Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / Юність Василя Шеремети / «Давно люблю тебе без краю...»

Юність Василя Шеремети

«Давно люблю тебе без краю...»

Улас Самчук

По Різдві час не такий згущений. Довші дні відпружують простір. Небо розпинається краями ширше і для душі почувається більше місця. Передріздвяні вечори мають свій, насичений густими барвами, настрій. Тепер він поволі рідшає. Навіть очі відкриваються ширше, бачать більше і сяють прозоріше.

Цілий недільний день Василь читає, вчиться, думає, пише щоденника. Євген зате гуляє. Він тепер «ріжеться» з Нуждіним у преферанса. Нуждін приходить до Євгена, обидва йдуть на половину старшого сина господині, сідають там від ранку і просиджують до смерку. Маня в той час сидить у сусідній кімнаті і не дихає. З сестрою говорить пошепки, а коли треба сміятися, то вибігає надвір під повітку.

Василь має дуже поважний вигляд. Можна подумати, що це професор астрономії. Ось він сидить, а перед ним розгорнута фізика. Славна, знана фізика Кісільова, з якої черпали свої знання цілі покоління. Нелегко дається знання. Химерна це і свавільна штука. Воно, мов дикий кінь, стає дибки, і треба твердої руки, щоб втриматись на ньому бодай за кінчик гриви.

А вчитись треба. Це каже не тільки Варвара Сергіївна. Як поміркувати гарно, то і без Варвари Сергіївни це є істина, яку ніякими дорогами не обійдеш. Треба пройти ті кляси. Шостий, сьомий, останній. Добитись до того заповітного краю і вийти на чисте, легше, просторіше поле життя. Дістати матуру. Вступити до університету.

Університет. Дивне це слово, і в Василевих вухах незвичайне. Знає його з літератури. Ось як тільки Ніколєнька в Толстого склав іспит, він одразу дістав уніформу, шпагу, прольотку і власного кучера. Це також, очевидно, буває і в житті. Кожного ранку підкочує під ганок «прольотка», баські каштанові коні вигинають шиї. Виходить елегантний в трикутній шапці юнак, притримує шпагу, делікатно сідає.

– Гайда, Іван! – І прольотка м’яко покотилась по немощеній землі.

Так. Це тільки в літературі. Василь ще далеко від університету. Коли він і скінчить, то сам він не знає, який університет його прийме. Він мусить попереду скласти десь матуру. Потім у Львові його не приймуть, як українця. У Варшаві йому далеко і задорого. Хіба за кордон, до Праги? Там тепер скупчилась еміграція, часто пишуть в газетах про збори, засідання, святкування всіляких свят. Там є і Український вільний університет, і Подебрадська господарська академія. Недавно в журналі він бачив фотографію її студентів, і всі, як слід, одягнені.

Чи може він колись попасти до університету? Катедра, професори, лекції, авдиторія, зала… Все це так урочисто звучить. Якось скромно, без галасу, але поважно, мов на якомусь святі.

Чи може він побачити університет? Василь Шеремета, перший в роді, нащадок безлічі поколінь неписьменних рабів! Його мати ще й тепер не може розрізнити літери від мушиної плями, а він піде до університету! Це звучить не так просто, варто у те тільки трошки вдуматись. Га два О. Закон притягання, Едисонові винаходи і винаходи безлічі Едисонів. Яким чином Василь перший відкриває двері свого роду у ті чарівні простори? Тисячу років його предки не знали ніяких Га два О. Ніколи не чули вони ні про Колумба, ні про Галілея. Для них земля зовсім не крутилася, і жодний Копернік не морочив їм голови.

Вам це нічого не говорить, але не так само дивиться на ці справи Василь Шеремета. Він вилазить з якогось предковічного низу, напружує для цього всі свої сили. Він зробив уже перші кроки по сходах до чарівного і великого, і йому вже не хочеться назад. Знаходиться Шпачук і торочить йому про те й друге. Дайте йому чистий спокій. Він не хоче знати ніякого пролетаріату. Досить він набувся в ньому.

