Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / Юність Василя Шеремети / Весна

Юність Василя Шеремети

Весна

Улас Самчук

У житті Василя Шеремети надходять дуже поважні хвилини. Він пішов додому і пробув там два тижні. Два тижні в природі. Сам з собою. Суворий батько гонив його, як звичайно, по ріллі, але Василь не забував себе. Йшов борозною за плугом і волік за собою тінь свого другого я.

Природа шаліла, мов п’яна розпусниця. Вона мліла в обіймах сонця і обростала квітами, травами, бур’янами. Пила до запою людський піт і шмагала зливними дощами розбиту на кавалки нив поверхню землі. Блискуча сталь леміша різала, мов сало, чорну, мастку м’якість, в яку, мов дроти, впліталось коріння і перлись догори соковиті стебла хвоща, молочаю, дикої ромашки, петрового батога. А зверху, мов прокляті на вічне тріпотіння, кричали сірі, подібні на груду землі, пташини.

До всього прилучились дні повстання з мертвих Христа. Страсті, згадка про Юду, Петрова зрада, муки і биття по ланітах, вінок з терну і краплі крови на мокрому від поту чолі. А потім дзвони перемоги, палаючі воскові свічки святої ночі. Огні, що горять на чорному тлі, мов палаючі головні розкиданої вітром великої пожежі.

Після всього цього повернувся Василь знов чорний. Руки його злиплись мозолями. Привіз із собою безліч великого здоров’я душі і тіла, а також зшиток, по вінця напханий розважанням юного мозку. Ніколи ще його зшиточок у рудій обкладинці не випив стільки чорнила, як власне у ці яскраві тижні одинокості й самоти. Бо Василь вернувся на рідну ниву, але вперше почув, що він вже відлип від тої галузі, до котрої одного разу належав. Бачив і чув, ходив між такими, як сам, казав всілякі слова, але він вже вирваний корінь і посаджений в іншому місці. Бачив усіх своїх. Тих, що бавився з ними в дитинстві. Бачив тих, що вчився від них селянських мудрощів, але ті і ті були вже йому тепер далекі, і він сам був між ними своєрідною самотою.

І це змушувало його писати. Мачати перо, ставити літери, складати слова. Про все він писав, і інколи приходили йому цікаві думки. Писав про заборону всього. І рідного слова, і шкіл, і того, і тамтого. І що було б, казав він, якби не було того легендарного древа пізнання добра і зла, і тих заборон, і того змія, що шепче непокірні слова та вводить і гріх. І рід людський, і вихід за межі раю на ширші простори, де океани, війни і землетруси… Все, що твердо і владно жене наперед життя, все це було б незнане, коли б не було заборон.

І мріяв юний Василь, що прийде багато, багато і буде те, чому приписано бути, чому бути треба.

Приїхав також Євген. Ось вони знов обидва тут. Помешкання вивітрене, оновлене, постелі їхні викинуті, занавіски свіжо випрані і випрасувані, все чисте, блискуче, наповнене пахощами квітів, що великою барвистою купою стоять серед столу в кришталевій вазі.

Весна робила своє діло і досить грунтовно. Перед вікнами майже розпустився бузок. Клени під староством вкрились жовтавими крилатими потворками, що пахнуть соком землі. Сад Гуляницького погустішав і балкони двох великих будинків ледве видніються. Свіжим і радісним криком кожного ранку кричать там птахи. Доріжки посипано жовтим піском, й іноді в широкому соняшному капелюсі біла, мов порцелянова, пройшла по них дама з дрібним рудуватим хлопчиком.

Як багато всього навкруги! Василь не знає, що найперше. Найближче Євген. Захоплений, розчервонілий, захлинаючись власним голосом, він розповідає про Миру. Так. Це вже вирішено. Вона його кохає. Він це знає не від неї, але йому казала Кира. Вони шукали нас часто, і тільки ми були неуважні.

– Як то нас? – перепитує Василь байдуже, бо думки його десь далеко.

