Ідучи, ввесь час важко стогне:

– А-а-а, а-а-а…

– Та не вий так! – сердито кричить на нього ротмістр. Але чоловічок стогне все голосніше й стогін його переходить в ридання, скигління. Руки його забруджені кров’ю, а чоло, очі й волосся заліплені згустками сукроватиці, що вже запеклася.

– Та перестань же ти вити! – дратується ротмістр.

Чоловічок доліз до самісінького столу і став в два кроки від Юшкевича. Стоїть, тихо хлипає і все ще тримається за голову.

В Юшкевича завмирає серце. Чує, як поза ним дрижить Качуровський, чує також, як у нього самого швидко-швидко цокотять зуби. Чує, як він злякано шепче йому:

– Ну й підвели ж вони тебе – господи, боже! Признавайся скорше! Признавайся! Відразу кажи все, що знаєш, а то пізно буде – загинеш. Навіть через хвилину вже буде пізно. Скоріше, скоріше!

Юшкевич з усіх сил намагається сказати слово, розкриває рота, напружується, але нічого не може вимовити.

– Відкашляйся трохи, візьми себе в руки й кажи, кажи, поки ще все можеш урятувати!

Юшкевич хоче відкашлятися, – не може, задихається.

Чоловічок знову починає стогнати, витирає об піджак руки й показує суддям кров на обличчі; ціле обличчя, вуса, борода, перед сорочки – все залите, забруджене; на тім’ї чорніє жахна рана. Прокурор Пеленкін і ротмістр Кнайфус із жахом і суворим докором дивляться Юшкевичеві просто у вічі, кривляться і, з обуренням та огидою, закривають очі, трясуть руками.

– Яке злочинство, яке страшне злочинство! – каже хтось твердим, певним, переконаним голосом.

– Яке злочинство! – чується ще чиєсь голосне, як голос самого сумління, зауваження.

Юшкевич сам собі здається такий маленький, пригноблений, прибитий, покинутий і забутий. Всі мають рацію, лише він один не має її. Шукає руками Качуровського, мацає за собою – нема, нема.

– Ви пізнаєте цю людину? – суворо питає ротмістр.

– Ви пізнаєте свою жертву? – пронизливим голосом питає прокурор.

Пиварек швидко витирає залиті кров’ю очі й також повертається до нього. В Юшкевича не вистачає сил закрити своїх очей, щоб не дивитися. Мусить дивитися просто в очі шпикові, в його огидне скривавлене обличчя. Пиварек ненависливо дивиться й показує на нього скривавленим пальцем – близько, в самісінький ніс. Юшкевич хоче на один крок відступити від нього, але не може, – ноги його наче приросли до підлоги. Він заливається холодним потом і страшно йому робиться. Ще хвилина і шпик доторкнеться до нього пальцем. Від одної лише думки про це, його душа завмирає. Обличчя шпика палає злобною зненавистю, мстивою, єхидною урочистістю. Маленькі, хитренькі очки сміються, а з-під закривавлених вусів раз-у-раз вишкіряються зуби, наче хочуть вкусити його. Він підходить ще на один крок…

Враз його очі робляться непорушні; шпик глибоко замислюється. Шкіра на його обличчі робиться сіра, земляного кольору. Кров на ній застигає темними, чорними згустками. Ніс витягається, очі провалюються у глибинь орбіт, вилиці гостро випинаються вперед, вся шкіра з обличчя злазить, а голова безвладно падає на груди.

В повітрі розходиться страшний, нестерпний, важкий сморід.

– Труп, труп! – кричить Юшкевич і, ввесь безсилий, збожеволілий, безпорадно шарпається на свому місці.

Труп, як стовп, не згинаючись, гойдається, нахиляється й ось-ось покотиться на підлогу. І в той час Юшкевич бачить, як Качуровський скрадається вздовж стін камери, тихо йде навколо стола, повертається, зупиняється, смішно кривиться, показує йому довгого носа, потім – язика, що дуже дивно виглядає на його старому обличчі, а – нарешті – глузливо вклоняється й повільно йде до дверей – тих самих дверей, що з них вийшов Пиварек.

Але не встиг він ще дійти до дверей, як Юшкевич почув поза плечима якесь глухе, тихе скавчання і шарудіння. Щось таке м’яке качалося на підлозі, пручалося й жалібно скиглило.

Бачить Юшкевич, що ротмістр з прокурором перехиляються через стіл і з величезною цікавістю та увагою дивляться кудись на підлогу.

