5

Степан Руданський

Вже Данило разів кілька

Приходив до Люби,

Рушників просив у неї

Для вічної згуби.

Мати просить, мати молить,

Щоб за него вийти,

А дівчинонька не хоче

Навіть говорити.

Далі каже своїй неньці:

«Трошки почекайте,

Недалеко в нас Андрея –

Погадати дайте!

Тілько суджений мій буде

Парубок Данило,

Що ж робити? я вже піду,

Що б ся не лучило…»

І старенька її ненька

На теє пристала

І Андрея враз з дочкою

Своєю чекала…

Повійнули вітри буйні

(Осінь зачалася),

І дубина без листочків

Гола осталася.

Опустіли сумно ниви,

Копи не брилюють,

Лиш стадами між ріллями

Журавлі жирують.

Тут і дні коротші стали,

Розляглись тумани,

І пташки за синє море

Вже неслись стадами.

Перейшло ще кілька неділь,

Сніг давай котити,

Мабуть, осінь нехорошу

Хтів собой закрити…

І збіліли голі гори,

І пусті долини,

І садочки, і ставочки,

І малі хатини.

Миколая вже близенько,

Тиждень лиш до нього,

І Андрей дівчат чекає

Власне, під порогом.

І дівчата завертілись:

Кожда хоче знати,

Чи удасться сього року

Чоловіка мати…

От Андрей уже у хаті –

Дівоньки гадають:

То тихенько по оборах

Баранів шукають.

То виходять за ворота

І трясуть ложками,

То звиваються в’юнами

Помежи колами.

То над річку йдуть по воду,

Губой набирають,

Дивляться, що їм попалось,

І по тім гадають.

То замісюють на солі

Коржики маленькі

І їдять їх, щоб приснився

Суджений – миленький.

Затиснула й наша Люба

Свого серця рани,

Загадала на Андрея,

Де Яким коханий.

Тілько смерклося, побігла

В темненькую нічку

За село до той печери,

Над биструю річку.

Нахилилась головою

В воду, на пісочок,

Захватила і водиці,

І якийсь кілочок…

Прибігає скоро в хату,

Воду виливає, –

Коли дивиться: з водою

Палець випадає…

І состав їден состава

Чуть лиш що держиться,

І обліплений іржею

Перстень чуть блищиться.

Зняла перстень з того пальця,

На свій наложила

І на чистії водиці

Коржик замісила;

Замісила, в піч поклала,

Іспекла і з’їла…

Потім перстень в руки взяла,

Коло печі сіла

І зачала витирати.

Перстень лиш засяяв,

І дівчина повалилась

Так, як неживая…

«Ой, Якиме! – закричала: –

Ти в землі сирії,

Розплилися твої всюди

Кості молодії!»

«Що то, Любо? Бог з тобою, –

Миколай чудовний!» –

Закричала стара ненька

І кухлик неповний

Вилляла на ню водиці, –

Відживила дочку

І від пазухи донизу

Роздерла сорочку.

Пробудилась бідна Люба,

Знову обімліла,

Грудь хиталась, серце билось,

Голова горіла.

Ще раз баба обілляла

Дочечку водою,

Відживила й положила

На постіль з собою.