Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Р / Степан Руданський / Небилиці / Упир

Небилиці

Упир

Степан Руданський

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Примітки

Вперше надруковано в ж. «Зоря», 1895, ч. 18, стор. 346 – 347 за автографом 1851 – 1857 рр. з підзаголовком «Івась і Ганнуська». Автографів два: «Співомовки 1851 – 1857», стор. 18 – 29, і «Співомовки 1861», стор. 101 – 110. Подається за автографом 1851 – 1857 рр. В автографі 1861 р. текст балади має істотні зміни: [дати окремо]

10 По рівному лугу,

27 Тоді скажеш: «То-то люба,

33 Заплелася, походжає,

Милого чекає,

Синенькими квіточками

Голову вбирає.

39 То Івась так молоденький

Іде до дівчини.

III розділ, 65 – 92 рядки, у автографі 1861 р. перекреслено. Нумерація розділів далі змінена. VI розділу, 161 – 188 рядків, у автографі нема. Балада, таким чином, має тільки сім розділів.

Нова строфа:

113 Зчарувала, не сказала,

Чи довго ще жити.

Чи довго ще молодому

На світі тужити.

113-124 рядки вилучено.

Інша строфа:

124 Зчарувала, не сказала

Ні тітка, ні мати,

Та бодай же і їм було

На світі тужити.

Нові дві строфи:

133 «Не ховайся, ясне сонце,

У хмарному небі:

Не підійму головоньки,

Не гляну на тебе!

Не збирайтесь, чорні хмари,

Попід небесами:

Дайте змити могилоньку

Дрібними сльозами.

153 Іди, мила, в луг зелений.

193 Втопила ти мене, донько,

200 Як намалювалась!

205 Втопила ти мене, донько,

В холодную воду:

Оддала ти нечистому

209 Поможіте ж, сусідоньки,

213 Є у мене василечки

223 Та й послала Ганнусеньку

У автографі 1861 р. інше закінчення балади:

Витрясає, поглядає

Сумними очима,

А вже милий, чорнобривий

Стоїть за плечима.

І сідає, обіймає,

Цілує, милує,

Присипляє й не всипляє,

Чарами чарує…

Ніби сонна, дівча стала,

Ніби її сниться:

То тополя, то могила,

То гріб, то світлиця.

І туманом стали думи,

Розум погасає;

Обійняла миленького,

Іде й не питає.

Іде з милим до могили,

Могила розкрилась.

І навіки Ганнусенька

Спати положилась.

VII

В кінці поля є тополя,

Могила під нею.

Там Ганнуся із Івасем

Лежать під землею!..

На високії тополі

Чорний ворон кряче;

Над могилою старою

Стара ненька плаче.

Ворон кряче, мати плаче:

«Доню моя мила!

Чи ж я тебе, моя доню,

Не щиро любила?

Чи ж я тебе, моя доню,

Чи я не гляділа?

Доню моя, голубонько,

Де ж ти залетіла?

Залетіла голубонька

Та вже й не вертає!

Хто ж без тебе,

Ганнусенько,

Мене поховає?

А хто ж мої старі кості

Обмиє сльозами?

Доню моя, доню моя!

Вернися до мами!..»

Ворон кряче – мати плаче,

Аж руки ламає.

А Ганнусі нема, нема,

Назад не вертає…

Ворон кряче – мати плаче,

Аж б’ється у груди…

А Ганнусі нема, нема

Та вже й і не буде.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1972 р., т. 1, с. 363 – 377.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5052

Модифіковано : 20.11.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.