3

Зинаїда Тулуб

У порту було бучно й безладно. Замість бігати по східцях, зігнувшись під величезними лантухами і скринями, або викочувати на кораблі важкі смолені діжки й барила, вантажники юрбилися на березі, палко й обурено обмірковуючи новини:

– Де це чувано, щоб вантажники лагодили міські мури! Ми не невільники! – вигукнув турок Садик, викочуючи круті яйця очей на засмаглому обличчі кольору свіжого цинамону. – Абдул збожеволів з своїми наказами.

– Підемо до текіє! Чого ж мовчать уста-баші з накипом!

– Правильно! – підхопив Садик, – В нахипа всього досить: і хліба, і бринзи, і конятини, і баранини. Хай він нас нагодує.

– Тиждень тому я міг нагодувати дітей своїм заробітком, а сьогодні вони голодують.

– Хай відчинять комори та розподілять між нами запаси. Ми ж сплачуємо зекят – десятину на бідних. А зараз, коли ми без хліба, ми самі стали бідними.

– Тю, так це тільки про людське око кажуть, що зекят іде на бідних. І не благати нам, панове, треба, а вимагати, – видерся на величезне барило один з колишніх січовиків.

– А коли не дадуть самохіттю – кий їм у горло! Розбити комори та взяти з-під ключа, – підхопив другий. – Бо цех не монастир, а вантажники не монахи.

– І не невільники!

– І не в’язні!

Відчувалося, що ось-ось зірветься буря.

– Геть податок з кораблів! – вилупив Садик білки, розмахуючи жилавими кулаками. – Бо вже три дні, як жодний корабель не кинув якоря на нашому рейді.

– Що нам гинути без роботи!

– І хай Абдул не ховається за Селімову спину! Знаємо й його, хижака. Селімові треба тисячу, а Абдул вимагає п’ять. Акула він ненажерлива.

Але вільновідпущені лукаво перезиралися і насмішкувато смикали вуса.

– Чого ви смієтесь? – обурився Садик. – Що тут смішного?

– Бо ж за вашими законами кара-татари на те й існують, щоб сплачувати податки на поживу службовцям.

– Звідки ти знаєш? – спитав хтось.

– Чув! А потім спитав якось муллу, чи то правда. Побачили б ви, як він збентежився і мало не луснув із злості. А потім сказав, щоб я краще забув про ці речі, бо не годиться чорній кості знати закони.

– Відтяти тобі голову було б ще надійніше, щоб не було чоловікові чим думати, – влучно вкинув хтось.

Вантажник хотів щось додати, але з боку міста залунали постріли, стало чути рев юрби, і захеканий юнай підбіг до вантажників, витираючи скривавлені губи.

– На що ви тут чекаєте? – репетував він. – Ремісники… розбивають комори. а юрба б’є Ісааків палац!

Вантажники щільно оточили юнака, а він кидав уривчасто, захлинаючись від шаленого гону.

– А рекрутів… женуть у неволю… Перському шахові… І дівчат…

– У яку неволю?!

– Та що ти верзеш дурниці!

– Присягаюсь аллахом… Яничари так кажуть… Вони оточили агу. Вимагають грошей… а загрожують розповісти рекрутам правду…

Вантажники витріщили очі.

– Та бре!.. Не може цього бути!..

– Коли вже яничари кажуть, так воно правда, – зауважив колишній січовик.

– Оце дійсно, бо яничар тоді скаже правду, коли самому стане гірко, – підхопила молодь.

Але старі вантажники гримали на них:

– Та цитьте! Розгорлалися, як гуси! Тут щось діяти треба.

– Люди ж гинуть!

– Та не може ж цього бути, – засперечався молодий турок. – Не може бути правовірний невільником.

– Продати його за гроші не можна, але віддати в неволю, як данину, – скільки завгодно, – напутливо виправив старий козак.

– Так підемо їх визволяти!

– Чого там думати!

– Відіб’ємо їх! – загули буйні голови.