Ось вам Василь Шеремета. Біля нього тут і там розгорнуті книги. Сидить над ними, дивиться у них і, як не раз казала його мати, «щось там у них бачить».

Надворі падає сніг. Це ті добрі, спокійні зимові дні, коли сніг прикрашує настрій, кличе кудись йти. Це є якраз такий день. Великі і білі пушинки повільно, спокійно виринають з простору і застелюють усе м’яким, рівним покривалом.

Василь тримається як може. Хочеться вирватись, йти, бути на чистому повітрі, бігти. Шкода, що гімназія не плекає жадного спорту. Так би добре було побігати тепер на лижвах.

По обіді Василь не витримує і виходить. Бодай пройдеться. Досить насидівся. Вийшов на гору, за місто. Сніжинки падають масою. Байдуже, що насідають на шапку, плечі, залітають до уст, до носа, до очей, торкаються теплого і розтають. Кожна сніжинка лишає по собі крапельку чистої води. На здоровому, свіжому обличчі такі крапельки творять лише окрасу. Чоботи ступають м’яко і нечутно.

Як виглядають у такий час дерева! Ви тільки погляньте! Особливо берези. На їх крислатих вітах накопичуються пухкенькі, білі пампушечки. Вони нагадують причаяних білих звіряток. А сніг падає і падає. Віти поволі хиляться, ось вони не можуть більше втримати тягару, і білі звірятка відриваються, летять, розсипаються на білий порох. Це порушує довколишню тишу. Всі дерева, здається, посміхаються і, похитуючи косами, пошепки питають: що там сталося?

А сніг все падає… Все навкруги застеляє – землю і обрії. Можна годинами стояти і дивитись… З сірої, рухливої мряковини виринає профіль ліцею, контури барокового будівництва з вежами, що нагадують на цьому тлі якісь фантастичні, далекі візії. Вони перетворюються у звуки, і душа чує, що ті вежі кудись кличуть. Зір їх ловить, летить до них через завісу, проривається крізь мряковину, але вони відступають далі і там знов на хвилину зупиняються, знов так само кличуть.

Хочеться щось творити. Найкраще б симфонію. Ось починається кількома настороженими акордами… Вони вриваються нагально і несподівано, а потім повільне спадання. Вухо вслухається у завмирання звуків, які ось там в’ються у мряковині довкруги барокової вежі, але не гаснуть, а навпаки… Це тільки хвилеве відпруження, стих, щоб можна було відкрити широко груди, зір, слух і сприйняти новий порив акордів, що летять з широких небес разом зі сніжинками, що в’ються вперед і взад, що летять кудись, мов дикі коні, то знов поривно, мов лісовий вітер, згортають свої широкі, чорні, втомлені крила.

Хочеться щось творити. Найкраще б симфонію. Ось починається кількома настороженими акордами… Вони вриваються нагально і несподівано, а потім повільне спадання. Вухо вслухається у завмирання звуків, які ось там в’ються у мряковині довкруги барокової вежі, але не гаснуть, а навпаки… Це тільки хвилеве відпруження, стих, щоб можна було відкрити широко груди, зір, слух і сприйняти новий порив акордів, що летять з широких небес разом зі сніжинками, що в’ються вперед і взад, що летять кудись, мов дикі коні, то знов поривно, мов лісовий вітер, згортають свої широкі, чорні, втомлені крила.

В цей час хочеться бути великим. Рости і стверджуватися на тверді земній. Йти неухильно, як справжній муж, до наміченого. Любити повно і беззастережливо. Мати міцні пристрасті і не боятись пустити їх у біг. Міцна, жилава правиця повинна певно керувати ними, а на лиці не сміє дрогнути жадний м’яз.

Мокрий і вщерть наповнений пережитим, Василь вертається додому. Починає смеркати. Чи не зайти б кудись? До Гнатюка? До Хмелюка? Не хочеться вертатися, кудись варто зайти, говорити з кимсь. Має думки і слова. Він тепер в ударі. Все б ходив і говорив з усіма. Це заразив його Шпачук, а можливо прочитані книжки.

