2

Зинаїда Тулуб

Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.

Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали «кормленіє» не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.

І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, – пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або «опали». Пригадав Курбського, Глинських. І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем…

«Допоможи нам, боярине, – забринів його щирий голос. – Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська – наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш».

І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.

Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.

І перед тим, як висловити своє прохання – влаштувати його в Литві, на вільних і родючих землях, – вплів у свою грамоту те, від чого здригнулося загартоване в походах козацьке серце.

«…А еще могу обрадовать тебя, Петр Кононович, зело для тебя радостной весточкой:

Летось был я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.

И просил меня оный Корж-козак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых – как тебе ведомо – мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.

И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.

А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Сафар-бакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними – можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке рабыня-красавица, так продают ее через Кайтмазу в гаремы за хорошую цену, и на том Кайтмаза имеет великий барыш».

Ці слова зняли в гетьмановому серці бурю. Згарячу думав він проголосити похід на Каффу, але заперечив Свиридович, військовий осавул, та інші найповажніші старшини, що чекали з Туреччини великі каравани суходолом і кораблі морем. А що можна було вдіяти на Січі, коли старшина не давала згоди? Хоч жменька старшини ніби й танула в морі голоти, але крутила вона нетягами, як хотіла, Повернувшись із походу, нетяги віддавали лев’ячу частку власникам човнів – за човни, за зброю, за військовий припас і всі інші борги. І знов залізали нетяги в борги, голодували, продавали пишні шати, і знову йшли пасти старшинські отари й табуни, шевцювати, робити діжки на рибу, м’яти шкури, косити луки, рибалчити, полювати або працювати на військо…

Скликати раду всупереч волі старшинській і просто розповісти козакам своє лихо – було неможливо. Затюкали б його козаки. А коли б і зважили на його горе, – старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя, і скинули б його, відібрали б владу, яку він так довго й хитро тримає в руках.

І, зціпивши зуби, мовчав Сагайдачний, очікуючи якогось випадку, мало не чуда. І тільки уникав людей, ховав від них своє горе…

– Зажурився наш батько, – говорили проміж себе козаки, хитаючи головами.

– А може, заслаб? – припускав дехто.

– Е, ні, панове. Не така він людина, щоб з хворобою панькатися. Але погано, коли людина мовчить і замислюється: або задумала вона темне діло, або смерть свою чує – ось що!

Примітки

Князь Курбський (бл. 1528 – 1583) – московський боярин, що переїхав з Московщини до Литви в 1564 р., за царювання Івана IV Грозного, який переслідував боярство.

Бояри Глинські теж «від’їхали» від московського царя до Польщі за короля Сигізмунда-Августа. Тут автора все переплутала. Глинські – литовський князівський рід; один з його представників – Михайло Львович (? – 1534) в 1508 році втік з Литви до Москви, тобто в напрямку, протилежному до того, що уявляла собі письменниця.

Влаштувати його в Литві – Сагайдачний мав деякий вплив у коронних землях Речі Посполитої (куди входила більшість українських земель), але не в Литві. І в Короні він нічим утікачу допомогти не міг, бо його самого уряд ледве що терпів (як, зрештою, видно і з самого романа). Цей мотив поведінки московита є історично неможливим і художньо не потрібним.