Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3

Зинаїда Тулуб

Навколо Лейзера юрбиться купка майстрів, ловить його безладне, але захоплююче оповідання. Одні слухають, як казку про лісовиків та характерників, інші з жадібною цікавістю, бо єврейство, закуте у тісні мури гетто і сповите вимогами талмуду, живе з ними пліч-о-пліч, невідоме і загадково незрозуміле.

І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства і з огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця. І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, – заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, – це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної, гарячої промови.

Лейзер відчував незвичне піднесення. Блищали каламутні очі. І слова самі собою злітали з уст нестримним струмом. Лейзер невиразно відчував, що говорить зайве і що це дуже небезпечно, але спинитися не міг. Завжди принижений і пригнічений – одновірцями за злидні, а християнами і за злидні, і за віру, – він раптом відчув себе людиною, наче невідома сила здерла з його вуст одвічну печать. Хай! Хай хоч один раз за все життя розповість він усе, що накипіло на серці за довгих сімдесят п’ять років! Він повинен, він мусить сказати цю правду, наснажену терпкою гіркістю образ і принижень. І, захлинаючись, намагаючись висловити все одразу, він говорив, розмахував руками і плутався у незвичних словах:

– Ви коли-небудь були у гетто? Ні? Навіть не знавєте, що це? Ну, так я вам поясню. Це тому, що нам не дозволяють жити в місті разом із вами. Нам дають клаптик землі. Живіть! Спочатку, може, воно й не погано було, але кожен єврей має дітей і до кожного переїздять родичі. І тоді на всіх не вистачає місця. О, яка там тіснота!.. Будинок будують біля будинку, щоб не гинув марно палець землі. І все одно землі не вистачає. Тоді починають будувати кам’яниці на три, на чотири поверхи і риють під ними підвали для бідних. З кожної щілини визирає єврей, один на одному сидить, один у одного хліб відбиває. А старости й магістрати дозволяють євреям торгувати тільки один раз на тиждень, у день торгу. Та ще й гуртом, щоб не відбити покупців у християн. Спробуй єврей продати шматок сукна – вмить оштрафують. Продавай цілими поставами. А хіба вистачить у бідного єврея грошей на цілий постав?! Ну й доводиться хитрувати, бо бідна людина теж мусить жити… Кілька чоловік купують постав у складку і продають або шиють одяг на продаж, але тоді ображаються ваші кравці: не смій шити одяг селянського крою. Не смій тримати в себе краму і докладу кравецького або сплачуй подвійний штраф. Ой, та хіба пригадаєш одразу, що нам доводиться терпіти!.. І рибою торгуй тільки двічі на тиждень, і вашого хлопчика не смій узяти в підмайстри. Гине з голоду бідний єврей. Роботи нема, грошей – нема, а платити всім і кожному треба. І тоді потрапляєш до лихваря. А ви знаєте, як підтримує він бідну людину? Як зашморг скараного на горло! Ій-бо! І виссе з нього лихвар все так, що сама суха шкура за лишиться. І тоді бідний єврей іде світ за очі шукати щастя. Все йому здається, що десь в іншому місці буде краще. А на новому місці йому не дозволяють оселитися і женуть його геть, бо і своїм нема чого їсти.

– Ну, це ти вже перебільшуєш, – перебив старого Остап, – бо ж ваші пани за вас завжди заступаються.

Лейзер урвав на півслові і раптом замахав руками, як вітряк.