Думав також про Настю і невідомо чому все-таки обминав її. Чому? Ну чому? Щодня ж тужив за нею і не тільки за нею – за її тінню, за одним звуком, що почує з її уст. Бачив її у школі, як проходила через клясу, завжди випростана і завжди спокійна. Проходячи, здалека віталася, Василь злегка червонів, щось всередині стискалося, і це все. Здавалось би, після останньої розмови у них мусіла зав’язатись нерозривна приязнь. Ось він знов бачив її то з тим, то з тим… Її проводить Гнатюк, вона йде кудись з Луцкевичем, вона довго розмовляє з Семеном Івановичем. Ні…

Не подумайте фальшиво. Василь її не ревнував. Це було щось більше, ніж ревнощі. Ревнувати не міг. Не чувся в силі ревнувати жінку, яку так кохає, так якось особливо, безплотно, безкорисно. Всім, всім, що має в собі. І з кожним днем те кохання збільшувалось. Він перебував у стані якоїсь екзальтації. Лежав і засинав… І здавалось йому, що ось чує її недалеко біля себе. Не кидався вперед, а подався назад. Ішов вулицею і несподівано бачив якийсь синій капелюшок. Ціла істота його напиналась, мов тетива. Дарма, що капелюшок належав якійсь незнайомій особі. Стояв між товаришами, і досить було колись згадати «Мединська», як його обличчя вкривалось густим рум’янцем, а сам він бентежився, мов заскочений на чомусь поганому хлопчик. У сні і наяву, денно і вночі, на кожному кроці і кожної хвилини відчував він у собі її присутність.

А все-таки не йшов до неї. Зустрічала його.

– Василю! Може б зайшли сьогодні до мене?

– Вибачте, панно Настусю! Сьогодні не можу… – І так само завтра, позавтра, кожного дня.

Чи розуміла вона його? Невідомо. Принаймні він не знав. Вона хотіла бачити його. Він це знає. Вона хотіла з ним говорити. Це він також знає. Вона шукала його між іншими… Він мав нагоду переконатися в цьому. Але чи кохає вона його? Цього питання уникав. Просто боявся його, бо не міг повірити, щоб вона могла його покохати. Кохати можна Приходу. У нього ніс який, яке чоло, які очі. Як він просто і гордо тримається. Як він вміє вільно, граючись, розмовляти. Кохати можна Гнатюка. Яка в нього постать! Василь чув, що жінкам подобається справжня мужська постать: міцні м’язи, тверда хода!

Але за що кохати Василя Шеремету? У нього такий непоказний, скромний вигляд. У нього нерівне, округле обличчя. У нього стільки непевності у вдачі. Він так ніяково почуває себе в інтелігентному товаристві. У ньому безліч, безліч вузлуватості, повно нетактовності, остраху бути смішним. «Не бути смішним» – це його кара. Нарешті, у ньому така безодня плебейської гордості. І тому він ось такий. Як можна такого покохати?

І він бачив, що «такого покохати не можна». Усі панночки гімназії були з ним «отак собі». Він щось нецікаве скаже, вона півіронічно подивиться. Хм! Такий нецікавий, каже її вираз, і одвертається. Трохи інакше на селі. Там він вдома. Там дівчатка за ним позирають. З-за кута, з-за плота, стають навшпиньки за ним. Але він це здає на кошт того, що він там «панич»…

І тільки останніми місяцями Василь почав на щось вибиватися. Це сталося тоді, як він хворів і як Прихода тягався з ним за щоденника. Тоді вперше Василь вирвався і став на свої ноги. Він рвучко вирвав свій зшиток і відчув бажання вдарити напасника. А потім знов зібрання в справі виборів. І там він стояв самостійно. Особливо його розмова з Козенком. Прихода тоді хилився на бік Шеремети і той це виразно відчув. А вихід з гуртка остаточно його закріпив. Це був жест. Добрий, недобрий, але незалежний. Він відкрив Василеві довго стиснуті уста. Уперше він заговорив так, як сам хотів. І далі, і далі…

І ось тепер Василь сам із собою. Він все ще той самий Василь немов, але… М’який то м’який… Можливо, хтось уважає це заслабість. Може собі зістатися при своїй думці. Тут Василь викапаний батько. Також м’який, але до часу. Коли треба, він може стати і не м’яким, і тоді краще з ним не зачіпатися… Це не значить, що він комусь поб’є морду. На це він загордий, але він знайде спосіб постояти за себе…

Але все-таки… Настя не може його кохати, і він цього не вимагає. Він сам кохає і цього досить.

