Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / Юність Василя Шеремети / Освідчення Насті

Юність Василя Шеремети

Освідчення Насті

Улас Самчук

Василь не вийшов, а вибіг. Зовсім не думав про те, що треба заховати поважність. Настя чекала на нього в темноті, і з усього видно, що вона схвильована.

– Ви можете трохи побути зо мною? – спитала вона відразу. – Ви мені вибачте… Я чула ваш сміх… Ви, мабуть, були в товаристві. Пройдемось так трохи…

Василь подумав: «Для чого цей докір? Хіба вона не розуміє?» Але не сказав нічого. Він ще не забув, що недавно проводив її до тієї діри в ліцеяльному мурі. Чого вона від нього хоче? Але тут на хіднику взагалі не можна говорити. Треба кудись набік. Обоє почувають, що треба буде говорити. Пішли швидко на доріжку, що веде до глибокого яру, звідки беруть пісок. Іншої дороги, де б не було непотрібних свідків, нема. Ніч. Небо всіяне зорями. Серп місяця висить над ліцеяльною вежею. Сіра, нерівна, хвиляста дорога в’ється між зарвами піску, кущами плазувати рослин та випнутими наперед велетенськими глибами вапняку.

– Я вас мусіла покликати, – проговорила Настя. Голос її помітно тремтів. Василь не знав рішуче, що сказати. Йому хочеться обуритись, але він не має сили. Йому знов хочеться благати її, але знов-таки не може. Мовчить. Ступає нерівно по нерівній дорозі, дивиться вниз, нічого не бачить, бо темно, але коли б і не було темно, то думки його скупчені в ньому самому. Він весь оповитий хмарою, туманом, непрозорим газом, що запаморочує думку.

– Ви – мій єдиний справжній друг, – сказала знов вона. – З вами мені легко і безпечно. А я така слаба… Василю, Василю! Допоможіть мені.

Це було сказано справді розпачливо. Він підняв голову. Очі його вперлися в темноту. Уста міцно затиснуті.

– Я вас не зовсім розумію, – промовив він нарешті. – Ви мені нічого не сказали. Ви тільки робите натяки. Ви мені читали вірша… Оце й усе. Потім я бачу вас там, то знов там… Ваше поводження для мене загадкове. Чим я можу вам помогти?

І тоді вона почала говорити. Голос її часто зривався. Вона все сказала. Вона опинилась поміж двох огнів. Вона любить його, Василя, але одночасно живе з іншим. Це її мучить, бо Василь для неї справді все. Він того не може розуміти, але це так. Він дає їй зміст, він наповнює її бажанням жити і то життям великого лету.

Але вона дуже, дуже нещасна. Вона ось кінчає школу. Сестра не може далі утримувати її. Її вітчим відмовився допомагати їй ще з осени, тому вона й мусіла перебратися до сестри. Сестра служить у старостві. Вона дістає мізерну платню, якої ледве вистачає для неї самої. А до того там довідались, що Настя ходить до української школи, і сестрі вчинили авантюру. Їй загрозили – або, або… Або Настя перейде до польської школи, або сестру звільнять з посади. Василь може собі уявити, що значить для сестри та посада. Для неї це все.

Сестра не розуміє і не може розуміти Настиних сентиментів. Вона хоче, щоб Настя перейшла до ліцею. Там може дістати стипендію. Там йдуть нормально лекції. Скінчивши ліцей – одразу посада. А що дасть Насті українська школа? Куди вона з неї вдасться… Особливо, як полька, як дівчина, як людина, несамостійна матеріяльно? Так розважає сестра і по-своєму вона має рацію. До неї ходить отой, якого Василь одного разу зимою застав. Це якийсь з Познаньщини, заїлий шовініст. Як він почув, що Настя говорить по-українськи, його мало не «трафив шляк». Того самого дня вчинив сестрі авантюру і перестав до них заходити.

– І що ж далі? – питає Настя. – Сестра тепер майже не говорить до мене. Вона приходить і не дивиться у мій бік, а я ж від неї цілком залежу. Коли вона відмовить мені мешкання, я завтра опинюся на вулиці. А мені ж потрібний спокій. Мені треба вчитись. Я так все запустила. А скінчити я цього року мушу. А тут новий клопіт. Я заручена… Можливо, знаєте з ким. З Миколою… Ми з ним вирішили одружитися. Ми вирішили, як тільки скінчимо школу – одружимось і поїдемо на студії до Чехії. Так ми вирішили. Василю! Не подумайте, що одруження для мене така принадна справа. Ні. Не те. Я не маю іншого виходу. Бо що, справді, я буду робити, як скінчу? Мене ж нікуди не приймуть на посаду. Українці не мають, а поляки не захочуть. Одруження – єдиний вихід. Але останніми часами Микола якийсь дивний. Він починає мене цуратися. Він тепер не може зо мною бачитися в мене, і ми тиняємось, мов приблуди по чужих садках. Це не гарно. Його це не вдовольняє. До того ж він має багато інших справ. Він почав говорити, що тепер не до одруження. Найперше мусимо вибороти право на одруження. Я його розумію. Він має рацію. Але жити також треба. Ні? Жити треба…

Вона на хвилечку замовкла, набираючи сили.