– І нахипові накладемо в три вирви!

Постріли, гомін і глухий незрозумілий гуркіт міцнішали. Вантажники на мить замовкли, прислухалися, намагаючись зрозуміти, що діється за похмурими мурами міста.

В цю мить наблизився до вантажників Панас із Горпиною.

Панас сіпнув одного з вантажників-козаків і одвів його на хвилинку.

– Ось, братику, та молодичка, що я казав. Чоловік її весляр на «Могребі». Як там: чи можна зараз із ним побачитися або принаймні поговорити з капуданом?

Козак похитав головою.

– Зараз ніяк не можна… Я недавно там був. Почали їх розковувати, тому що «Могреб» піде до доку. Зачекайте з годину. Ось переведуть на баржу веслярів, тоді й з капуданом поговорите на дозвіллі. Панас розчаровано зітхнув:

– One так заковика!.. Ну, що ж, молодичко, почекаємо. Наші, певно, ще не повернулися.

– Панасе! – гукнули його знайомі вантажники. – Іди послухай, що робиться!

– Зараз, – обізвався Панас. – Так ви, молодичко, посидьте тут у холодочку, а мені до товаришів треба.

Але не встиг він рушити з місця, як на морі знялася несподівана стрілянина.

– Дивись! На галерах стріляють! – несамовито вигукнув Садик.

І всі завмерли, як зачаровані.

Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками, і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів. Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п’ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.

– Панове, – міцно пролунав його голос, – дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре діло.

– Бий сейменів! – гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.

Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.

– Ама-а-ан!!! Ама-а-а-ан!!! – репетували вони.

Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.

– Бий дозорців!

– Алла! Алла!

– Бий!!! – котилося над великими скляними хвилями.

Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.

Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю розпачу, але не благали пощади. І далеко лунало над морем.

– Бий-ий! Би-ий!!!

Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.

Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:

– Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!

Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:

– Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса!

Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий, бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка… А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.

З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.

– Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!

На «Еріклі» відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум’я, сягнув чорний стовп диму – і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.

Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два – і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.

Горпина сиділа ні жива ні мертва.

Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотіла в її грудях.

Данило…

Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам’ятаючи себе, шепотіла:

– Господи… Господи!.. Заступи, спаси!..

І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.

Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур’ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.

Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту – риби, рогож, смолених канатів і моря – домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, цахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.

– Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? – задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.

Горпина здригнулася і підвела голову.

Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.

Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.

– Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало… і впала та щогла Данилові на плечі… Ну, а на каторгах не залишають недужих…

– Кому продано? Де? – як луна, перепитала Горпина.

– Та хто його зна… Мурзакові якомусь у чабани. З того часу ми його вже не бачили. Тільки Лутоха й залишився з вашої сторони, та і він зараз дуба дав… І не шукайте на галерах Данила. Нема його тут.

– Господи!.. Господи!..– безтямно белькотіла Горпина, стискаючи руки на грудях. І раптом перехрестилася широким щасливим хрестом.

– Та не журіться, молодичко: в чабанах значно легше. Відшукаємо його, викупимо. Конче відшукаємо. На цей раз не поталанило, вдруге не схибимо, – говорив Панас, не розуміючи, що з нею.

А Горпина вже підвелася, вже натягала тремтячими руками фередже.

– Почекайте, хвилиночку, молодичко. Хіба ж тепер можна самій?.. Чуєте, що робиться? – збентежено повторював Панас, доганяючи Горпину. – Куди ви так поспішаєте?

– Та додому ж, – сміючись і плачучи, кинула Горпина і помчала до моря, де гойдався забутий човник Нур’ялї.

Примітки

Зекят – податок, визначений ще за часів перших каліфів на користь бідних. Звичайно, бідні нічого не мали від цього податку, бо гроші йшли до державної скарбниці на державні та династичні потреби.

Сеймени – ханські (татарські) стрільці. Ну, сейменів (вояків кримського хана) на турецькому кораблі бути не могло…