Василь вернувся з прохідки. Євген все ще «ріжеться». У кімнаті темно. В сусідній кімнаті старий читає вголос газету, стара з окулярами на очах слухає. Рипнули двері. Василь світить лампу. В сусідній замовкає читання. Відчиняються двері і показується господиня. На тонких, сухих її устах помітно глузливу посмішку. Вона завжди недолюблювала Василя. Невідомо чому, але недолюблювала. Любила вона Євгена і то, мабуть, тому, що батько його «батюшка».

– Приходила та «баришня», – сказала господиня. – он там оставила записочку. – Господиня сховалась назад, але зараз вернулась. – Якби кудись ішли, то наперед повечеряйте. Не буду для вас тримати вечері.

– Добре, – буркає Василь. Він вже читає записочку. «Ікс разів заходила до Вас. Маєте час? Навідайте мене. Н.» В таких випадках Василь вже чується безрадним. Не може втриматись. Мусить зайти. Серце серцем, якось то вже буде, не думає про те. Не думає ні про що. Забуває за господиню та її нагадування. Йде. Зараз…

Приходить трохи невчасно. Настя ще не сама. З нею сестра і ще якийсь старший добродій. Розмовляють по-польськи. Василь зі своїм червоним обличчям ніяковіє зовсім. Скорше зникає у другій кімнаті. Але все сталося гаразд. Сестра натягає ось рукавички, капелюшок вже одягнений. Старший добродій бере свою палицю, капелюх. Вони відходять. – Довідзеня! – Довідзеня! – Рипнули двері і тиша. Ще десь там за вікнами кілька зайвих звуків, але тут вже тиша…

Настя переносить світло у другу кімнату. Це тут вона мешкає. Бачите? Показує те і те.

– Це моя резиденція, пане Василю! – говорить вона з посмішкою. Чогось вона сьогодні піднесена, весела. Крутиться сюди, туди, присіла, знову встала, забрала від Василя чорну кепку. – Роздягніться! Тут у нас тепло. Повісьте вашу бекешу сюди… Та-ак! Прекрасно… А тепер розкажіть…

– Про що, панно Настусю!

– Найперше хочу від вас добитись одного. Не титулуйте мене таким довгим титулом. Я для вас Нааастя! Товаришка… Колєжанка… Я тільки не люблю «ти», тому й кажу вам «ви». Але це все одно. Сьогодні ви мій гість. От! Сідайте краще, тут чи тут, чи лягайте, чуйтеся зовсім вільно, як вдома. Ха-ха-ха! Чого я, справді, сміюся? Отак. Інколи буває весело. І сьогодні якраз такий день. Сестра пішла вартувати. Вона у старостві і має сьогодні нічну варту. Я ходила під сніг. Повірите, що дуже люблю сніг…

Василь її перебиває:

Білі сніжинки, легесенькі, ніжнії

Звільна додолу летять,

– декламує Василь. Це те саме, за що Насті влетіло від Шпачука. Вона сміється.

– Так, – швидко говорить вона. – А сьогодні дійсно летіли вони білі-білі, мов цвіт черешні. Довго ходила, думала, сміялася… І думала про вас… Ну, ну, ну! Василю! Ну, що ж такого. Думала про вас і хотіла вас бачити, і зайшла до вас, а ваша господиня… Вона нагадує мені якогось Кощея. Так мене несимпатично зустрічає. Напевно думає, як це може бути: панна – і заходить до хлопців. Від цього у неї, напевно, сохне у горлі і липне до піднебіння язик. І це чудово, чудово, що ви прийшли. Просто-таки чудово. Ніколи не можу вас піймати. Що ви жар-птиця чи якийсь Іван Царевич?

Василь тільки схилив додолу очі. Що він міг сказати? Дивно.

– Ну, розкажіть мені щось про себе. А може ми нап’ємось чаю?