– Ой пане Остапе, та ви ж нічого не знаєте! Коли гої – це по-нашому християни – образять єврея, тоді наші магнати, як реб Аврум Шмойлович, дійсно, за нас заступаються, бо ж через таких, як він, і нас кожен ненавидить і каже, що євреї з людей шкуру луплять. Ну, відома річ: коли хата горить, тоді люди не сваряться. А коли справу влаштовано, так вони знов починають своє. А у нас навіть є закон, щоб не давати милостині бідній людині. Втім, кожен мусить дати їй підводу, щоб вона виїхала з міста геть. От і мандрує бідна людина, тиняється по світу і ніде не має притулку, бо жоден кагал не прийме її, поки вона не сплатить за в’їзд. Ой, скільки кагали заробляють на цьому!.. А на хазаках!.. Та ви й не знаєте, що це таке хазака?! – урвав він сам себе, помітивши здивований погляд Остапів. – Ось, наприклад, орендує єврей млин або шинок. І наступає час, коли виходить термін оренди. Тоді хазяїн шукає собі нового орендаря. У вас кожен вільно приходить до хазяїна і пропонує свою ціну, і хто дасть більше, тому й припадає оренда, а в євреїв не так. Треба піти до кагалу і добре підмастити кагальників. Тоді такій людині видається хазаку, а це означає, що жодний єврей, крім нього, не може взяти посесію. Ну, зрозуміло, шляхта тоді ображається на євреїв, бо коли багато людей бажають взяти оренду, то й ціна на неї швидко росте, а коли всі одразу відступлять, то й ціна падає, і хазяїн може навіть зубожіти на цьому… Ну, але ж хазаку дістає багатий, бо на неї треба гроші. Отже, й виходить, що багатому все дозволено, а бідному, хоч втопитися.

– Та чому ж ви таке терпите?! – щиро обурився Хома. – Ви б краще поскаржилися на ваш кагал.

– А де ви бачили такий суд, щоб він пішов проти кагалу, за бідних? – примружився Лейзер. – Або такого воєводу? Або самого пана круля? Так я вам наперед скажу: скільки не скаржитися – нічого не вийде.

– Та чому ж? Невже ви не пробували? – загули майстри.

Але Лейзер знов замахав руками.

– Ой, що ви, справді! Ви навіть самі не знаєте, що кажете. Та хіба ж можна боротися з кагалом!.. Адже ж пан воєвода не розуміє по-нашому і судить нас не сам, а з нашими засідателями, так званими тувимами. А тувими самі з кагальників, і коли вони скажуть воєводі, що оце біле, то хай воно буде з самого вугілля або з чорного дьогтю, то воно вийде біле, як книш. Їй-бо! Бо пан воєвода не стане собі сушити голови для бідного єврея і сваритися з кагалом і рабинами, які підносять йому такий ласий ралець і на ваші і на наші свята. І якщо він навіть висудив би скривдженому євреєві ту оренду і узяв його під свій захист – не жити тому бідоласі на білому світі. О, ви не знаєте, що це таке кагал! Він може позбавити людину всіх прав, навіть накласти на нього херем, – додав пошепки Лейзер, підводячи один палець, ніби кагал почує його слова і покарає, зітре його на порох за одну згадку про це.

– Чортзна-що! – вилаявся Хома. – Щоб у цілому народі не знайшлося сміливої людини, яка б вивела їх на чисте.

Лейзер здригнувся, блимнув очима і якось зщулився.

– Ой, були!.. Але таке з цього вийшло!.. Краще б на світ не народжуватися тому нещасному.

В очах його блиснули сльози. Тремтячою рукою схопив він чиюсь чарку і припав до неї, силкуючись притамувати ридання.

Майстри здивовано перезирнулися.

– Та ви не приймайте, Лейзере, так до серця, – погладив його руку Остап. – Випийте краще ще чарочку і заїжте. Ось я вам вареників дам. А мо, пирога з капустою?

– Ой, та ви ж не знаєте, чого мені так боляче стадо, – заговорив Лейзер тремтячим голосом. – О, мій Нахмане, дитина моя улюблена!.. З світу тебе зжили, зацькували, загубили з маленькими діточками.

Майстри знов перезирнулися, похитали головами і мовчки засмоктали свої люльки. А Остап налив кухоль пива і дав його Лейзерові.

– Вип’ємо, братику. Біс їм у горло, цим панам та кагальникам.

Лейзер ковтнув пива, і хміль міцніше вдарив йому у голову, а жалість, гостра, наболіла жалість, здіймалася все вище й вище і заливала серце слізьми. Лейзер мовчки поклав голову на край стола, і кістляві плечі його затремтіли.

