4

Зинаїда Тулуб

А на хуторі було тихо й спокійно. Стара Повчанська старанно місила тісто в діжі, старий курив люльку, милуючись, як спритно господарює Настя, коли раптом, визирнувши з вікна, схопився, як навіжений.

– Татари! – придушено скрикнув він і кинувся до зброї.

В хаті почалася безладна метушня. Стара тремтячими руками штовхала Настю під піч, заставляючи її залізною заслінкою. Старий зірвав з стіни шаблю і пістолі.

– Двері!.. Двері зачини! – крикнув він божевільній з жаху дружині.

Тікати не було рації. Хутір був оточений. Повчанський чув, як гикають татари, виганяючи отару, як перелякано гупотять на дворі коні. Раптом неміцні двері зірвалися з петель, і до хати вдерлося кілканадцятерл ординців.

Притулившись до пічки, Повчанський боронився мужньо. Двоє татар схопили його дружину. Один зірвав з неї очіпок і, побачивши сиве волосся, ткнув її ножем. Стара звалилася й навіть не застогнала. Татари полізли на піч і накрили Повчанського величезною макітрою. Повчанський упав додолу. Кілька шабель і ножів встромилися в нього. Відтягнувши старого, татари відкрили затулу й помітили Настю. Вона була непритомна. Ватажок підхопив її на руки й виніс із хати.

На хуторі йшов погром, дикий, безглуздий. Ревли корови й воли, безладно кидаючись під ремінними батогами. Мемекали вівці, кудкудакали кури, тікаючи від чіпких татарських рук. Свиней вони не хапали, але загнавши в хлів, підпалили з усіх чотирьох боків. Хай гине нечиста тварина, яку заборонено їсти правовірним!

Настя лежала серед двору, наче статуя з ясної бронзи. Смертельна блідість пробивалася крізь рівну засмагу, але це не псувало її. Сафар сидів над нею навкарачки і, поклавши руку їй на серце, поляскував язиком: оце так здобич! За таку бранку можна віддати табун легконогих степових лошиць, сотню верблюдиць – і того мало. І, передчуваючи велику користь, Сафар радісно всміхався.

Обличчя його було мідно-червоне, плисковате, з розкошеними очима й широкими ніздрями. Рідкі білі зуби стирчали наперед, і від цього усмішка його була огидна, як на обличчі ката. Сафар щось крикнув, і кілька татар кинулися виконувати його наказ. І не встиг він озирнутися, як принесли йому повний цебер холодної джерельної води.

Сафар зачерпнув і бризнув на Настю. Вона не рухалася. Він бризнув знову. Тоді вії її здригнулися і повільно підвелися. Блукаючим розгубленим поглядом повела вона навкруги і раптом пригадала все. З жахом рвонулася Настя, але їй не дали підвестися: міцні Сафарові руки обережно поклали її на місце. З розпачем шукала вона очима батька та матір, але довколо юрбилися самі татари. Від підпаленого хліва віяло димом і смаженим м’ясом. Розпачливо верещали свині, гинуча у вогні. Перелякана худоба бігла повз Настю, наповнюючи хутір порохом і тупотінням. Ляскали батоги. Лунали незрозумілі горлові вигуки. Татари тягли з хати скрині з святковим одягом Повчанських і Настиним посагом. Розкинулися по траві шуби й скатертини, рушники й керсетки, гаптовані руками дівчат, коштовні шаблі, здобутки козацьких перемог, келехи московської, турецької та угорської роботи, сувої полотна, хутра, пояси й усякий дідівський мотлох, бозна-коли й нащо захований у скрині.

Та ось пролунав пронизливий свист, і татари зірвалися з місця, наче вороняча зграя з мертвого коня. Заляскали батоги, затупотіли коні, вівці, кози, корови. Татари скочили на коні, прив’язуючи до сідел вузли награбованого. Сафар посадив Настю на вільного коня, прив’язавши її до сідла ременем, узяв коня за повід і теж скочив на свого бахмата.

За другим свистком татари рушили з місця. Один із них застромив під стріху гарячу головешку, і коли загін із зв’язаною Настею вийшов у степ, хата Повчанських палала рівним ясним полум’ям.

У полі з’єдналися вони з тими, що напали на женців. Там теж готувалися виступати. Хлопцям і дівчатам міцно скрутили руки за спину, перепустивши крізь ремені довгу жердину. Здавалося, ніби шестеро-дев’ятеро людей нанизано на довгу поперечку шибениці, яку ось-ось підіймуть високо між двома стовпами. Потім кожному бранцеві накинули на шию зашморг і зв’язали їх жмутом. Татарські кіннотники взяли їх у руки, як віжки.

У першій шістці були Корж і Горпина. Сорочка на ній була подерта на лахміття. Випиналися напівголі перса, повні молока. На обличчі сохли струмки крові. Відбиваючись, вона покусала татарина, що її в’язав, а’ він міцно вдарив її по голові тупим боком шабельного леза. Удар приголомшив Горпину. Щось шуміло й дзвеніло в ушах, і млість раз у раз стискала їй горло. Після бурхливого розпачу перших хвилин вона ніби завмерла. Байдуже дивилася, як в’яжуть хлопців і дівчат, байдуже глянула на Настю, коли Сафар проскакав повз них. Здавалося, що вона спить з розплющеними очима. Корж злякано смикав її, щоб вона очуняла, але Горпина ніби й не чула його слів.

– Облиш, Даниле, – тихо вмовляв Коржа бобиль Лутоха, підсусідок Повчанських. – Не чіпай її: так їй легше.

І Крож замовк. З люттю дивився він на татар. Шукав очима тіло свого немовляти, але жодної сльози не скотилося з його вій, наче висохли вони, розтанули в пекучій і їдкій зненависті до людоловів.