Озирається – і з криком жаху ховається за стіл, хапає за руку прокурора, ловить за поли жандарма, щось таке доводить їм, про щось таке благає їх.

Це він – це той жахний собака, такса Качуровського скиглить та рветься за своїм хазяїном, це той самий потворний виродок, без вух і з шістьома ногами, це – кошмар, це – смертельний жах, це – ворог смертельний.

– Рятуйте! Рятуйте!

Прокурор, як тільки може, заспокоює його, але сам усе дивиться на ту таємничу, дивну річ – на мішок, що качається по всій камері. Мішок набирає все нових і нових форм, то витягається, то згортається в клубок, скажено перекочується з одного кутка до другого, підстрибує, викручується, скавчання все голоснішає, собака шарпається, дряпається кігтями.

Нарешті, крізь продерту чи прогризену дірку висовується гострий чорний ніс, крутиться, розсовує краї дірки; блиснули тонкі білі зуби, висовується ціла огидна й жахна морда, з великими, круглими, лютими очима, без вух. Напружується й висовує одну лапу, потім – другу і, разом з мішком, повзе по підлозі.

– Це він! Це він! – крикнув Юшкевич, хапаючись за прокурора, але в ту саму хвилину і прокурор, і ротмістр Кнайфус, і – навіть – труп Пиварека зі страшним переляком біжать до дверей. Юшкевич з розпачем намагається схопитися за кого-будь із них, але вони відштовхують його, спотикаються в дверях і, з криком жаху, в одну мить усі троє зникають за дверима.

Юшкевич стукає в двері, шарпає за клямку, б’є кулаками й ногами, але жодного відгуку. Двері стоять перед ним міцні, глухі, неначе й не двері, а камінна стіна. Одначе він, нічого не бачучи й нічого не тямлючи, стукає далі. Розкривавив собі пальці, побив кулаки.

Раптом відскочив геть. Такса вже коло дверей – скиглить, скавчить, нюшить, спинається на задні лапи, огидно витягається і чотирма передніми лапами дряпає за двері, – довга, тонка, гнучка, огидна, пронизливо й нестерпно виє.

Юшкевич відступає до протилежної стіни, вилазить на своє ліжко й чекає. Озброюється єдиною зброєю, що в нього є, – стискаючи в кожній руці по чоботу, він пильно стежить за кожним рухом потворної тварини.

Собака, швидко перебираючи своїми шістьма ногами, оббігає навколо, попід стінами, цілу камеру, зупиняється на хвилину, тягнеться до вікна, дряпається до дверей і, жалібно скиглячи, знову починає бігати по камері.

Враз він сів посередині камери, потім ліг на підлогу, поклав на лапи свою довгу морду і, вирячивши на Юшкевича величезні, витрішкуваті очі, цілком людським і цілком свідомим, довгим і допитливим поглядом почав дивитися.

Під цим поглядом Юшкевич ввесь перекручувався і притискався до стіни. Якби це був тільки собака (хитрий, потворний, без вух і з шістьма ногами), якби це був навіть скажений собака, – він простісінько розтоптав би його ногами, стер би на порох. Але що найпоганіше, найжахливіше, – так це не собака, не тварина: найжахливіше те, що ця потвора думає, міркує, що вона має якісь свої незрозумілі наміри, що вона читає людські думки, що свідомо виконує чиєсь бажання, що з собачою настирливістю та проникливістю інквізитора буде нюшити; буде шукати в думках, буде копатися в мозкові, поки не докопається до чогось страшного, до якоїсь огидної мерзоти, що захована на самісенькому дні забутого, проклятого. Розгорне мозок до самого дна й викриє, оголить усе – проклята такса!

Собака, не підводячись із підлоги, повільно повзе до ліжка; ось він уже близько від нього, на один крок. Очі пильно дивляться вгору, витрішкуваті, круглі, гіпнотичні. Ні на одну хвилину не зводить своїх очей і ні на одну хвилину Юшкевич не може відірватися від цих очей. Відчуває, як в його голові перевертається все, як перекочуються там клубки думок, як припиняється всяка здібність щось розуміти й володіти собою.

Такса зводить морду на довгій гнучкій шиї, якийсь час дивиться, не моргаючи, але вираз цієї морди і всієї постати починає змінюватися. Довгий, гострий, як веретено, кінчик морди зіщулюється, виблискують шпильки зубів, очі починають блищати. Швидко-швидко крутиться підлесливий хвіст. Потвора сміється – панібратським, хитрим, всезнайним сміхом.