– Дякую. Нащо нам чай.

– То розкажіть про себе… Я певна, знаю, переконана, що ваше життя цікаве. Не перечте. Напевно цікаве. Я це пізнала з першого вашого вірша. Ось вам моя критика: Ваші слова насичені чимось живим. У них б’є пульс! Чується кров. Я не є кровожерлива, я скорше духожерлива, але кров пульсуюча, жива творить підніжжя духові. А такі духові явища не можуть не бути цікаві. Ну так розказуйте…

– Але ж я ще не жив. Я ще тільки збираюсь жити, – промовив врешті Василь.

– Напевно. Але ви, напевно, багато думаєте. Живете, як кажуть, нутром. І про це розкажіть.

– Думаю, панно Насте…

– І знов те сакраменське панно. Викручу вас за вуха…

– Тоді буду постійно паннати.

– Щоб вас крутила за вуха? Ха-ха-ха! Це мені подобається. – Підійшла і взяла його обережно за праве червоне прозоре вухо. Легенько накрутила. Він підняв на неї зніяковілий погляд. Вона хотіла щось зробити. Зробила непомітний рух вперед і миттю пустила вухо, повернулась і відійшла до постелі. Сіла на м’яку, сіру постіль, закусила губу. Дивилась на Василя, в якого від хвилювання німіли м’язи і сохнули уста.

– Ну от… І покрутила вас за вухо, – сказала вона по якійсь павзі. – Вдоволені?

Все відповів поглядом. Вона його зрозуміла, відчула, прийняла. І почувала себе не звичайно легкою, ніби могла справді звести крила і піднестися, мов птах чи мотиль, чи щось крилате.

– Ні, ні, Василю, – казала вона, ніби стрясаючи з себе той дивний стан. – Цікаво про це говорити. У нас товариші. Ми ходимо до школи. Ми ростемо на зрілих людей. Стільки, стільки проблем навкруги… А ми мовчимо.

– Бо не вміємо говорити, – сказав Василь, і голос його запнувся.

– Не вміємо? Чому?

– А тому, що ми були без’язикі. Хто вам має казати? Більшість наших хлопців селяни. А школа також мовчить. Школа наша – це особлива стаття. Не знаю, чи є ще де така школа… Не хочу нікого кривдити… І нашої школи також не хочу. Добре, що й така є. Чомусь її люблю і таку. Але вона не винна, що нас у ній не виховують.

– Хм!.. – муркнула Настя.

– Ми ж усі мужики. Ми ж тільки вийшли в світ. Десять поколінь за нами німих людей.

– Це дуже гарно сказано, Василю! Прошу!

– А мужик говорити не вміє. Я ось поїхав на Різдво додому. Віз мене один дядько. В його голові поволі ворушився мозок. Він хотів щось сказати. Треба було бачити, як він напинався. На пальці ставав… І нічого не вийшло. І всі ми такі мужички. Я і Козенко, і Стасюк, і всі. Ну, візьмім хоч мене. Ви кажете – розкажіть…

А хіба я можу щось розказати? Настусю! Скільки я маю клопоту з чужими словами. Ось недавно. Прихода заходить і каже: я зустрів Прохазку. Знаєте Прохазку? Ну, от… Це дуже гордий хлопчисько, чех, багач, купує старі книжки і складає для декорації бібліотеку. І Прихода каже: прийшов до мене і поблажливо поплескав по плечі. Що за фамільярність така? – обурився Прихода, а я зупинився над тим словом. Довго його не розумів. І безліч ось таких дрібниць. Мені ось незабаром вісімнадцять років, а я ще тільки раз їхав потягом з Крем’янця до Озеран. Я ще не бачив великого міста. Я ще не знаю, як виглядає трамвай. Я ще не бачив справжньої фабрики… Моря, гір, степу, вулканів. Навіть не знаю добре електричного світла, бо ніколи ним не доводилось користати. А чи тільки це одне? Чи тільки техніка? Природа? А безліч, безліч інших дрібничок, як поводитися, як користатися хустиною при сервірованому столі. У вас, можливо, це викликає посміх, а нам?