– Ну, Лейзере!.. Це вже зовсім не той… Що ти, баба чи маленька дитина? – з грубуватою ласкою зарокотів йому над вухом Остап. – Заїж краще та розкажи, що сталось з твоїм Нахманом.

Лейзер схлипнув і підвів голову. Очі у нього спалахнули ненавистю. Червоні плями виступили на вилицях.

– І розкажу! Розкажу! – істерично вигукнув він. – Вони наказують мовчати, але ж людина не вівця і не осел, що тільки реве. Я все скажу! І хай вони за це зведуть мене з світу херемом, як звели мого Нахмана! Тільки не кажіть, не смійте казати, що нема в нас сміливих людей!

Він рвонув свій каптан, наче комір душив його, і обернувся до майстрів.

– Ви знаєте, що вони з ним зробили? Ви знаєте? Ще коли була Московська війна, коли пани-козаки були під Смоленськом. Тоді на євреїв наклали податок на війну. Ну, а кагал, як завжди, примушував бідних платити. Пригадуєте, що тоді було? Голод! Чума! Сарана! Шеляга у людей не було. А кагальники приходили і забирали останнє: подушки, перини з-під хворих і вмираючих. Останнє дрантя… Останню козу, що її молоком годували дитину. А мій Нахман був майстер. Змовився він з іншими єврейськими майстрами, і вирішили вони поскаржитися. Списали, хто скільки сплачує і скільки кагал наклав на містечко… І вийшло вп’ятеро проти того, що наказав пан круль. Але знайшлася собака, зрадник. Він думав прислужитися кагалові, щоб дістати корисну хазаку. Пішов і розповів усе рабинові. І кагальники перехопили скаргу. Тоді Нахман не скорився і поїхав до Варшави, до сойму дістався, до панів-сенаторів. І тоді вийшов наказ перевірити всі рахунки і кагальні книжки. І що б ви думали? Не знайшлося жодного шляхтича, який розуміє наше письмо, а наймані драгомани-перекладачі читали в книжках одне, а вголос казали інше. А Нахмана з товаришами заманили до синагоги, ніби щоб виправити несправедливість, і накинулися там на нього і почали його бити. Ой, що вони з ним робили!.. Вони чавили його чобітьми, вони повидирали йому волосся з голови і усю бороду. Вони били його киями, а потім потягли напівмертвого до льоху і посадили на ланцюг, як собаку. А самі захопили цехові документи і обвинуватили Нахмана в крадіжці. В крадіжці!!! Ви розумієте, що це означає, коли чесну людину обвинувачують, як злодія? Я наче збожеволів. Я бігав, благав… Я шукав правосуддя. Я робив все, щоб врятувати свою дитину, але я мав тільки оці старечі руки і тільки сльози моїх очей.

Лейзер підвівся, випростався. Очі у нього палали. Борода і волосся розкуйовдилися, а простерті до неба кістляві руки безпорадно ловили повітря гачкуватими пальцями. Лейзер, жалюгідний і страховидний, грізний і безпомічний у своїй злиденній старезності, громив і викривав кагальників. Майстри стояли мовчки навкруги і дивились на нього, захоплені його трагічно-нужденним екстазом.

– Але бог Авраама, Ісаака і Якова заступився за обмовленого, – продовжував Лейзер. – На суді мій Нахман довів свою чесність. Його виправдали й випустили на волю, а поклепника кинули у в’язницю. І знов кагал викрутився. Ви чуєте, що він зробив? Кагал сплатив за його звільнення п’ять тисяч золотих флоринів і розклав сплату на ту ж бідноту. Тоді вбогі не раділи заступництву мого Нахмана. Вони проклинали його за сміле слово, а він тинявся, як тінь, з вибитим оком і поламаними ребрами. Він кашляв кров’ю і ледве тягав уламки свого скаліченого тіла. І тоді кагал наклав на нього херем. А ви знаєте, що таке херем? Це – сама смерть! Це коли людину позбавляють хліба, вогню і притулку! Нема місця херемному на землі. Він наче прокажений. Ні, гірше, бо прокаженому кидають милостиню. Ніяка жінка не одружиться з херемним. Ніхто не продасть йому ані м’яса, ані хліба, ані жменьки борошна, ані одягу. Дітей його женуть з хедера. Ніхто не може з ним заговорити або наблизитися до нього ближче, як на чотири лікті. І тоді він гине з голоду і тікає світ за очі, як скажений собака. І тоді, – задзвенів голос Лейзера трагічним зойком, – тоді мій Нахман узяв зашморг, пішов і повісився… А я, батько, не міг взяти його сиріт, не міг нагодувати дітей мого сина, бо і на мене наклали б таку ж саму муку… І Нахмана не міг поховати… І лежав він три дні на битому шляху, поки поховали його «ослячим похороном», стягнувши його тіло арканом на смітник… І це зробили люди! Люди!