Дивлячись на цю страшну картину, Юшкевич розбудив у собі решту своєї свідомості – якийсь далекий спогад пережитих нічних пригод.

– Зараз заговорить! Зараз заговорить!

І він з усієї сили кидає на собаку один за одним обидва чоботи, просто йому в голову. Не влучив.

Такса поставилася до цього замаху цілком спокійно. Навіть не поворухнулась, наче заздалегідь знала, що він не влучить її. Вона далі сміялася. Враз набрала поважного вигляду, повернула у куток морду і, схиливши набік голову, стала нюшити повітря, уважно за чимсь слідкуючи. Юшкевич добре бачив малесеньку мишку, свою гарну знайому товаришку; вона спробувала було вибігти на середину камери, але, побачивши потворне страховище, зараз же повернулась назад і швидко сховалася в свою дірочку. Такса одним стрибком метнулася в куток і стала нюшити підлогу.

– Не зловила, – зрадів Юшкевич.

Такса нюшила далі, пирхала, стрибала, прилипала до підлоги, неймовірно скавчала, словом сказать – провадила себе, як всяка інша такса коло мишачої нори. Уперлася мордою в куток і стала божевільно дряпати дошки підлоги, швидко перебираючи передніми ногами. Юшкевич, дивлячись на ці зусилля, тихенько сміявся собі.

Але, на велике здивування, дошки стали тріщати і з-під пазурів собаки почали летіти дрібні тріски, шматки глини, цвяхи; собака працював уперто, дряпав кігтями, гриз зубами, відгортав лапами сміття, якого протягом одної хвилини нагорнув у кутку цілу купу. Далі собака всадив у видряпану яму цілу голову, притиснувся до підлоги, прислухався трохи і, жалібно скиглячи, знову почав дряпатися й залізати все глибше, глибше, поки нарешті тільки один хвіст лишився зверху. Викидаючи з ями шматки глини, землі, всякого сміття, він все збільшував діру. Враз щось таке зашелестіло в повітрі і на купу сміття з шелестом впала пачка паперу, яка, падаючи розв’язалася і розсипалася на всі боки. Друковані аркуші звернули увагу Юшкевича. Він подивився на яму, але ворога не було видно. Скрадаючись, зсунувся зі свого ліжка, схопив якусь газету і швиденько вернувся на своє місце.

– Що це?

Очі його вразив знайомий друк, неначе обухом приголомшив заголовок – «Робітник».

– Як це може бути?!

Подивився в куток. Із ями все ще летіли – глина, земля. Такса вперто працювала.

Перевернувши в руках газету, він побачив облямовану широкою жалібною рамкою одну шпальту. Товстим шрифтом там було надруковано декілька рядків. Почав читати:

«12-го лютого у в’язниці на Пав’їй помер страждальною смертю товариш Ян Юшкевич. Витончена жорстокість жандармів, з гідною катів методичністю, що її вживано до нього протягом двох літ, виснажила до решти сили покійного товариша Яна і вкинула цей великий розум у безодню божевілля. Вночі з 11-го на 12 лютого, в нападі духової недуги, без якої-будь допомоги або медичного догляду, полишений у темній одиночній камері, він розбив собі голову об камінні стіни в’язниці. Хай ця кров, хай цей новий злочин царського самодержавства збільшить кадри месників, хай вони не лишаться без відповіді. Кров за кров! Труп за труп! Справедливій помсті, товариші, віддаємо ми безпосередніх винуватців злочину: жандармського ротмістра Кнайфуса і товариша прокурора Варшавської судової палати – Пеленкіна».

Тут жалібна рамка закривалася.

Ці слова Юшкевич прочитав, як неминучий присуд.

– Так, так! Це сьогодні. 12-го лютого. Це сьогодні.

Нічого робити. Нема рятунку. Це вже факт. Це вже написано, надруковано. Смерть!

Волосся в нього на голові стало догори, зуби конвульсійно стиснулися. Смерть!

– Не бійся, – почувся чийсь дружній, доброзичливий шепіт, – не бійся, адже ж це вже сталося.

– Заспокійся! Адже ж ти вже вмер і більше вже не будеш страждати.

– Брате, любий брате! – шепче сумний, коханий голос сестри.

– Хто це говорить? Хто говорить?!

Не насміляється вірити І боїться відгадувати.