– Що, не розумієш? Нас. Тебе й мене… – пояснює Євген, і його обличчя майже пророче, така на ньому мудрість наївності.

– А ти дав їй листа? – питає Василь.

– Певно, що дав… – відповідає Євген.

– Не сказала нічого?

– Ні. Нічого. Тільки страшно залилась червоним. Вогнем горіла. Розумієш? Вона і так червона, а то стала пурпурова. Василю! У неї очі, як агати, – захоплено говорить Євген.

Василь не дуже уявляє барву агатів, але він чув це поетичне порівняння не раз. Євген ще і ще говорить про те саме, але Василь вже його не слухає.

Гарний весняний день, сонце під заходом. В «Тіволі» заграла оркестра. Під вікнами пройшли юрби молоді. Біля колодязя клубами в’ються мошки. В саду Гуляницького воркують голуби. Василь не може більше. Кидає Євгена і йде. Він знає, куди і пощо. Мусить бачити Настю. Виструнчений, свіжо стрижений, з пружними м’язами, без зайвої зимової одежі, він рівно ступає в напрямку до Настиного мешкання. Ні! Не пощастило, її немає вдома. Вона кудись пішла ще зрання і не повернулась. Василь вертається і сам не знає, що після цього. Куди утнути себе, щоб поміститися з усім, що він носить в собі.

Йде до Хмелюка. Тут з вікна ресторану видно всіх, хто проходить Широкою. Звідки узяв, що вона мусить проходити Широкою? Вона не любить конечно Широких вулиць. Вона знана своїми мандрівками по козячих стежках у горах. Він чекає її, погляд його тьмариться від напруження. Усі сіро-сині суконки, всі блакитні капелюшики, всі подібні на неї постаті зривають його, мов електричний струм, і скільки разів за цей час здригнулась ціла його істота. І все даремно. Вона не пройшла. Запитати про неї Хмелюка не повернеться язик. Сонце зайшло, і ясний, мов з матового срібла, серп місяця зупинився над самим шпилем ліцеяльної вежі.

– До побачення.

Йде додому. Хмелюк ще питає, як там те чи те, коли зроблять зустріч весни. Але Василь йде додому. Йде він зовсім поволі, бо має час. Доходить майже до своєї фіртки, і тут наздоганяє його Настя. Вона звідкись йшла. Була засапана і помітно втомлена. Василь, як завжди, почервонів, але сутінок поміг йому втримати рівновагу. Обоє радіють і засипають одне одного питаннями. Чи тужив він за нею? Чи тужив? Як на таке відповідати? Вказала на молоденький місяць і сказала, що треба в такому разі цілуватися. Це принесе подарунок. Василь зазначає, що йому немає з ким цілуватися.

– А я? Хіба я не жінка?

Як це було сказано! Василь здригнувся, бо щось йому видалося фальшивим. Сам не розумію що, але щось тут є. Він мовчить. Не має слів, щоб щось відповісти.

Прийшли до її будинку і зупинились на ганку. В «Тіволі» навпроти грає музика. Вечір все більше і більше впливає.

– Не підемо до хати… Посидьмо тут, – сказала вона. І справді зараз вийшла. – Василю, дайте мені вашу ліву руку. Він простягнув їй руку, вона взяла її, піднесла спочатку до боку. – Чуєте? – питала вона.

Він кивнув притакливо. Справді чув, як билося її серце. Але, крім того, за тонкою блузкою чув тепло її юного, ніжного тіла. Від цього йому туманиться зір, і він злегка намагається визволити руку. Але вона міцно тримає її. По хвилі він відчув, що вона щось робить. Поглянув і побачив у півтьмі, що вона чіпляє на його руку годинничка.

– Чому? – вирвалось у нього.

– Так буде краще, – сказала вона. – Повірте мені… Так буде краще. Я не носила його. Він лежав у мене в столі, але кожного дня по кілька разів я слухала його цокання. Носіть його, Василю. Він освячений моїм духом.

Але що йому ті слова! Чому повернула вона годинника?