Розуміється. Наші хлоп’ята, принаймні більшість їх, цим голови не сушать. Що ось такий вам Мацюк, що живе зі Стасюком? Або Гриб? А інші… Хіба вони розуміють, що те все для людини важить? Такий Мацюк. Приходжу одного разу до нього. У короткій курточці, штанята в халявах, обличчя в червоних прищах. Він – божа коровка, сидить і довбає. Довбає і довбає. Історію довбає. Слово по слову, мов їсть черешні. Ну, розуміється. Це має бути наш інтелігент. Він має за нас щось сказати. Він, чого доброго, продовбається до вищої школи. Він і її, можливо, скінчить. А лишиться таким самим Мацюком. Без рівного, розумного слова, без справжньої ходи, без уміння навіть їсти ножем і виделкою. Дістанемо якісь знання. Сирі знання. Мов папуги. А треба інтелігенції! Аристократії!..

Я не знаю, як вам сказати, щоб не було так по-юначому, але ви мене розумієте. Нам треба піти за кордон. Нам треба пригадати, що ми в Європі. А Європа – це інтелігенція. І авта, і кав’ярні, і білі тверді комірчики, і фраки, і циліндри. Там це не театр. Там це будні. А ми – мужики. Нам ніхто не поможе вилізти з мужика. А самі ми не вміємо. Я пригадую, як Валя Лискевич учив мене підходити «до ручки дами». Треба, каже, триматися просто. Червоніти – це поганий тон. Не можна відмовлятися від чаю. Цілувати в руку тільки заміжню пані. Це не сміх. Я стояв і дивився, мов баран. Червоніти для мене Господом Богом дано. Просто триматися, коли голова сама хилиться від погляду на даму.

Тут нам мала б допомогти гімназія. Якісь курси чи що… Хоч би той самий Валя Лискевич…

Мединська розсміялась.

– Але ж, Василю. Пощо впадаєте в таку розпуку. Інтелігентність не тільки в зовнішній формі…

– Розуміється… Я це також знаю. Знаю, Настусю! Знаю, що і Європа це не самі циліндри. Але все те зовнішнє рекомендує людину. Я знаю, що камінчик у жіночому персні дами знайдено в грудці кременю. Але щоб він набув справжньої вартості – його шліфовано. І так, мабуть, усе.

– Але це, Василю, проти вашої теорії природності!

– То вже, прошу, інша матерія. Ми говорили тоді не про мужиків і інтелігенцію. Ми говорили про жінок… Інтелігентних уже, або таких, що носять капелюшки. Інтелігенція, по-моєму, сама по собі ще складніша, ніж циліндер чи фрак, чи навіть модний капелюшок пані Амалії…

– Василечку! Але я хотіла не про це. Ви зачіпали цікаві питання характеру, культури…

– І це до того стосується. Розуміється. Культура і є все це разом. Плюс своєрідне підсоння людської душі. Душевна насиченість, я б сказав. Величність душі. Вищий, ширший стиль життя. Чому мене приваблює аристократія? Бо там якраз усе те є. Я розумію це слово так, як його промовляю. Большевики, наприклад, розуміють це хіба по-своєму. Вони, либонь, полізли в другу крайність і там шукають істини буття. В пролетаріаті. Це переходове… Але я неофіт. Мені не гріх і помилитися.

– Багато, мабуть, не помилитесь… Але візьмімо другу тему… Ви пишете що-небудь?

– Хіба про це варто говорити?

– Вам треба, Василю, писати. Роман. Мені здається, вам не вірші писати, а прозу.

– Видаюся вам прозаїчним?

– Василю! І що за жарти? Мовчіть! Розумійте, що кажу. У вас така многогранність думок. І слово також ви маєте. Я вже вам казала. Я не казала вам про вірш. Про слово. Ваше слово важке і до вірша воно не пасує. Ех, уявляю собі… Минуть роки. Василь Шеремета під вусом. Виходить у Львові книга: Василь Шеремета. Роман. «Юнацтво» чи щось таке. А чи згадаєте там і мене?

– Напевно.

– О, чудово. Чим я можу це заслужити?