– А до всього ще й ви, Василю… Це вже щось… Я розумію… Щось, можливо, з люксусу, забаганки… Але повірте мені, Василю… Я почуваю, що втрачаю вас. Розумію… Дуже добре розумію. Так не може бути… Ви ж усе бачите. Не можу перед вами таїтися… І не потребую таїтися. Я бачила ваш погляд сьогодні перед кількома годинами. Але що я можу зробити? Скажіть мені, порадьте мені!.. Василечку! Я вас дуже, дуже люблю!.. Я вас таки кохаю – великим, справжнім коханням. Не розумію, як це сталося. Отак просто… Отоді… Коли ви зайшли з Лискевичем… Ви пам’ятаєте… І тоді вже ви… Ви не дивуйтесь, що я отак признаюся… Кажу вже все, бо довго, довго не могла отак говорити. Ви тоді запалили мене, і я написала вірші. Ви їх пам’ятаєте? Напевно. Недавно ви їх мені цитували… Я вас покохала, як нікого іншого і не думайте, що це щось легковажне, переходове, між іншим… Що це – химера молодої, розпещеної дівчини… Бачите самі, яка я розпещена, як бавить мене життя. Я вас покохала, бо ви найкраще мене розумієте. Кожна моя думка вам близька. А вас я також розумію. Почуваю у вас щось, до чого сама прагну… Микола мені не так підходить. Його інтереси далекі від моїх. Він зовсім інша людина. Не можу сказати, що він мені неподобається. Ні. Але я… До нього не так прив’язана, як до вас.

Знов перерва і знов мовчанка. А по хвильці вона сказала:

– Ну от, Василю!.. Сказала вам все. Більше не маю нічого захованого перед вами…

Настала мовчанка. З «Тіволі» чути музику. Вони дійшли до кінця яру. Під ногами м’який, білий пісок. Василь весь час уважно слухав. Сповідь коханої дівчини приносила йому полекшу. Він розумів її клопоти, але з кожним словом з його душі спадав камінь по камені. Увійшла ясність і стала між ними. Але знов: як і чим їй допомогти, порадити? Він ще такий молодий. Він ще ніколи сам не був самостійний. Він знайшов її руку і вперше міцно та щиро її потиснув – її сповідь зблизила їх. Відчув, що це не тільки його кохана, але його сестра, його близька і дорога людина. Повернулись назад і деякий час йшли мовчки. Потім Настя знов заговорила:

– І за що нас так гонять? – Це не було сказано. Це з неї вирвалось. – Люди божевільні! За щось прокляті! Бог!.. Хіба він справді є? Католики… Добрі католики! Храми, фіміями, лоби розбивають перед кожним костельним порогом. Коліна вистоюють… А разом… Їм шкода, коли хтось заговорить мовою матері… Вони язика вирвали б! У душу лізуть! Ніколи, ніколи не буду з ними! З ними!.. Отут! Хай мене крають на кусні!.. На боці гнаних треба стояти! І я буду стояти!..

Василь міцно стиснув їй руку. Настя казала далі:

– Ви пам’ятаєте, Василю, отого добродія, що зо мною танцював на нашій вечірці? Такий високий. Це з суду. Молодий суддя. Поляк. Він був у мене закоханий. Познайомила мене з ним сестра… Але він з тутешніх, тому з ним можна було ще говорити. І я йому також сказала. Все. Все чисто. Він мені говорив щось про західню культуру, що, мовляв, ми несемо католицизм, культуру, цивілізацію. А я йому сказала: коли ваша культура полягає в ненависті до людей – не хочемо її. Ми насамперед люди! Розумієте? Такі, як і ви, як і всі. І ми хочемо жити, бути, бавитись, кохатись, дихати повітрям, грітись на сонці… Так я йому сказала. А він мені: як ви, полька, можете таке казати? – Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я говорю від імени поляків, – сказала я йому. Ті на таке не здібні. Ті, кажу, ще самі не встигли вилізти з бриндзи, ще не відшкрябались з багна, в якому лежали, а вже товчуться по чужих головах. Так я йому сказала. Я суддя, – каже він. – Не смієте мені такого казати. – То, прошу, скажіть, що це неправда. Він був елегантний, мав посаду. Залицявся до мене. Сестра була певна, що він зо мною одружиться. Не вийшло. І цього вона також не може мені подарувати.