– А тепер ходім… Пройдімось.

І вони пішли. Проходили попід огорожу «Тіволі». Йшли парами молоді люди. У повітрі – прозора свіжість. На горах лежить темрява і манить до себе. Десь там співають «Реве та стогне Дніпр широкий», і Василеві здається, що він чує знайомі голоси Гриба і Біленка. Звуки пісні такі м’які і разом з тим виразні; здається, летять не сюди, а туди, у височінь; їх слухає щербатий місяць і яскраві краплини зірок.

– Знаєте, Василю. Я хотіла б з вами про дещо поговорити… – сказала Настя. В її голосі знов щось є, щось нове. Василь не може його виразно окреслити.

– То прошу, – покірно говорить він.

– Тільки не зараз. Іншим разом, Василю. Я страшно, страшно думала про вас, – сказала вона знов по короткій перерві.

– Ви говорите це таким тоном, – відповів їй Василь.

– Бо так, Василю, було. Я навіть не повинна стільки про вас думати.

– Певно, – сказав він. – Вам треба думати про Овідія, про зруйнування Трої, – вирвалось чомусь у нього, і це звучало, мов іронія. «До долу верби гне високі», – виводив Грибів тенор. Настя хвилинку послухала і казала далі:

– Я написала один вірш. Хочете прочитаю?

– Прошу! Це буде саме під настрій, – сказав він тим самим покірним тоном.

– Ви всі, що чуєте, що бачите мене, – почала вона своїм приємним, протяжним голосом. –

Проходите повз мене легковажно,

Поваження! – Дав руку… І нема…

Без погляду, без потиску, поблажно.

А тут, в очах моїх, жагуча гама прагнень.

Натхненним поглядом я ловлю кожну мить!

Здавалося б, що мертвий, сірий камінь

Повинен погляди мої вловить.

Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:

Не видержать мені. Я хистка. Я сама

Життьове море буйне і жорстоке,

Мов тріску, кидає воно мого човна

У ті місця, де чорно і глибоко…

Де вир його бездонний і зрадливий,

Де камінь гострий буряно завис,

Де крик сирен віщує смерть і зриви

І цілить в серце, мов отруйний спис.

Й не видержать мені… Я хистка і сама…

І кожну ніч, аж поки сонце встане,

Свій повний келих чорного вина,

Я п’ю одна поблідлими устами.

Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: «Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз… у раз… скрипів!». Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У «Тіволі» голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.

– Що це таке? – сказала Настя. – Це щось безперечно з Шопена. Тільки не знаю що. Ви не знаєте, Василю?

Василь також не знав. Він мовчить. Всі струни його душі напружені. Він хоче говорити.

– Ви не смієте так думати! – твердо і зненацька проговорив він.

– Як? – запитала вона. – Василю, як?

– А так. Чорно… хіба ви не чуєте? Навкруги буяє життя! – Його голос аж скрегоче. Такий він терпкий і кострубатий. – Я, Настусю, цього не розумію. І не хочу розуміти… Що значить? Коли будемо так дивитись всі… Що тоді вийде? Це, я вам скажу… Це розніженість. Це… стара школа… Розумієте? Вам треба на село або ще краще: вам треба міцно, міцно відчути пазурі життя. Можливо, я кажу трохи патетично, але це, Насте, так. Вірте мені… – і він, задихаючись, замовк. Але зараз таки казав далі: – Але що це з вами сталось? Раніше того не було… Ба ні, було. Трохи було. Вже в тому вірші, що ви мені колись дали, щось відчувалося. Але ви тоді казали: «Моїм мріям легесенькі крильця дай, щоб здолали піднятись вони у світ безкінечний, в надзоряний край і принесли чарівнії сни»… Я сам був тоді м’який, але все-таки ті ваші «легесенькі крильця» і «чарівнії сни» мене вражали недобре. А це вже зовсім ні до чого. Смерть… зриви… отруйний спис… чорне вино… поблідлі уста… Ні, Настусю. Скиньте ваші серпанки. На вас ніхто не дивиться поблажливо. Я тут міг би щось сказати, але не кажу нічого і дозволю собі заховати мовчанку далі. Що ви тепер читаєте? Прошу вас! Читайте Лондона…

Але він не докінчив своєї промови. Він говорив і дивився перед себе. Вона йшла побіч. Було темно. Але, дійшовши до «Лондона», він почув якісь дивні звуки. Поглянув і крізь темноту помітив, що вона тримає біля очей хусточку. Глибоке і поривне хлипання виривалось з її грудей. Він зупинився.