Лейзер звів до неба руки, стиснув кулаки, потряс ними в повітрі і, як підрубаний сокирою, впав на стіл.

Братчики довго мовчали. Тільки дід Омелько пригорнув Лейзера і гладив його по плечах і спині та тихо посував до нього кухоль пива. Лейзер підвів голову. Зуби його стукали об край кухля, і він не міг вимовити ані слова.

Спливали воскові свічки, догорали до свічників. На столах серед спорожнілого посуду лежали жовті й червоні гарбузи голених голів. Братчики і гості валилися один на одного і зиркали навколо очманілими очима. Хтось заспівував протяглої хрипкої пісні. І крізь тютюновий дим і випари страв світилися вогні пухнатими золотими зірками з матової сухозлотиці. Безглузді вигуки, хропіння й мимрення зливалися з брязкотом посуду і тихими розмовами тверезих. І майстри, ніби прокинувшись від важкого сну, зненацька зрозуміли, що вже пізно, що час додому і що вони самі п’яні від міцного пива і меду, від втоми і довгого сидіння у задушливій залі, повній диму, винних випарів і смороду людського дихання, поту і їжі.

– Підемо, братику, – доторкнувся до Лейзерового плеча дід Омелько. – Царство небесне твому Нахманові. Попили, поїли, час і додому.

Лейзер покірливо підвівся і похитнувся на нетвердих ногах.

– Еге-ге, братику, – всміхнувся Причепа. – Підкосив тебе бісів мед. Зрадлива штука: він завжди у ноги кидаеться. Ну, нічого, зіпрись на мене. Як-небудь доплентаємось.

– Я ненавиджу кагал! Ненавиджу! – мимрив Лейзер. – Але я мовчу. Завжди мовчу, бо я бідний старий єврей. Бо для вас я лише «жид пархатий»… А хіба я винний, що вони випили мою кров, що я обдертий і брудний?! Бідні люди ні в чому не винні. А кагальники беруть маєтки в посесію, і церкви, і млини, і шинки. Вони забили мого Нахмана… О, Нахман!.. Що це була за людина! Така смілива; така чесна і чиста…

– Підемо, дідусю, пізно, – казав дід Омелько, з зусиллям посуваючись до виходу серед перекинутих дзиґликів, ослінчиків і чиїхось ніг, що стирчали з-під столів і лав. – І за сином не сумуй, йому тепер краще… На тому світі, братику, найнещасніша людина знайде спокій. Там, братику, не треба їсти й пити. І хвороб там нема. І лихварів.

– Ой дідусю, вірно, – хитав головою Лейзер. – Тільки чуєте що: мабуть, і того світу нема? Бо невже ж мій Нахман не подав би мені звідти знаку?

Остап вийшов у сіни і розчинив двері на ґанок. Свіжий вітер війнув йому в обличчя, здув волосся з спітнілого чола, обвіяв ароматом осінніх квітів і стиглих яблук. І пішли вони в ніч, повну шелесту вітру і тріпотливого розсипу зір.

Примітки

Талмуд – система середньовічної рабинської науки – етика, теософія, поезія, екзегетика, природознавство, математика та медицина.

Хазак – виключне право на якусь посесію, яке надавали кагали своїм людям за певний хабар.

Херем – прокляття, коли людину позбавляють всіх прав.