– Ти забув…

Яка жахна, немилосердна туга, який важкий, несправедливий докір!

– Ах, ти, недобра, негарна, ах, ти, кохана, кохана…

Нічого не бачить. Сльози щастя заливають йому очі. Хоче щось говорити, але тільки ридання рветься з глибини його грудей. Повзе коліньми, обіймає руками її ноги, притискається до її ніг спраглими, закоханими устами. Не бачить – але відчуває її, пізнає, ввесь розпливається в надмірній любові.

– Дні і ночі про тебе, про тебе одну. Цілі роки. Довгі, самотні роки. Ти померла, померла, не сказавши на прощання ні одного слова, пішла байдужа, не глянувши. О, жорстока моя владарко! З тобою помер і я. Я стер на порошок свою душу, жив земними справами, захоплювався сліпими діями, а спогади відганяв, пам’ять про тебе випік розпеченим залізом, ледве стримуючи дикий крик у мовчазному стражданні. І жив. І жив, робив усе, як інші, як усі живі, до цього часу. До цього часу, поки ось зараз, тут, біля твоїх ніг…

Не сміє глянути вгору в її лице, лише притискається до її ніг – міцно, міцно. Начебто ще й не вірить, начебто ще й боїться, що вона розвіється і зникне, як уже стільки раз зникала в його незлічених повних туги снах.

– Так це правда? Так це правда?

– Не віриш?

Зводить очі і цілою зворушеною душею вдивляється в неї. Ввесь поринає у цьому спогляданні з одною-єдиною думкою-криком, думкою-молитвою:

– О, кохана! Кохана!

– Я терпляче чекала, чекала, знаючи, що ти прийдеш. І ти прийшов!

– Любі, кохані очі, – спокійні, як глибина тихих вод.

– Ти прийшов – привітання тобі на островах щастя, привітання тобі, брате, друже, рідний мій на віки.

Вона така сама, як була під час прощального побачення, як запам’ятала її душа в ту останню хвилину, коли вона кидала вже безнадійним поглядом, раніш, ніж з глухим скреготом закриється цинове віко труни, раніш, ніж її понесли на віки. Та сама біла дівоча сукня, та сама блідість на обличчі і той самий дивний, неосяжний, всезнайний спокій. Лише очі живуть, лише уста говорять, лише рука її лягла йому на голову.

– Ми не розлучимося ніколи. Не бійся. Це не сон, – і вона відповідає на його злякані думки усмішкою матері. – Це вічність. Хай спокій нового життя зійде на тебе! Поглянь…

Вони стояли на березі широкого блакитного моря. Тихо дзюрчали прозорі хвилі припливу. Оксамитне, вкрите мохом каміння й кущі весняних зелених дерев, а навколо, куди не глянь оком – луки, луки, луки. В далечині вимальовувалась на тлі емалі чистого неба чудова, хвиляста лінія суходолу, який цілий, блакитний темнів на межі вод.

Він ні про що більш не питав її. Всяка цікавість зникла у нього. Він уже все знав і зрозумів, як ті, що перейшли межу життя – смерть і більше вже назад не вернуться ніколи.

Тепер вони йдуть поруч, не зводячи очей одне з одного. Куди йдуть? Що там – за зеленою горою, до якої тягнеться, в’ється їх дорога?

Що там – за синім зигзагом далекого острову? Що говорить до них шум морського припливу? Про що шепоче прохолодний вітрець – приблуда з далеких, що до самих хмар підводяться, снігових вершин? Про що говорять між собою рідні душі дерева й кому вклоняються трави?

Все відоме.

І минуле – від дитячих снів, від спогадів раннього дитинства, – і кожний крок, і кожна хвилина, і кожна думка довгого життя, і година смерті, і все майбутнє, світле, ясне, велике, відкрите, випробоване. Вічність! Вічність!

У нього не вистачає слів – він глянув чистою, ясною думкою на душу – сестру.

– Де вона? Де? Де?

В ньому прокинулася захована людська тривога, заговорив голосний людський жах. Прокинулись огидні, невільні думки, почали стукати в тверде тім’я черепа, бажаючи вирватися, вилетіти, висловитися.

Нема її! Нема!

З розпукою озирається навколо себе. Звідки оці олив’яні, важкі громові хмари? Чому море таке злюще, ревуще, чорне? Чому воно робиться все темніше й темніше?

Щохвилини повзуть до його ніг важкі, запінені хвилі чорних вод і з грюкотом розбиваються об каміння, бризкають на нього дощем важких, гірких холодних крапель.