– Настусю! – викрикнув він. Хотів обняти її, але не насмілився. Подумав, що вона ще не дала йому на це права. Зміркував також, що вона подумає, ніби він використав її слабість. А до всього того його стримує те саме почуття, якого має заповно, яке в’яже його по руках і ногах. – Настусю! Що з вами? Ну що з вами? – Його голос звучав розпачливо, як голос тяжкого змагуна, що тримає в руці крихку річ; вона йому вилітає, а він боїться, що, стиснувши, розчавить.

– Ходім назад, – сказала вона крізь плач. – Я зараз не можу нічого сказати…

Він не був настирливий. Вона не може сказати, але що то є?

– Я не маю сили… Я вам скажу… але іншим разом. Відведіть мене додому. Дайте мені вашу руку.

Він подав їй руку і відчув її потиск. Цілу дорогу назад йшли мовчки. Дійшли до фіртки.

– Далі піду сама. Гадаю, що сестра вдома. До побачення, Васильку… Не гнівайтесь… Зайдіть до мене цими днями…

Але найближчими днями він не зайшов. Вони зустрілись випадково на вулиці Словацького. Перед тим всі дні і всі ночі Василь не міг відігнати настирливої думки, що, власне, з нею. Чому повернула вона годинника, чому взагалі його не носила, чому плакала. Міркував і думав. Євген тягнув його вечорами «мріяти», Хмелюк домагався зробити зустріч весни, у школі збільшений натиск на скріплення дисципліни. Гнатюк почав докучати якимось настирливими намірами, які він привіз із собою з Радивилова. Шпачук домагався ще раз скликати членів гуртка «Юнацтво» і хотів, щоб там конечно були Прихода та Шеремета. Все це тиснулось докупи, мов якийсь натовп перед потягом, що відходить.

Був кінець травня. Погода після довгих дощів вирівнялась. Дерева, ніби в паніці, що спізняться кудись, поспішно розвиваються. Вечори з кожним днем розгораються чорним полум’ям, а до того прийшов місяць з усіма своїми принадами.

А Василь Шеремета ходить, обнятий демоном незрозуміння… Він саме здійнявся, розпростав крила, щоб з запеклою жагою кинутись у найкрутіший вир життя. Він його не боїться і не вклякає перед ним, як це робить Мединська зо своїми чорними думками. Він хоче брати життя оберемками, він хоче дихати повними грудьми, а тут ось такі перешкоди. І від кого? Його богині, його життьової пружини, його всього. Він тільки чекав того менту, коли прийде оця запекла весна, коли все розгорнеться і коли можна буде йому, огорнутому диким поривом, шубовсьнути в розбушовану стихію.

І ось зустрів її на Словацького вулиці. Кудись поспішала. Була елегантно, легко, по-весняному одягнена в сірий костюм зі свіжою, білою блузочкою. Була засапана і розчервоніла.

– Проведіть мене трошки.

Не розпочинав якоїсь розмови, бо ж вона сказала, що це має бути «трішечки». А чому трішечки? Куди вона так спішить? Чому така елегантна?

– Хочете чути, як б’ється моє серце? – проговорила вона знов. – Прикладіть сюди руку…

Він не хотів знати, як воно б’ється, бо не розумів, чого воно б’ється. Але вона взяла його руку і притулила до грудей. Відчував, ніби його попечено. Гарячий, хвилюючий струм пробіг всіма його членами. М’язи ослабли, нерви тремтіли, мов по них хто вдарив. Але не сказав нічого. Дійшли до великої діри в ліцеяльному мурі і тут зупинились.