– Прекрасна леді кохає безрукого й безокого джентльмена, щоб звести його на п’єдестал величності. Вона не думає про те, чи згадає її хоч один романіст. Приносить у жертву гарне тіло і краплю по краплі виціджує п’янючу кров своєї душі, щоб створити з неї напій для тих, що дерзають. Ви можете з мене сміятись. Я перед вами, як кажуть китайці, рогожка для ваших ніг. Одначе… Юначе зухвальство, навіть коли й видається смішним чи порожнім, варте пошани. І я також кажу до того самого.

– Це, Василю, прекрасний монолог! Захоплююсь.

– А де є кров душі?

– Не чуєте її запаху?

– Прекрасна леді!

– Джентльмен! – і вона простягнула руку. Але було це досить далеко.

Василь не встав. Джентльмен спасував. Вона відхилилась на постіль. Права рука спустилась і повисла. Тонкі, довгі, білі пальці майже торкались підлоги. Зовсім, як у романі. Тільки його герой сидів непорушно біля столика на стільці і дивився розпачливо на бліду ясність коханої, майже вщерть налиту крикливим поривом краси величної молодості. Боже, Боже! Чи буде він коли переживати більшу, глибшу і мудрішу благодать? Він міг і встати, і підійти, і впасти навколішки, і плазувати чи цілувати, чи навіть перейти у гріх, але йому було тоді вже досить щастя. Він був також налитий вщерть і знав, що тільки встане – переллється через вінця і розіб’є навіки келиха, де зібрано таке величне і п’янюче питво.

– Василечку! Чи ви… хоч трошки кохаєте… мене…

Велика тиша. Мовчать. І тільки тепер зацокав у сусідній кімнатці стінний годинник. Василь, мабуть, навіть не думав. Серед глибокої, напруженої тиші він почав:

Давно люблю тебе без краю… – павза.

Давно, мов ангелу молюсь… – знов павза.

Та розказати про це боюсь!

Ходжу, молюся і зітхаю,

Як в тиху ніч зітхає бір… – довша павза.

Коли ж скажу тобі: ко-хаааю!

Тоді словам моїм… не вір.

Василь вимовив цю молитву і замовк. Вона лежала далі. Як придався йому цей простий віршик, якого одного разу вичитав в Літературно-науковому віснику. Як гарно і просто сказав він все за нього. І вона зрозуміла все. Вона лежала на подушці горілиць; ясний, юний зір спрямувала догори. Слухала кожне слово, не тільки слухом, але й душею. Розуміла, що він не може і навіть не сміє тепер встати зі свого місця; і була йому за це вдячна. Якось по-своєму вдячна, як тільки може бути вдячна юна істота жінки, яка готова на все, але бачить біля ніг своїх заковану в панцир стриманість, що вже переходить межу юначої нерішучості. І в цьому захваті вона відчула, що його слова далеко не порожні звуки кокетливої молодості, а справжні звуглені згустки наболілої пристрасті, вирваної з нетрів первобутності, де ще немає ніяких нечистих, зіпсутих, фальшивих ноток. І від цього вона безмежно, натхненно щаслива.

А надворі тиха, м’яка, темна ніч з простором, заповненим пелюстками яблуневого цвіту, що десь там, у райських висотах за безмежною темнотою, цвітуть, одцвітають і падають до наших ніг.

Пізно, пізно того вечора, коли навіть Євген відірвався від свого преферансу і спав глибоким сном, Василь сидів над своїм щоденником: «Вона мене кохає. Я це вже знаю. Я реву від лютого щастя, мов звірюка. За що стільки зараз?»

Примітки

фізика Кісільова – мабуть, описка автора. Андрій Петрович Кисельов (1852 – 1940) написав багато підручників з матерматики, не з фізики.

Ніколєнька в Толстого – герой трилогії Л. М. Толстого «Детство, Отрочество. Юность» (1852 – 1857).

Давно люблю тебе без краю – ця поезія, як і всі наступні в романі, належить У. Самчуку.

Літературно-науковий вісник (1898 – 1939) – славний український журнал, друкувався переважно у Львові.

Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 27 – 38.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 900

Модифіковано : 6.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.