2
Зинаїда Тулуб
У Вінниці було шумно і людно. Михайлівські рочки ще не розпочалися, але позивачі з’їжджалися натовпами. Відкрили залізні скрині, де від рочків до рочків переховуються земські книги, і шляхта вписувала до них свої заповіти, вінові записи, угоди, дарчі акти, доручення, позикові листи та скарги, щоб за ними вчинити судові справи.
Зранку біля судової ізби вирувала юрба. Шляхта приїжджала на рочки з свідками, сусідами, приятелями та челяддю з бідних підпанків. У вільний час вони тинялися у суді, на торгу, біля яток та крамниць і накуповували собі і родині зимового одягу, взуття, заморського вина, прянощів, зброї та різних оздоб. А ввечері гриміла музика в воєводиному та у старостиному палацах, лився венгржин і мед із зелених, вкритих цвіллю пляшок, а на картярських столах дзенькало та блищало золото, здобуте потом і м’язами хлопства.
Доліва-Ясенський приїхав до Вінниці напередодні, у присмерках. Він захопив з собою трьох підпанків, ледарів та базікал, і дорогою розповів їм про втечу пані Горленкової, оздобивши своє оповідання різними гострими подробицями
«Цього досить: три довгі язики розпатякають новину по всій Вінниці, і добрі люди дихати не дадуть цьому хамові», думав старий лихвар і з насолодою прислухався, як його супутники розповідали новину зустрічним панкам, поки розпрягали коні.
Розрахунок був вірний. На ранок тільки й мови було, що про втечу пані Горленкової і про її роман з Казіміром Німцевичем.
– Невже це правда, пане? – в’язнули до Доліви шляхтичі.
– Певно, так, – знизував він плечима, але навмисне тримався осторонь.
– Але ж кажуть, ніби остання дитина не від Горленка, а від пана Німцевича, – втрутився новий шляхтич, задоволений з того, що знає зайву подробицю.
– Авжеж. Бо ж хлопчик рудий, як пан Казімір, а в Горленка очі і волосся чорні, як грецька маслина.
А в іншій групі творилася нова легенда:
– Кажуть, ніби Стефан Потоцький закохався в пані Єлю і прийняв Горленка до свого війська, щоб бачитись з нею.
– І порубав його шаблею з ревнощів.
Доліва-Ясенський задоволено посміхався: чутки розплоджувалися і зростали швидше, ніж він гадав. Горленко міг приїздити: грунт був підготовлений.
Спокійно попрямував лихвар до судової ізби, та не встиг вписати до земських книг усіх справ, що доручив йому Потоцький, коли один з його супутників смикнув його за рукав.
– Горленко тут. Ой пане, що там робиться!.. Не встиг він сплигнути з коня, як панство оточило його юрбою, Розпитують, ляскають його по плечах, втішають, сміються, пускають гострі дотепи, а він вирячив очі, як п’яний. Побачив мене – і до мене: «Де пан Доліва?» Він хотів бігти зі мною, та панство знов накинулося на нього, як мухи на мед.
– І що ж він, не хапається за шаблю?
– Та де ж йому! Хоч рана і загоїлася, рукою він не володіє. Кожен це пам’ятає. – ось і радіють з безпечної розваги. Але Горленко так дивиться на панство, що аж мороз дере.
Підпанок не брехав. Горленко ледве стримувався. Очі його палали, як у пропасниці, і коли на порозі судової ізби з’явився пергаментно-жовтий череп з щурячими очима, він радо кинувся назустріч, розштовхуючи шляхтичів, наче побачив рідного батька.
– Швидше, пане! Я мушу бути сьогодні ж у Махновцях. На світанку вирушає мій полк.
– До послуг пана полковника. Я передчував таку можливість і привіз готову угоду, якщо пан полковник не розрахується зі мною готівкою, – напівзапитлива зиркнув він на Горленка.
– Підемо до суду, – відповів Горленко, щоб позбутися юрби цікавих.
За хвилину вони вже сиділи біля судового стола, і Доліва-Ясенський передав писареві аркуш.
– Зачекайте, пане писарю, – спинив його обережний суддя. – Прочитайте угоду вголос. Можливо, панство зажадає щось виправити або додати.
– Проше пана, – обурено підібгав губи лихвар. І знехотя віддав писареві угоду.
Писар почухав за вухом гусячим пером, понюхав табаки, витер ніс клітчастою хусткою і загугнявив на одній ноті:
…складено цю угоду проміж його мосцю урожоним паном полковником Горленком Тишком – з одного боку, і його мосцю урожоним паном Матеушем Долівою-Ясенським – в другого, на нижзазначених умовах:
Його мосць урожоний пан полковник Горленко віддає у посесію пану Матеушу Доліві-Ясенському на три повних роки свою маєтність, на ім’я Хутірці, зо всіма селами і садибами, з окремими будівлями, з фольварком і в присілками і всім, що в них знаходиться, а садами та городами, хмельниками і сіножатями, з пасіками із деревом бортним, з бобровими ловами і звірячими гонами…
Голос писаря обволікає Горленка дивовижною заціпенілістю. Він не спав три ночі, або кидаючись у Махновці і втопляючи в турботах душевний біль, або повертаючись до свого спорожнілого, безпритульного хутора. Серце, виснажене торішньою раною, тріпотить в грудях підбитою пташкою, але зовні Горленко спокійний. Поки юрбилися навколо нахабно-настирливі панки, підштовхували один одного, підморгували і удавано бідкалися, він стримувався. Він здогадувався, що це нова каверза Доліви-Ясенського, щоб примусити його втекти від жартів і глузувань і таким чином віддати йому назавжди свою землю. Хотілося кинутися, порубати шаблею, пошматувати всі ці самовтішні і настирливі пики, знищити, стерти їх. Але тепер всі почуття заклякли, притупилися, – і голос писарів долинав до його свідомості, наче крізь воду або уві сні:
«З млинами і греблями, пасовиськами та лісами, гаями, борами і дібровами…»
– Стривайте, пане, – раптом очуняв він. – Як то «з лісами»? Ніхто ж не віддає лісів у посесію, бо кожен посесор виголить їх усі чисто і повезе ванчос та клепку до Гданська. Хіба ж так можна?! Подумайте ж самі, пане суддя.