– Я йду отуди, – вказала вона головою на діру.

Василь здивувався, але не запитав нічого. Тільки на його обличчі відбився страшний, повний глибокого незрозуміння вираз. Глянув на неї допитливим зором, їх очі на хвилинку зустрілися, і Василь прочитав у них: «Що ж? Я інакше не можу».

– Хочу з вами поговорити, Василю, – знов сказала вона. – Коли вас можна бачити? Ах, Василю! Не дивіться на мене так!

Не відповів, тільки сказав:

– Я, панно Настусю, до вашого розпорядження завжди і скрізь. До побачення!

Одвернувся і спочатку швидко пішов догори. Але потім його кроки все уповільнювалися. Чув, що ступні мов наливаються оловом і тяжчають, ніби у водолаза, якого мають спускати під воду. Невже ця весна має втікти від нього? Ця сила, ця звучність?.. Це все сподіване?..

А ноги все важчають, і руки важчають, і в усьому відчувається відпруження. Куди це він, властиво, йде? Ага. На Хрестову. Там на нього чекають товариші. Якісь знов сходини. Просили прийти. Будуть всі. Шпачук і Прихода також. Це ще раз сходиться «Юнацтво» в повному складі таким, як було досі. Будуть дуже поважно говорити. Розвинуть дискусію. Чи Василь має також йти туди?

Чи не краще піти отак в гори, десь там лягти горілиць і дивитись у небо. Думати про все. Про Настю. Вона ось виразно тікає від нього своїм фізичним єством, і він не може наздогнати її своїми олов’яними ногами. Йому ще залишається інша Настя… Настя – мрія. Настя – ідея. Настя – слава. Настя, що візьме його за руку і поведе світами, і покаже йому безліч, і дасть багато зрозуміти, вложить в його юначу душу щось, чого він ще не мав, збагатить його крутим, болючим досвідом, опече його вії вогнем, яким був опечений Данте після повернення з пекельних мандрів.

Василь все-таки пішов на Хрестову. Це прекрасна гора. На її шпилі кам’яний нагробник і дерев’яний хрест. Внизу амфітеатром місто. На схід під підошвою розляглося зелене кладовище. На північ – сад «Тіволі». На захід – краєвид ліцеяльного парку, самого ліцею, праворуч Миколаївський собор, а далі краєвиди, червоні стріхи будинків. Бона з руїнами замку, а над всім цим страшне буяння весни. Василь тільки один раз переживає таку весну. Можуть бути інші весни, інші роки, можливо, кращі і буйніші, але одна з них мусить бути винятково великою. Вона мусить глибоко ввійти в нутро людини, лишити там не затертий слід, навіки вирізьбити там своє ім’я.

Василеві здається, що це гора Фавор. Дивиться, як горить на всіх шпилях сонце, як вирізняються камені, як стоїть раменатий хрест, і видається йому, що він у святих місцях, де ходять не люди, а апостоли, де родяться пророцтва, де починається нова віра.

Хлопці всі тут. Розсілися, розляглися на зеленій травиці. Щось розповідають. Василя привітали вигуками. На всіх помітне вдоволення, а одночасно наївна повага. Ось вони, мовляв… Дивіться, які ми! Від нас залежить все. Хочете, щоб далі оберталася земля? Вона буде обертатися, але як ми цього захочемо. Хочете, щоб на землі була нарешті правда? Вона буде, тільки послухайте нас. Хочете знати, де є справжня мудрість? Вона є – прислухайтесь тільки до наших слів. Відкрийте ваші вуха і ваші очі. Дивіться і бачте!

– Ще тільки Гнатюка бракує, – сказав котрийсь. – а може починали б без нього?