Василь подумав: «Боже, Боже! Який я був до неї несправедливий! Коли б я міг щось зробити. Вмерти для неї. Допомогти їй. Загладити перед нею свою провину».

– Настусю, – сказав Василь якнайніжніше. – Треба твердості… Більше нічого…

– Це всі кажуть… Твердості… Твердості! Сама знаю, що не м’якості. Не твердості, а ніжності. Любові. Відданості… Щирості… Чому ви думаєте, що сила тільки в твердості? Хто вам це сказав? Я жінка. Я не камінь. То каміння б’ють молотом, твердим. Бо камінь також твердий. Я – м’яка. Я створена не зі сталі, як це люблять патетично говорити. Не переношу шаблонів…

– А все-таки, Настусю, треба тільки твердості. Не кажу вам сталевої чи якоїсь там гранітної. Не про шаблон тут ходить. Як то каже Семен Іванович: з нас той витримає, хто матиме найбільше характеру…

– Ах, характеру, характеру… З нас ніхто не витримає… Хіба ви! Ви, по-мойому, найтвердіший, – сказала вона дуже переконано.

– Звідки? Я маю враження, що я найслабший.

– Це для сліпого ока. Хто бачить глибше… Ні. Ви дуже суцільний. Це сила. Потім… Я знаю. Ви дуже органічний… Вірю, що ви витримаєте. Так. А ті «сильні» заломляться. Чому? Бо вони… Бо вони… Як би вам сказать? Надуті силою. Ні?

– Я не розумію…

– Дуже гарно ви розумієте. Вони не сильні, а… А безсилі проти моди. Стає модно бути сильними. Чому? Бо хтось написав брошуру, і там було так сказано. Але вони не перевірили, чи можуть вони бути сильними. До сили належить ще й розум…

– І душа! – додав Василь.

– Так. І душа… І як ви тоді правильно сказали на ялинці… І культура. Ви маєте культуру… Селянську, але культуру. Ви маєте міцного батька. Той є сильний. Ви не вдаєте, а це важно… Але ви таки сильні. Я це знаю… Я це чую… Та й всі вони, ті сильні, чують. Вони без вас не зроблять і кроку.

– Ну, ну, ну… Прошу не перебільшувати…

– Мені не до того…

– Вірю вам… Але ось ви, Настусю, все-таки не впадіть. Все-таки тримайтеся. Ви так любите «Контра спем сперо». Так любите авторку цього: «»…

– «Буду лить на них сльози гіркі», – підхопила Настя…

– Так. І сльози. Тільки хай вони будуть правдиві сльози. Гіркі… І… взагалі… Я знов лізу в мораль. Не люблю цього… Словом! Настусю!.. – він міцно стиснув їй руку. «».

І справді весна. Навкруги весна. І на небі, і на землі. І в серцях… Скрізь повно весни. Василеві стає легко… Надійшло прояснення. Він ще не посів якогось становища, але він бодай знає, що є. Ця розмова їх ще більше зблизила. Тепер, здається, і він може сказати їй багато такого, чого досі сказати не міг. Між ними впала перша завіса. Вони вже бачать один одного зблизька.

Коли Василь повернувся додому, було вже пізно, але Євген ще не спав. Він зустрів Василя захоплено:

– Васюк! Ти її цілував? Ти її цілував! – Василь поглянув на нього великими очима, хотів обуритись, але в Євгенових очах стільки щирого захоплення, що Василь проговорив: – Цілував!

Надто вже був би Євген розчарований, коли б цього не було.

Ще того самого вечора Василь писав свого щоденника.

«Ми всі, що виросли під звуки великої війни, якісь трагічні, – писав він. – У нас на устах мовчанка, хоча в душах буря. Чуємо навкруги велике «не можна». Ми єдина в світі молодь, що не має права вступу у майбутнє. Ми всі мовчимо. Я мовчу. Всі товариші мовчать. Бачу раз у раз погляди мовчазних юнаків і мені стає моторошно. Здається, що вони носять у собі живу розпуку. Вони стоять перед прірвою, до якої їх женуть… Перед прірвою тупої, жагучої ненависті… Вони вчаться ненавидіти.

Але я все-таки вдоволений. Цієї суперечності не можу пояснити. Мабуть, це тому, що дні мої – весна. І також, мабуть, тому, що в мені виростає пересвідчення конечної потреби переступити всі «не можна». Так чи інакше, Законно чи проти нього. У душі моїй, повірте, купчиться розуміння не законності, а конечності. У мені виростає нова, нелегальна людина»…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Юність Василя Шеремети: роман. – Мюнхен: Прометей, 1947 р., с. 94 – 100.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 655

Модифіковано : 2.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.