– Ваша справа, – уникливо знизує плечима суддя, – Хоча, сказати правду, в угодах ліси звичайно залишаються за власником.
Доліва обурено засовався в кріслі і зажував запалами губами.
– Це було б можливе лише тоді, – зарипів він, і щурячі очі його визирнули з-під повік, свердлячи Горленка ворожим поглядом, – коли б маєток пана полковника був би справжній маєток, а не якийсь хутірець. Хіба ж це жарт: я даю сімсот флоринів за землю, що не дає ніякого прибутку. І ще новина: довозь собі палива з свого лісу і на млин, і на опалення хат! Та до дзяблув таку посесію!.. Ніхто не збирається пустошити ваших лісів, але ж господарювати у ваших Хутірцях мушу я необмежено і повновладно, або сплатіть мені мої гроші і розійдемось в різні боки.
Горленко мовчав. Ось вона, пастка Доліви-Ясенського.
– Що скаже пан полковник? – байдуже питає суддя. – Або краще вислухаємо угоду до кінця і обміркуємо потім все разом.
І знову гугнявить писар одноманітною швидкомовкою, де слова зливаються в одну ноту, настирливу і нудну, як дзижчання осінньої мухи на шибці:
…А його мосць урожоний пан Горленко дозволяє пану Матеушу Доліві-Ясенському уживати до роботи своїх підданців згідно інвентареві, тобто вони повинні нажати кожен по дві копи пшениці, звезти та змолотити; сіно скосити, накошене покопити та звезти, де накажуть, і скласти там у ожереди А хто з підданців коней чи то волів не має, той і возити не повинний. Крім того, пан посесор має право брати з них вшелякі данини га чинші, кликати їх на толоки і літні дні, на жіночу роботу на городах, на шарварки, лагодити та гатити греблі, на будівлі та прокладку шляхів, садити капусту і підводами возити де і що треба, а також судити й рядити тих підданців своїм панським судом і винних у непослушенстві та інших провинах, згідно їх вчинкам, засуджувати і навіть горлом карати…
Дженджикуватим панкам та базікалам стає нудно. Порожніє судова ізба. Краще вийти покурити, побалакати або позалицятися до кокетливих панянок, чи то зайти до шинку випити келех вина.
А писар гугнявить і гугнявить, віддаючи Горленкових селян та підсусідків у повне покріпачення Доліві-Ясенському:
…А пан посесор повинен охороняти межі маєтку непорушно, щоб не довелося власникові терпіти втрати в землі від заорювання сусідів і якогось іншого загарбання. А всю ріллю, призначену під озимину, мусить пан посесор своїм коштом і засобами заорати і засіяти і в такому вигляді повернути її власникові, коли вийде термін оренди, як і будівлі у цільності й повному порядкові. A якщо пожежа трапиться, то й відбудувати наново…
Доліва – добрий психолог. Всі пункти, вигідні власникові, зберіг він на кінець, щоб залишити від угоди хороше враження, а всі невигідні так переплутав, що вони не впадають в очі п’яному від втоми полковникові. Та й писареві недурно сунув Доліва зранку злотого: віч так гугнявить, що навіть досвідчений прокуратор не второпає, які хитрі пастки наготовив Доліва своїй жертві.
…А обидві сторони зобов’язуються дотримуватися дієї угодя під закладом ста польських злотих, на що дають підпис рук своїх і печатки свої гербові прикладають.
Читання уривається несподівано, як домотана до кінця нитка. Горленко мовчки смикав вуса. Виходу немає. Він так і не дістав двохсот десяти злотих. А проте – хай гине все! Поки була в нього Єля, діти, було родинне вогнище – він дорожив своїм майном і домом. Він дбав про свій добробут, мріяв вивести дітей в люди, мріяв про шану і славу – і ось не дорахував. І де були його очі?! Герой пліток і жартів, він мусив піти на нові місця і розпочати там нове життя, бо й старий шлях на Січ закрив він сам собі торік.
І з тим же почуттям, як і колись, кидаючи у вічі Фалієро свої сто шістдесят червінців, Горленко розгонисто підписав угоду і виклав на стіл сто флоринів застави.
Доліва-Ясенський скромно спустив очі додолу і подагричними, безкровними пальцями відрахував свою сотню золотом.
Обидві застави мали переховуватися в суді, поки вийде термін угоди.
– Віншую пана з добрим завершенням справи, – крекчучи, підвівся Доліва. – Дозвольте повернути пану позикові листи. Завтра опівдні я буду з возним в Хутірцях, щоб увійти в посідання.
Горленко взяв свої листи, розірвав їх на дрібні шматочки і навіть не згадав про заставлену шубу і перстень.
Примітки
Ванчос – добре вистругані тонкі дошки для теслярських робіт.