– Ще почекаємо… Грибе! Затягни-но нам щось…

Гриб затягає: «Ой, наїїїхали вози…» – Йому підхоплюють: «Гей, з України… розпустили круторогі по долині…»

От що їм, тим юнакам, треба! Пісні! Ось вони вже всі, мов один інструмент. Вони звучать таким акордом, що ніяк не хочеться вірити, що це ось Шпачук, а це Шеремета, а той далі – Стасюк. Що кожний з них має щось своє. Ні! Зараз вони – одна, неподільна, гарна і барвиста душа. Вони співають про своїх предків. Слова малюють і вози, і круторогих, і вусачів. Все це таке велике, монументальне, вирізьблене з бронзи, граніту, вмуроване в пісню і вложене в уста оцих молодих людей.

«Солове-е-е-йко кричи-и-и-и-ть, репету-у-у-є», – гримить Біленків бас. Грибів тенор підхоплює:

Гей, репе-е-е-ту-у-у-є…

та ніхто його співу вже не чує!..

Хай собі репетує, той нічний репетуй. Натомлені люди міцно сплять, і тільки вартові ходять взад і вперед біля табору. А над усім пливе місяць, розіпнулось широке, рідне небо, жиготять великі, ясні зорі.

Проспівали одну, другу і третю пісню, але Гнатюка все нема. Розпочали без нього. Говорив Козенко, говорив Москалюк. Говорили всі, кому тільки хотілося. Всі дуже поважні. Це мудреці, це найвищий ареопаг. Потім прийшов Гнатюк і теж промовляв. Після всього виступив Шпачук…

Мовчав тільки Шеремета. Дивився перед себе і мовчав. Здається, він навіть не слухав, про що там говорять. Коли десь під горою з’явилась у вечірньому присмерку Гнатюкова постать, він не зводив з неї очей, а коли той прийшов, Василеві видалося, що він дуже червоний, хоча вже сутеніло і виразно не можна було бачити його обличчя.

Але сьогодні не було таких змагань, як попередніх разів. Здавалося, ті люди вже до чогось дійшли і не потребують сваритися. Але гурток «Юнацтво» з цього дня перестав існувати. Його тут поховано. Це вже не юнаки, це щось інше. Вони вже поділені на два табори. Вони ще говорять між собою, але єдності вже немає. Ще поки співали, здавалося, що це єдність, але тільки замовкла пісня і тільки зазвучали перші слова Козенка, як все розвіялось і всі присутні стали кожний на своє місце. Це ти, а це я. Твоє місце там, моє тут. І виразно бачать усі Шпачука з одного боку і Гнатюка з другого. За Шпачуком більшість. А деякі ще вагаються і не можуть вирішити, де їм стати.

Василь свідомо стримався. Він розумів, що може сказати таке, що не буде пасувати до цього концерту. Його думки йшли в іншій площині… У відмінній від усіх. Вони не могли б його зрозуміти, а бути такими, як вони всі, він не має сили. Йому здається, що всі вони – і ті, і тамті – не знають, куди йдуть. Щось треба цим молодим людям робити. І він хотів би сказати, та не має відваги, бо він ще сам, зовсім, зовсім сам, а до всього того його гнітить думка, що він загнався, що, мабуть, за скоро почав рости, забагато про себе подумав. Тому його відкидають, не приймають, упосліджують…

Хоч це було не так. Його ніхто не відкидає. Його мовчанка ще більше інтригувала його товаришів. Вони це зрозуміли по-своєму. Він, мовляв, ними гордує. За розумний став. Козенко дивився майже виключно в бік Василя. Шпачук, коли говорив, то не до всіх, а до нього. Він навіть намагався повернутися і інший бік… Гнатюк, нарешті, коли вже все сказав, глянув на Василя поглядом: «Чому, мовляв, до дідька, ти не заговориш»…

Отаке було. Василь нічого тут не лукавить. Просто він боїться сказати те, що хотів би… Він ще не виріс, щоб сказати нові слова, а старих не хоче казати…

