5

Зинаїда Тулуб

Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго, і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур’ялі не було дома.

– Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? – зацокотіла Олена. – Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожі! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, і щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн? Та їм байдуже, коли страждає невільник…

Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз’ятрювали їй душу. Іноді здавалося, ніби голова її стала вуликом: гудуть у ній бджоли, кружляють, повзають, дряпаючи мозок, і жалять болюче-болюче… і не ма порятунку… Хіба це висловиш словами?

Придивившись до Горпини уважніше, Олена відчула, що скоїлось щось серйозне. Погасли її веселі очі, витягнувся кирпатенький носик. Вона перезирнулася з чоловіком і тихенько зітхнула.

– А ми, молодичко, прийшли вас просити до себе. – урвав мовчанку Панас – Завтра кутя. І все в нас буде як на батьківщині: і кутя, і узвар, і сіно постелимо зі звичаєм…

Горпина мовчала. Невже вона мав право переступити чесний родинний поріг, – вона, забруднена, споганені чужинцем? Та ще й з його дитиною під серцем.

– Приходьте, серденько. Ми по вас прийшли. Kpyтилися-крутилися, шукали по всьому Чабан-Ташу, ніяк не могли вас знайти.

– Спасибі, – прошепотіла вона. – Заходьте… Бідно у нас… Хазяїн мій рибалка. По рибу поїхав.

Коли гості зручно сіли на міндер, Горпина кинулася до комори – чимось почастувати їх. Олена миттю слизнула за нею.

– Що з тобою, серденько? – пригорнула вона Горпину. – Від тебе половини не стало, а очі такі сумні, такі тоскні…

Горпині й руки впали. Невже всім помітно, яка мука в неї на серці? Мовчки стояла вона, дивлячись в одну цятку, і раптом засміялася беззвучним сміхом, від якого обсипало Олену морозом:

– Що ж, я не ховаюся… Чоловік гине в кайданах на галері, а мене, дружину його, цілує татарин… і тепер татарча в мене під серцем…

Олена мовчки пестила її.

– Бідна моя, самотня, безпорадна, – заговорила вона по хвилі. – Не тужи, серденько, – урвала вона сама себе, – не дитина твій Данило. Знав він, що тобі судиться. І тепер знає. Думав про це, жалів тебе. Мій Панас теж мучився.

– Не простить він мене! Не прийме волі з моїх рук – скрикнула раптом Горпина і, ридаючи, впала на лантух горіхів.

Олена тихенько поклала їй руку на голову.

– Та схаменися, Горпиночко, рідненька. Прийме! В ноги тобі поклониться за те, що стерпіла ти невільницьку муку і його не забула! Кинь татарюзі його виплодок та йди до Данила на волю. А мо, й кидати не доведеться. Мо, воно ще мертве родиться.

Довго втішала Горпину жаліслива Олена, захоплювалася її гаптуванням, умовляла взяти роботу, цокотіла про всі каффські новини і зненацька сплеснула у долоні:

– Ой, головне й забула! Панас довідався, які галери тут були восени. Було їх дев’ять та два сандали, але нових веслярів розташували тільки на трьох. І звуть їх: «Могреб», «Еріклі» та «Ешіль». Якщо вони знов прийдуть до Каффи, Панас довідається через кобзарів, на якій із них твій Данило, ще й побачення вам улаштує.

Ніжне Оленине цокотіння трохи розважило Горпину. Вона пожвавішала, забула своє горе, і, частуючи гостей смаженою рибою та горіхами, ніби помолодшала й розквітла.

Під час розмови увійшла до саклі Шафіге і скам’яніла від здивування, але, побачивши чужого чоловіка, вибігла з саклі.

– Почекай! Почекай, Шафіге! Не тікай! – кинулася навздогін Горпина. – Це мої земляки. А це сестра мого хазяїна, – кинула вона гостям.

Шафіге опустила фередже і ніяково м’ялася на порозі.

– Вийди покурити, Панасе, – сказала Олена-Ельмас.

І коли Панас вийшов, звернулася до мовчазної Шафіге:

– Ми з Горпиною заприятелювали, ще коли вона лежала в Омировому караван-сараї хвора, а потім побачила я її на базарі і довідалася, де вона живе. Ось і прийшли ми з чоловіком її одвідати.

Шафіге ніяково переступила поріг, опустилася на міндер. А Олена вже цокотіла, запрошуючи її до себе разом із Горпиною. Шафіге заспокоїлася, скинула фередже, але на запрошення трохи зам’ялася.

– Спасибі, в мене ж господарство, дитина…

Але й Олена не вщухала. Та так весело й невимушено, що й Шафіге повеселішала і, нарешті, прийняла запрошення.

І раптом крізь тихий шелест прибою долетів із Чабан-Таша співучий голос муедзинїв:

– Лла ілла, іль алла! Магомет регуль алла!

– Азан! – скочила Шафіге. – Час додому!

Вона опустила фередже і вийшла з саклі. Олена з Горпиною слідом.

– Постій, Панасе, не заважай нам. Я піду з Шафіге поперед. Дожени мене за Чабан-Ташем! – крикнула Олена чоловікові і, поцілувавши Горпину та прошепотівші їй щось хороше, пішла поруч Шафіге.

Горпина стояла й довго дивилася вслід. На серці стало легко. Давно вже треба було поділитися і нею думками, розплутати клубок протиріч, що гнітили її серце. Тепер вона знала, що робити. Вона працюватиме. Вона врятує Данила. Це її обов’язок. А там – буде, що буде. Білий силует Шафіге майорів серед голого чагарника поруч барвистого Олениного одягу і де-не-де поринав у густу зелень лаврів та туй. Повітря було прозоре, як скло. Здавалося, що можна намацати білі саклі Чабан-Таша. Як ластівчині кубельця, ліпилися вони не узбіччі гори і блищали на зимовому сонці. Сивобороді діди виходили на плескаті покрівлі, розстилали свої намазлики і, схиливши коліна, завмирали в молитві обличчям до сходу.

А хвилі йшли до землі, важкі й рівні, як оксамитові склади, і падали на золотаві обмілини, скипаючи білою піною…