І в безмежну далечінь, до самісеньких отих олив’яних хмар, що викочуються з-за обрію, розливається й божеволіє стихія лютих вод, – синя незмірна прірва.

Все темніше й темніше! Чорнота води єднається з чорнотою неба, і скрізь розлився, запанував всевладний морок.

Змагається в ньому, метушиться висилкуваний розум, хоче відгадати, хоче прокинутися, хоче повернути те, що було, врятувати його з чорної прірви. Яка мука!

Враз, невідомо звідки, невідомо – близько чи далеко, на тлі темряви засвітилася смужка блідого світанку, і прикувала до себе спраглий погляд.

Десь у просторіні видно щілину, що сіє крізь себе дрібні пасма світла, про щось нагадує, на щось натякає.

– Прокляття!

Так це сон, тільки сон, як завжди.

Виснажений, впавши на саме дно розпачу, посиротілою душею мчав за любим видовищем. Тільки-що була вона, стояла перед ним жива, говорила. Тільки що казала: «Тепер уже назавжди». Казала: «Ти вже вмер!» Сон.

Цілою силою бажань, цілою силою уяви своєї кликав до себе коханий образ, простягав у пітьму руки, закривав очі і молився:

– Ще хоч на одну мить. Змилосердься! З’явися!

Темрява починала хвилюватися. Пливла довго, як чорна хмара, як клубки диму на тлі віддаленої заграви пожежі. З чорних, як сажа, хмар стали вимальовуватися ясні, чітко накреслені, похмурі, натхненні обличчя з палаючими очима й розкритими для крику устами. Чудові, скорботні обличчя жінок, – похилені стражданням голови. Проходили швидко, наче вихором гнані, грізно підняті руки, заковані в ланцюги, погрозливо стиснуті кулаки. Проходили юрби з очима, прикутими до далекої мети, а над морем голов – прапори з чудними, незрозумілими емблемами і письменами.

Пролітали цілі світи почувань, бажань, невисловлених турбот, текли гарячі, живі сльози, втілена скорбота, – переливалися морем страдних голов, мурашником затаврованих стражданням облич.

Щохвилини завмирала в ньому душа, бо йому здавалося, що в низці тих тіней він пізнає бажаний образ. І кожний раз даремно.

Ось вимальовується постать, яка надзвичайно подібна до неї, наближається з таємничого туману вона. Він все ясніше бачить її і вже певний, що це вона, простягає до неї руки. Ще хвилина і постать вийде із низки тіней і підійде до нього, втілиться, стане живою, стане дійсністю. Заговорить з ним. Стане знову дійсністю те, що здавалося одним лише сном. Повен розпачу, переконує себе, що це можливе. Благає сам себе і просить:

»Повір, повір!»

Але вже наближалася рішуча хвилина протверезіння, вже невблаганна розсудливість протирала очі, – озирався навколо хаосу думок. Полохав міражі, розганяв юрби тіней, гасив у темряві образи, гнав їх назад у темряву. Вони, слухняні й безвладні, швидко зникали.

Один за одним вмирав кожний образ з якоюсь незрозумілою задумою на похмурому чолі, з невідомою турботою в сумних очах, з розгубленим поглядом, з уривками усмішки, з недокінченим жестом.

І лишилася тільки темрява. У цій темряві тьмяно засвітився кволий промінь світла і завмер, ріжучи очі. Стояв насторожі, охороняв явище, щоб воно не розпливлося надто далеко, стежив, щоб нестримана думка пам’ятала про свої межі.

Нагадував про все, що існує, невблаганне й непоборне, як стіни в’язниці, як грати його камери, – непорушне.

Красномовно й переконано попереджував, що є речі, від яких не можна спочити й у сні, тому, що вони встануть перед очима, як тільки розкриються сонні повіки; що через юрбу привидів, через рій недійсних, сонних страждань, неминучо визирне, неначе з-за хмари, сліпуче сонце дійсності. Сльозяться осліплені проміннями очі, стискається думка й чуття в виснаженому мізкові, і нічого не зробиш, нічого не зробиш.

Йому хотілося голосно, пронизливо крикнути. Хотілося стукати кулаками в двері. Зняти шум, гармидер, викликати скандал, утворити безладдя, збудити понуру нічну тривогу у в’язниці. Щоби, лаючись, схопилися зі своїх лавок сонні наглядачі, щоби прокинулись у своїх камерах невідомі товариші і щоб довго всі вдивлялися у темряву, прислухаючись до далекого, незрозумілого шуму.