Верталися гуртками – хто куди. Біленко, Гриб та молодий Гнатюк подалися на Туніки. Там десь, у тому зеленому морі живуть їхні феї – Варвара, Надя і Настя-молодша. Для них ще не скінчився день… Навпаки. Він щойно починається. Вони ще довго сидітимуть у садку під кущами ще нерозквітлого безу і виспівуватимуть свої пісні. Це та молодь, що більше співає, ніж говорить, що не морочить собі голови зайвими питаннями. Надя піде з Валентином на прохідку, вони дійдуть до кінця саду, де густі кущі, тут обіймуться, зіллються в поцілунку. У них це все якось просто, без зайвих викрутасів. Це не Василь і це не Настя, це не Євген та Мирочка. Так само й Гриб. Він сяде біля гладкої Варвари, правою рукою підгорне її під себе, і так вони можуть сидіти побіч, ніби зрослі, ніби зачаровані, цілими годинами, і одночасно співати і мати вигляд, ніби вони зовсім далеко одне від одного…

Цікаво, що наприкінці зборів до Василя підійшов Стасюк. Василь ніколи не мав з ним ніяких розмов, а тут зненацька Стасюк заговорив, що він хотів би з Василем дещо перебалакати.

– Добре, – сказав байдуже Василь. – Ми з тобою зустрінемось… Десь цими днями.

Василь сходить з гори в товаристві Гнатюка і Приходи.

– Ти щось маєш сьогодні вигляд печериці, – сказав Гнатюк. – Що, ти не міг щось сказати? А Прихода також, як намальований святий. Бачу, що семінарія на тебе впливає…

– Не семінарія, а інші речі, – сказав Прихода. – Ти думаєш, приємно бути на чиємусь похороні…

– На похороні твоєї невинності, – засміявся Гнатюк. – Ну, коли ти конечно хочеш не постарітися, то законсервуйся…

– Що будемо говорити… Ти цього не зрозумієш, – невдоволено пробурмотів Прихода.

– Ні. Не зрозумію. За чим ти зітхаєш? За гуртком… З ним скінчено. Кінець. Виросли отак, як виростають зо старих штанів. Люди йдуть далі… Вправо, вліво – кому куди…

– Тільки не просто, – нарешті промовив Шеремета.

– «Отверзи уста своя і наполнися духом», – зіронізував Гнатюк. – Я тобі, Василю, скажу… Ти… – тут він вжив непристойне слово. Василь образився.

– Прошу тебе не лаятись…

– Не лаюся. Тільки вам, що живете в рукавичках, треба дещо давати по двадцять п’ять… Така курація помогла б…

Василь майже вибухає:

– Ти спочатку зрозумій речі, а тоді вже роби висновки. Не тямишся на справах, то й мовчи…

– Ти тямишся! – з серцем відповів Гнатюк…

– Не тямлюся, а тому й мовчу.

– Якого ти чорта дмешся? Скажи мені нарешті! – сердиться також Гнатюк. Василь замовкає. Що буде йому казати? Те, що хотів би – язик не повернеться. Але по часі він знов бурмотить: – Подумаєш!.. Дві людини говорять і жодного слова про те, що треба…

– А що ж, по-твоєму, треба? Ти не мовчи. Висипайся з тим. Повчи нас…

– Що вас учити… Ви самі вже все знаєте… Партії будуєте… Соціалізм… Конкуруєте з Леніним… Що мені з вами рівнятись… До всіх чортів!.. Хіба в нас немає більше клопоту, як «клясова свідомість»? Ні. Я тебе питаю! Клясова свідомість! Крякають і крякають. Двадцять п’ять років про те саме… А де наша власна свідомість? Людська? Які там до халєри буржуї! Нам не буржуї роблять кривду! З тими дано собі раду! Нам… Е! Що там! Кому це зараз потрібно?..

Василь замовкає. Всі також мовчать. Гнатюк закурює. Василь чує знайомий запах тютюну. Він зовсім замовкає. Затискає зуби, щоб не пропустити крізь них слово. У «Тіволі» грає музика. Доходять униз, і Василь прощається. Якась напруженість. Всі не знають, що, власне, казати. Потиснули один одному руки і розійшлися.

Василь іде й думає: «Про всі ті постанови там на горі ніхто не сміє знати. Жодний учитель, жодний батько, жодна мати – жодна навіть добра, старша людина. Бо всі вони старші люди – і батьки, і учителі, а в тому їх хиба. Вони можуть попсути всі ці справи, бо ж ми молоді і зелені. Вони відразу зашикають нас, закидають вказівками, засиплять страхами, бо ж ми молоді… І це вже наша хиба. І вони, і ми – це хиба».

Біля фіртки Василь натрапляє на Євгена. Він тримає за руку полохливу Маню. Вона шарпається і пищить:

– Женю! Женько! Сумашедший! Що ви робите?

Побіч стоїть Волобуєва. Вона намагається допомогти своїй приятельці. Вона незграбно шарпає Євгена за рукав і також пищить:

– Маню! Дряпай його! Дряпай! – Вона починає Євгена щипати, але то мало йому дошкуляє. Побачивши Василя, він кричить:

– Василю! Поможи. Бери одну! Оцю от! – і штовхає ногою Волобуєву. – Ні, ні! Не пущу! – задоволено запевняє він Маню. яка пручається зо всіх сил. Василя вона ще більше соромиться, ніж Євгена, і тепер навіть боїться пищати. – Мамо! – викрикує вона нарешті. Це впливає. Євген швидко пускає її руку, оглядається, але ніякої мами не видно. А Маня тим часом зникла за фірткою разом з Волобуєвою. Чути тільки їхній вдоволений сміх.

– Ну, я вас однаково ще впіймаю! – хвалиться Євген. – Знаєш? Я торкнувся її грудей. Знаєш що? Ми колись затягнемо їх до себе. Ото намнемо! Аби та баба-яга кудись пішла.

– Хлопці, хлопці! Вечеряти! – чують вони зненацька голос тієї самої баби-яги. Євген прискає в кулак. А що, як вона чула! Ні. Все, здається, гаразд. Вона трохи глухувата.

– Недавно йшла Настя, – заявляє Євген, коли вже вони сиділи біля столу. Василь мовчить. Він не має бажання сьогодні говорити. Зате має бажання Євген. Його уява працює. Він недавно читав «Декамерона» і все ще під його враженням.

– Як ти думаєш? – питає Євген. – Чи Маня вже знає мужчину?

– Напевно, ні, – буркає Василь.

– А до неї ходить Чорна. Ти ж чув про неї?

– Це до Олі, – каже Василь.

– До Олі. А Маня також там. Я сьогодні підслухав їхню розмову. Я був у Митьки. За стіною були дівчата. Митька кудись вийшов, а я залишився. Вони думали, що ми вийшли обидва… І от Чорна почала. Я крізь двері прекрасно чув. Говорили про хлопців. Реготалися. Я, каже Чорна, йому очі видряпала. Він мене хотів покласти… І щось хотіла ще сказати, але не була певна, чи їх ніхто не слухає. Відчинила двері…

Василь підняв на нього очі.

– Отже, ти спік рака! – вже веселіше проговорив він.

– Так, – признався Євген. – Уяви моє становище. А чорна й приваблива! Я дивлюся на неї, печу рака, а вона: сматрі, как у нього глазьонкі іграють!

– Ха-ха-ха! – засміявся Василь. Але саме в той момент крізь відчинене вікно він чує: Васи-и-и-лю!

Він весь здригнувся. Це Настин голос. Він одразу споважнів, встав і підійшов до вікна. – Я зараз! – швидко проговорив він і без шапки вийшов. Євген навздогін післав йому поцілунок.

Примітки

Бона з руїнами замку – італійська принцеса Бона Сфорца, дружина польського короля Сигізмунда 1-го, в 1536 – 1556 рр. володіла Кременцем і значно укріпила . Тому замкову гору в кременці звуть горою Бони.

Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 81 – 94.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 767

Модифіковано : 2.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.