Тиша пронизливо гуде по напружених струнах мозку. Потворна, безвладна симфонія з незвичайними, скрипучими, згучними акордами. Летить, мчить пекельне scherzo, гримить і сміється на тисячі невиданих струментів, з фальшивим гуком мідних сурм, і з жахним, нестерпним, низьким акомпанементом фаготів, грюкає безладно барабан, нещадно б’ють по тім’ї мідні тарілки, – грають чорти, грають.

Враз із середини цього шумного оркестру лунає тихий, протяжний акорд срібної арфи, який тужно стогне. Чиясь ніжна рука підбирає потрібні струни і відповідає голосові змученої душі. Відповідає, як сестра, як люба мати, – і душа засинає, і течуть з очей вдячні сльози. Але пекельний гуркіт і грюкіт глушать навіть самий спогад про звуки арфи і торсають, і шарпають в середині душу – раз, ще раз і десятий раз – до стогону, до нестерпного болю.

Все повільніше й повільніше крутиться хоровод крикливих акордів, неначе зупиняється потворна чортяча катеринка; розтягаються, слабнуть, завмирають акорди, розтягаються на цілі милі окремі такти мелодії, наводячи тугу, шарпаючи, виснажуючи.

І ось із усього хаосу лишився цілий один лише голос, який звучить і тягнеться, тягнеться безконечно, невичерпно. Довго-довго просвердлює він вухо, вгризається в мозок, намотує душу наче починок на веретено.

Юшкевич кашляє, щось таке говорить сам до себе, метушиться на ліжку, пробує співати фальцетом, щоб заглушити огидний, настирливий голос. Але досягає лише того, що цей голос збільшується, заповнює собою цілу камеру од стелі до підлоги, розсуває стіни, гримить, приголомшує.

Тихо-тихо.

Глухе, страждальне, негідне людини ридання обтяжує груди. Ще хвилина і воно вирветься нестримним, буряним пароксизмом. Ось зараз щось таке станеться, щось таке зміниться. Щось таке страшне, невідоме, нечуване, нове.

Мусить статися, мусить. Мусить, мусить.

Зникне, загине все, що мучить, що душить, що стукає молотом по черепу.

Вся пам’ять і всі відчування. Всі надії, що кожного дня обманюють, і всю розпуку, що кожного дня відроджується. І те, що минуло, і те, що ще чекає.

І ця проклята тиша. Одна лише мить розмірковування. І лише крихітка сили, крапелина сміливості. О, боже, боже, невідомий!

Одна хвилина…

Тільки б устати, тільки б устати, тільки б ні про що інше не думати… Одна хвилина…

Ось міцна кам’яна стіна, ось вона – стіна-визволителька.

Дарма силкується він встати з ліжка. З кожним його зусиллям, наче косою підтинала смертельна кволість. Нарешті він упав, увесь виснажений, на матрац і, спокійно, без єдиного руху, лежав собі, як лежать мертві.

Що хвилина, то виривалися й летіли кудись шматки думок, щось таке починало в’язатися, складатися в якісь незрозумілі форми, і в ту саме хвилину все розсипалося на дрібні шматочки. Шматки неясних образів стрівалися, змішувалися, оберталися в безладну каламуть.

Кудись в країну далеких, забутих спогадів відходили страждання й турботи; здається на далекій, на давно пройденій дорозі лишалися всі почування; десь глибоко в могилі лежав якийсь інший, знесилений, вимучений, нещасний чоловік, якийсь старий знайомий, якого він пам’ятав, але імення якого він ніколи і ніяк не міг пригадати. Хто ж це міг бути? Хто? Завтра він пригадає його.

Зараз якась м’яка рука закривала йому очі, – люба, дорога рука. Вона лягла на залите потом, зоране зморшками чоло, і остання іскорка думки згасла й потонула в тихій, непроглядній темряві.

Тихо-тихо.

Міцний сон, сон без видінь, сон – добродійний брат і лікар хорих душ.

Довгожданний гість в довгих муках безсонних ночей.

Ангел, що до нього моляться в’язні на своїх шорстких постелях, там, за гратами, за товстими стінами поодиноких камер.

Він з’явився.

І збожеволіла від мук душа поринає в забуття й засинає, – засинає назавжди.

Примітки

Подається за виданням: Струг А. Підземні люди. – Київ: 1928 р., с. 274 – 321.